Ми називаємо місто своїм

Майкл М, 16 серпня 20105130

Ми називаємо місто своїм, починаючи день з роботи. Відкриваючи цех, кабінет, гараж, буду, кіоск. Ми називаємо місто своїм, коли не мовчить телефон. Сьогодні, зараз, вже! Нас знають, нас кличуть, нас потребують, ми – в ділі. Наше минуле, теперішнє – тут, і майбутнє, ми думаємо, буде пов’язане з ним. Вечір, ми закриваємо день і спішимо назад. Нас чекають вдома. Сім’я. Все одно. Дім – робота – дім.

Усі зайняті. У кожного своя робота. Навіть в тих, хто перекопав всі вулиці так, що краще вже топати пішки, ніж палити бензин або стікати потом в напханих людьми маршрутках. Прямо, через парк на сонну вулицю, де останній раз ви були ще студентом. І тут, раптом – люди, тьма людей. Ніякої тіні, тільки сильне, страшне і різке сонце. Очі болять, якщо подивитись на світло, і важко рухатись, спека. Навіть трава вже має жовтувато-рудий колір. Проста, банальна зелена трава, затоптана, задавлена колесами, засипана сміттям.

Вони тримають газети, прикриваючись від сонця, якісь папери, решта тупо стоять у цій черзі. Вони здаються чимось чужим, недоречним, в цьому акуратному, прибраному просторі, від якого їх відділяє нова залізна завіса. По той бік польське консульство. Ще одне відділення. А вам треба спішити. Немає часу. Робота.

Так, це місто тисячі левів, як відомо. Можливо, на вихідні, ви заглянете в один з цих двориків. Там, де зараз можна випити кави і подивитись на цих левів, брами, двори. Великі, гарні фотографії. Таке враження, що кожен день відкриваються бари, ресторани, і просто приємні місця. Якщо ви можете, то виходите на вулицю і пробуєте це побачити, відчути, вдихнути аромат і почути голос великого міста, де над старими дахами зависло тропічне сонце. Чиї криві, вузькі, древні вулиці заповнені вуличними музиками, історично неповторною красою і людьми, яких зовсім не лякає втома і розчарування. Їм не сумно, у них такий настрій, вони – туристи. А ви – ні, і ви заходите у двори, минаючи довгі коридори і покручені сходи. Потім на кухню. Каву, або шімарон. Тихо і повільно. Смажити, парити. Там – двері в офіс, а там – приватна квартира, двері, за якими прості, небагаті львів'яни п'ють, щоб "поправити голову". В склянку води засипається дві столові ложки якоїсь кави і зверху окріп.

Все правильно. І тільки часом, пізно, майже під ранок повертаючись із «гостей», ми зауважуємо тих, хто не лягав. Чорнороби великого міста. Нічні торговці, пекарі, водії, що розвозять хліб, готельні портьє, аптекарі, таксисти, сторожі, хвойди й злодії. Санітари великих вулиць. Лікарі, міліціонери, двірники. Або коли ламається телевізор, напевно спека, і ми виходимо на балкон, вулицю, просто надвір і починаємо бачити й інших людей, і …місто. 

Або простіше. У нас (а не ми) на вихідні будуть гості. І треба на базар, де покупці сварливі й скупі, немає стільки грошей і терпіння зрозуміти їх, продавців. На базар. Вам треба риби. Люди продають рибу. Живу і мертву. Прямо на асфальті. „Воно всьо живе” – кричить той, котрий продає ту рибу. Його душа хоче на волю. Йому бракує свята, карнавалу. Нема. Є базар і дешева забава – випити і закусити «курами з грилю». Є "музіка". Кнайпа, де втомлені трейдери запивають і заїдають пройдений день, з його перемогами і помилками. Якісь танцюючі пари. Примарні тіні збаламучених пацанів. Запах овочів, фруктів і прози життя тих, хто випивши на скору руку міцного, дрібно помеленого Форту і "щось на хліб", виходять на роботу. Це їх територія, де особливо наївним нагадують, що „куплені речі назад не приймаються”, завжди „потрібні продавці” і „прибиральники”. Це також місто, де на узбіччі вулиці вічно п’яні чоловіки і бродять собаки ...Бідність.. Погляди перехожих, як плити тротуару. Подуріли від гнилі і помиїв щурі. Металеві таратайки на чотирьох колесах. Тут ніхто не просить сфотографувати на пам’ять.

Ми називаємо місто своїм, коли його вулиці розказують історію нашого життя і відірвавшись, поїхавши у справах, на відпочинок, так, не заплановано, в якийсь час дня, ми починаємо розуміти, як нам бракує всього цього хаосу і гармонії, трамваїв, голубів, туристів, вуличних музик, студентів, машин, архітектури, дерев, парків і навіть криків базарних торговців. Всього того, що робить місто живим, відкритим на сторінках минулих вражень. Там, де чисті сторінки чекають на всіх, хто називає, вважає і вірить, що це його місто.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук