Марина Мнішек: галицька авантюристка, яка стала московською царицею

Нещодавно Львівщину збурив факт відкриття виставки, присвяченої Марині Мнішек, – у школі села, де вона народилася. Ця шляхтянка родом із Самбірщини 400 років тому завдяки старанням її родичів стала московською царицею. Історики не спішать демонізувати її, адже вона просувала свою політику: в ті часи шляхта і королі Речі Посполитої неодноразово пробували посісти трон Московського царства, щоб поширити свою владу.

Росіяни теж не вважали її своєю. Вона царювала лише кілька днів, а потім потрапила у тюрму, стратили її сина та трьох чоловіків, а згодом і саму Марину. У Першу світову російська армія помстилася за цю авантюру польської шляхти XVII століття, вщент зруйнувавши маєток родини Мнішеків на Львівщині.

У час теперішньої війни з Росією постать Марини Мнішек, яка, хоч і була галичанкою, але все ж на московському троні, сприймається неоднозначно. І це, мабуть, не найкращий вибір історичної особи, кому зараз варто відкривати музеї чи виставки. За допомогою істориків та краєзнавців ZAXID.NET намагався з’ясувати, ким для українців і, зокрема галичан, є постать Марини Мнішек та чи можна вважати захоплення московського трону політичним ходом держави чи лише власними амбіціями одного роду.

Хто така Марина Мнішек

Марина (Маріанна) Мнішек народилася 1588 року у родинному маєтку в Ляшках Мурованих (зараз – село Муроване біля Хирова на Самбірщині). Їхній рід походив з Моравії, раніше сповідував кальвінізм і первісно їхнє прізвище звучало як Мнішех (Mniszech). Батько Марини Єжи (Юрій) Мнішек був сандомирським воєводою, згодом самбірським та львівським старостою. Входив до комісії щодо будівництва монастиря бернардинів у центрі Львова.

Як самбірський староста Єжи Мнішек мав резиденцію і у Самборі. Там він і познайомився зі своїм майбутнім зятем. 1604 року туди по дорозі до Кракова заїхав родич, князь Костянтин Вишневецький, який віз до короля Речі Посполитої Дмитрія Самозванця. Насправді це був монах Григорій Отрєп’єв, хоча стверджував, що є сином Івана Грозного. Сигізмунд ІІІ Ваза не визнав у ньому сина царя, але дозволив збирати військо для походу на Москву і захоплення влади. Готуватися до походу допомагав Єжи Мнішек. Дмитрій і Мнішек уклали угоду, що у випадку успішного захоплення трону самопроголошений цар одружиться з його дочкою Мариною. Додатковою умовою «контракту» була виплата 1 мільйона золотих, передача Сіверської і Смоленської земель Мнішеку, а Новгорода і Пскова – Марині.

Лжедмитрій освідчується Марині Мнішек у Ляшках Мурованих (малюнок з Вікіпедії)

Історики вважають, що до такої афери Мнішека, ймовірно, підштовхнув великий борг за розтрату королівського майна, що загрожувало йому судом. За переказами, при підготовці до походу Лжедмитрій переказав 950 золотих на будівництво Успенської православної церкви у Львові. А перед походом спільне військо освятило шаблі у криниці біля Бернардинського монастиря. До війська, куди вербували добровольців, увійшли також 2000 січовиків Війська Запорозького, були і львів’яни.

Як пише львовознавець Ілько Лемко, один з учасників походу, купець Шольц-Вольфович у своєму щоденнику описав епізод, як він зі своїми друзями-купцями у Москві впродовж кількох годин оборонявся від нападників-московитів: «Коли у обложених закінчилися кулі, вони порубали домашній олов’яний посуд і цими кавалками заряджали зброю. Ситуація складалася вкрай критична, але геть кепські гармаші-московити замість того, аби влучити з гармати у двері будинку, повбивали багатьох своїх товаришів, які раніше від них хотіли вдертися до приміщення. В останню мить вчасно надійшла допомога, і львівські купці були врятовані».

Воєнний перебіг подій був не дуже успішним для війська Лжедмитрія, однак в той час помер московський цар Борис Годунов, тож їхній спільний задум увінчався успіхом. 27 листопада 1605 року 17-річну Марину Мнішек видали заміж за нового московського царя Дмитрія І. Шлюб відбувся у Кракові заочно, без присутності нареченого, зате за участі короля Сигізмунда та представника Папи Римського. Після цього молода дружина поїхала в Москву до чоловіка.

Цариця на тиждень

18 травня 1606 року в Успенському соборі Кремля патріарх першою на царство помазав Марину Мнішек та її чоловіка-царя. Детально їхнє весілля описав Микола Костомаров у своїй праці про Велику Смуту. Письменниця Галина Пагутяк пише, що Марина привезла до Москви багато європейських традицій: «поява виделок в руках царя й цариці викликала жах, хоча в Західній Європі виделка була відома ще з XII століття. Цей інструмент піддані сприйняли як щось на зразок чортячих вил. Маріанна й Лжедмитрій привезли з собою лікарські трави і зналися на них – і навіть трави там сприймали як щось чаклунське».

Коронація Марини Мнішек (картина Шимона Богуша)

Однак змовники під проводом Васілія Шуйського, які не визнавали царя, в ніч на 27 травня вбили Дмитрія. Марині вдалось відкупитись і втекти до польського табору. Проте згодом її схопили і разом з батьком заслали до Ярославля як заручників.

Згодом Васілій Шуйський уклав перемир’я з Річчю Посполитою, відпустив полонених, зокрема Єжи і Марину Мнішек, з умовою, що вона більше не називатиме себе царицею.

Втім у Москві знайшовся ще один самозванець – Дмитрій II. Цей новий наречений Марини пообіцяв її батькові 300 тисяч рублів та 14 прикордонних міст Сіверщини. Тому Марина Мнішек була змушена таємно вдруге вийти заміж, а привселюдно визнати, що це її чоловік, який «дивним чином врятувався». Цей самозванець був ще більшим невдахою, ніж його попередник, йому не вдалося захопити столицю, і він втік. Марина намагалася керувати військом самостійно. Однак після того, як Сигізмунд ІІІ сам вирушив на Москву, потреба в послугах самозванця відпала.

Полонені Мнішеки в російському Ярославлі (картина Міхаіла Клодта)

На Москву вирушило чергове військо Речі Посполитої під проводом польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Похід завершився славетною перемогою під Клушином. Московські бояри погодилися обрати царем польського королевича Владислава Вазу. Лжедмитрій втік до Калуги, там його і вбили. Марина Мнішек відмовлялась зректись титулу цариці, на початку 1610 року вона народила сина, якого мріяла посадити на трон.

Їй загрожував полон вже від власного польського війська. Тому жінка втретє з політичного розрахунку виходить заміж. Цього разу – за вихідця з рідної Галичини, отамана донських козаків Івана Заруцького, який пообіцяв їй відстояти трон. Заруцький став боярином і членом тимчасового уряду, члени якого проголосили правонаступником Івана Дмитровича. Втім, Земський собор у лютому 1613 року проголосив царем Михаїла Романова і позбавив Марину та її сина прав на трон.

Вежа у Коломні, в якій загинула Марина Мнішек (фото Алєксандра Савіна)

Марина із Заруцьким виїхали до Астрахані, де планували створити свою державу. 1614 року їх схопили, Заруцького і 4-річного Івана стратили. А Марину Мнішек спершу ув’язнили у Коломні, а потім теж вбили, повідомивши родичам, що вона «померла з туги». Існує легенда, що перед смертю Марина Мнішек прокляла рід Романових, щоб жоден правитель не помер своєю смертю.

Оцінка істориків

Львівський історик і археолог Микола Бандрівський вважає несправедливим очорнення постаті Марини Мнішек нашими сучасниками: «Для сьогоднішньої критики вже достатньо було самого цього словосполучення: "Марина Мнішек і московське царство", щоби люди ладні були йти викопувати її останки і палити їх десь за містом на вогнищі… І мало кому з тих невдоволених критиків спало на думку, що у тому військовому поході на Москву брало участь численне козацьке військо і запорожці з Січей. Більше того, третім чоловіком Марини Мнішек був отаман донських козаків Іван Заруцький який, як пишуть, походив з теренів сьогоднішньої Тернопільщини… Згодом Марина Мнішек, хоч і була всього-на-всього лише двадцятилітньою жінкою, але перебрала керування військами на себе».

Для Московського царства це був період Смути, боротьби за владу і відсутності прямих монархічних спадкоємців. Тому шляхта Речі Посполитої активізувалась і включилась у цю боротьбу, намагаючись розширити свою владу. Шляхта намагалася цим походом також повернути захоплену на той час Чернігово-Сіверщину. Проте вдалося це лише у 1618 році під час чергового походу під командуванням гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного.

Науковий співробітник Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАН України Ілля Паршин розповів ZAXID.NET, що поширення політичного впливу і влади у ранньомодерні часи, навіть такими авантюрними методами, було нормальним прагненням.

«Цей авантюризм полягав у спробах поширити свою владу на якнайбільші території. Тому, коли у польської шляхти була нагода поширити свою владу і на Московське царство, навіть в такий спосіб, то вони за це вхопилися. Зрештою, ранньомодерні часи – це також час церковної домінації, коли віра і церква була важливими складовими життя тогочасної еліти. А розширення впливу католицтва означало би велику перемогу. Тому польська шляхта підтримала б будь-якого вигідного кандидата. Король благословив цю аферу», – пояснює історик.

Це було вигідно і для конкретного роду Мнішеків. Зі шлюбних домовленостей між Єжи Мнішеком і Лжедмитрієм видно явну фінансову вигоду для шляхтича, який, за припущеннями істориків, мав певні борги перед державною казною. Окрім того, коли Марина стала представницею царської сім’ї і мамою спадкоємця престолу, це одразу піднімало становище родини. Це давало великі перспективи, зазначає Ілля Паршин, можливість інших династичних шлюбів, кадрових призначень при дворі – не тільки фінансову вигоду.

Портрет Марини Мнішек (літографія Жана-Франсуа Вільєна)

Коли ж Марина не скорилася волі польського короля і вирішила попри все зберегти владу, можливо, тут вже заграли власні амбіції.

«Коли жінка отримувала титул цариці, вона його не втрачала навіть зі смертю чоловіка, як мама спадкоємця, регентка. Тому добровільно від цього ніхто не відмовлявся. І тут складно відповісти: чи за цим стояв хтось з її родичів, чи це її власна ініціатива. Цілком можливо, що Марина проводила свою політичну лінію через власні амбіції», – міркує історик.

Ілля Паршин радить оцінювати історію в контексті тогочасних подій. Так, Марина Мнішек не була українкою, але частиною нашої історії. Це жінка з Галичини, яка підкорила Москву і правила там. Зрештою, вона не зреклася своєї віри.

«Серед шляхти і навіть королів були ті, що народилися на наших землях, мали родинні і соціальні зв’язки з українцями. Тому постать Марини Мнішек краще оцінювати більш нейтрально, не нав’язувати їй ярлик ворога. Але водночас не сильно робити її своєю. До оцінки треба підходити більш виважено», – зазначає Ілля Паршин.

Натомість військовий похід на Москву можна назвати успішною авантюрою. Адже спочатку ніхто не давав гарантій, що він закінчиться успіхом. Однак через внутрішню колотнечу в Московському царстві Марина посіла трон і мала свій вплив на політичні події.

Зрештою росіяни ніколи не пропустять нагоди помститися ворогам. Як пише Галина Пагутяк, у квітні 1915 року російські вояки двадцятьма артилерійськими снарядами дощенту зруйнували замок родини Мнішків у Ляшках Мурованих, таким чином поквитавшись за одну з найблискучіших політичних авантюр XVII століття.

Маєток Мнішеків у Мурованому на Самбірщині (фото А. Friedrich до Першої світової війни)

«Минуло вже 400 років відтоді, як самбірчанка Маріанна Мнішек стала царицею московською, але її постать досі огортає безліч легенд, пліток та несправедливих обвинувачень, і що також важливо – гендерні забобони, які заважають назвати цю жінку політиком, а не маріонеткою в руках лялькарів. Хоча вона встигла побути й маріонеткою, і жертвою», – пише Галина Пагутяк.

Краєзнавиця підсумовує: суспільству тривалий час нав’язували думку про похід Лжедмитріїв на Москву як маргінальну авантюру, за яку має бути соромно нащадкам. А українці не вважали цю боротьбу між московитами і поляками частиною власної історії. Втім, за словами письменниці, ключовими фігурами, які зіграли вирішальну роль у походах, були князі Вишневецькі, гетьман Роман Ружинський, який розбив під Болховом 170-тисячне військо Василія Шуйського, та отаман Іван Заруцький, етнічні українці. А найактивнішою збройною силою були не польські найманці, а козацтво.