МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Артур Фелліг. Віджі

Неможливо дивитися на фотографії Віджі без емоцій. Цього він і прагнув – змусити глядача емоційно проникнутися зображеним. "Коли ти виявляєш зв'язок між собою і людьми, яких ти фотографуєш, коли ти плачеш і смієшся разом з ними, ти на правильному шляху", – стверджував Віджі.

"Він був прекрасним художником фотографії, бо використовував камеру, щоб сказати щось абсолютне інше, ніж його сучасники або попередники у фотографічному мистецтві. Віджі відчував, що це мистецтво було не в камері або фокусі. Воно було в його очах, за камерою", - New York Times.

У 30-40-х роках минулого сторіччя низькорослий і непривабливий уродженець галицького Золочева з незмінними сигарою у зубах і квадратною фотокамерою у руках став загальновідомою фігурою нічного Нью-Йорка. Золочівського хлопчину, який підлітком сміливо зробив крок у бік вогнів великого міста у роки депресії, згодом визнали одним з найяскравіших фотографів світу середини ХХ сторіччя. "Батько папараці", один із найвідоміших, легендарних фотографів криміналістики. Проте це звання неточне. Артур Фелліг був людиною значно багатограннішою, щоб його називати лише «піонером зйомок сцен вбивства та інших трагедій». Він був справжнім художником, який революціонізував фотографію як мистецтво.

Так, як Шагал, що свого часу виїхав до Парижа і перетворив велетенське місто на частину свого всесвіту, центр якого - околиця Вітебська, Віджі (псевдонім Фелліга) володів здатністю поєднувати невідповідні, неспівмірні елементи буття, вибудовуючи з них власний всесвіт. Нью-Йорк, великий і жахливий, у Віджі постає не зі звичних картин хмарочосів метрополіса, не з гламурних портретів його найкращих мешканців, а з темряви нічних вулиць, злочинців і їхніх жертв, волоцюг, жебраків - самого дна міста.

Артур Фелліг народився у Золочеві 1899 року. Він був одним із семи дітей.

Фото самого Віджі:

Йдучи за хвилею галицької еміграції на зламі сторіч, його батько виїхав до Америки відразу після народження сина. Довгий час він присилав сім'ї до Золочева гроші. Після того, як Артурові виповнилося 10 років, хлопчик приєднався до батька в Нью-Йорку. Сім'я Артура була такою бідною, що він був змушений покинути школу після восьми класів та працювати на різноманітних роботах - від вуличного продавця до посудомийника. Якийсь час Артур спав у парку і на вокзалі. Саме у ці роки він набрався розуміння міських вуличних персонажів, які згодом стали героями його робіт.

Артур не мав ніякої формальної освіти до того, як став всесвітньо відомим фотографом. Його роботи були створені від серця та завдяки таланту. Одного разу, ще підлітком, Артура сфотографував вуличний фотограф. Хлопець зацікавився і придбав стару камеру. Незабаром він зняв поні і почав фотографувати дітей. Так почалася його легендарна кар'єра. Вже за декілька років Фелліг проявляв плівки для New York Times. У вільний час він занурювався у нічний Мангетен, роблячи власні знімки. Помітивши його фотографії, шеф Артура відразу зрозумів, що має справу з поки ще неотесаним талантом: "Він ще не був майстром тоді, - згадував редактор агенції UPI. - Технічно його робота не була ще досконалою. Проте його фотографії мали чудову рису. Він шукав і знаходив речі, яких ніхто інший навіть не помічав. Він запропонував новий, революційних підхід до фотографії".

Безперестанку досліджуючи нічні вулиці Мангетена, Фелліг зняв тисячі фотографій, знайшовши нічний імідж міста в його мешканцях - гангстерах і безпритульних, відомих людях і жебраках. Його вабили вбивства і пожежі. Саме Віджі дав місту одне з прізвиськ, яке утвердилося за ним, - The Naked City - голе місто.

Віджі став знаменитим завдяки знімкам кримінального Нью-Йорка. "Вони всі були моїми близькими друзями: гангстери, вбивці, повії, їхні мадам, дрібні злодюжки", - згадував Віджі. "Існує кілька цікавих моментів у нью-йоркських жертвах вбивств, - продовжував він. - Вони завжди падають горілиць і майже завжди вдягнуті у сірі капелюхи. Мені здається, якщо терпляче стежити за чоловіком у сірому капелюсі, в якусь мить можна буде зняти, як його «зняли»".

Професійне прізвисько Фелліга - Віджі ("Weegee") походить від імені популярної тоді настільної гри, яка нібито пророкувала майбутнє. Віджі часто випереджав поліцію на місці злочину, що провокувало сум'яття серед поліцейських - Артура іноді помилково сприймали за злочинця. Побутувала думка, що Віджі мав шосте чуття, що допомагало йому передбачати події. Сам Віджі пояснював: "Я просто кружляв районом, знаючи що щось обов'язково станеться". "Якщо я з'являвся на місці пожежі після пожежників, то відчував ганьбу і сором". Колеги Фелліга були вражені його чуттям на новини й здатністю опинитися на місці подій попереду всіх, навіть поліції та пожежників, що нарекли його Віджі.

Справді, Віджі володів дивовижним чуттям на надзвичайні ситуації, але у нього були також банальніші таємниці. Вже заробляючи чималі гроші, Віджі мешкав у маленькій кімнатці без телефону навпроти міської поліційної дільниці. Його невід'ємним супутником було поліційне радіо. Віджі був єдиним репортером в історії міста, якому дозволили мати поліційне радіо. Він спав в одязі і взутті, щоб не втрачати жодної секунди, щойно звістка про подію пройде поліційними каналами.

Зі свого маленького "Шевроле" він зробив будиночок фотографа на колесах, у якому він іноді буквально жив. У багажнику машини лежало все його фотографічне причандалля, а також одяг, сигари, улюблена ковбаса і друкарська машинка. Також там було вбрання священика, пожежника, дорожніх робітників та інших "персонажів", яких Віджі використовував, "виконуючи службові обов'язки".

Якщо ж поліцейські забороняли доступ до місця події навіть Віджі, він витягав брудні штани й лопату з багажника і починав копати, прикидаючись шляховиком. Або, як було зображено Джо Пескі у фільмі "The Public Eye", він одягав костюм священика, проникаючи в карету швидкої допомоги: «Як тільки Віджі чув новину про черговий випадок, "Шевроле" буквально влітав у нічне місто».

На місці злочину Віджі цікавили не так трупи, як реакція сторонніх спостерігачів. "Я ніби обходив місце злочину, не показуючи багато крові, - згадував Віджі. - Я знімав трупи з такого ракурсу, який створював враження, що тіло несправжнє. Я дуже чутливий і естетично вразливий, ненавиджу навіть вигляду крові. Але водночас мене абсолютно захоплює загадка вбивства". Цікаво, що його газетні шефи, як правило, вбачали (і цінували) у Віджі не більше, ніж постачальника "кривавих" знімків. Звичне запитання до Віджі у кінці нічної зміни було: "Ти трупи маєш сьогодні?".

Проте з висот часу фотографії Віджі сприймаються по-іншому. Фелліг у фотографії - оповідач. Саме за вміння збудувати історію в одному знімку, виділивши головне, його так цінували ще сучасники. Віджі і час - особлива тема, торкаючись якої, відчуваєш внутрішній вогонь, прихований під попелом історії. Для сучасників Віджі - хронікер, майстер підглядання. Те, що їм здавалося хронікою часу, забарвленою у жовті кольори скандалу, сам Віджі сприймав як маніфест, спробу вступити у діалог з монстром суспільства. Коли дивитися вперше його фотосюжети, смерть, її велика кількість викликає стан, близький до шоку, хоча після Віджі смертей на знімках стало значно більше, і знято їх з більшим наближенням.

Однак, залишаючись наодинці навіть з найстрашнішими його фотографіями, перестаєш боятися смерті на них: не вона герой і символ часу. Віджі пливе хвилями буття міста, де смерть - лише одна зі станцій метро, через яку проходять потяги подій. Це частина нічного боку життя мегаполісу. У якомусь сенсі Віджі не зупиняє часу, навіть знімаючи його зупинку, а продовжує його. Звернення до соціуму засобами фотографії перетворює паузи смерті на життя, роблячи вбивства на фото надбанням мінливого поточного життя міського суспільства.

Таємниця Фелліга зовні була нескладною. Він постійно змивав невидимі лінії між учасниками подій, зображеними на фото, і їхніми спостерігачами. Коли Фелліг фотографував пожежу, фокус його камери був частіше орієнтований на погорільців, ніж на будівлю, що горіла, або на пожежника, ніж на вогонь. Коли він фотографував місце події, фокус камери був скерований на перехожих, що витріщаються, аніж на труп.

Останнє було справою майстерності й таланту, чого у Фелліга було вдосталь. Неможливо дивитися на фотографії Віджі без емоцій. У цьому була його мета - змусити глядача емоційно проникнутися зображеним. "Коли ти виявляєш зв'язок між собою і людьми, яких ти фотографуєш, коли ти плачеш і смієшся разом з ними, ти на правильному шляху", - стверджував Віджі.

Літо у місті

Бездомна обдаровує поглядом членів вищого товариства. Чомусь уявилося, як дружина донецького робітника очисного забою споглядає на маму Ахмєтова. Чи львівська пенсіонерка - на жіночок з оточення власника будь-якої нашої торговельної мережі

Пара у трансі

Контраст емоцій - горе вдови убитого і цікавість її сусідів

Медики намагаються врятувати чоловіка, який тоне, його ж наречена (у центрі) позує - усміхається в камеру

Сім'я з кошеням спить на пожежних сходах влітку.

У кінотеатрі

Засліплений стриптизеркою

Віджі відкидав думки, що він - майстер кривавого і потворного. "Коли я йду на пляж, я не знімаю дупи жирних тіток, я знімаю закохані пари". Але водночас Віджі залишався правдивим художником свого часу: "Моя робота неминуче веде мене до сцен сліз і агоній. І що тут вдієш?".

У 1959 році Віджі побував з лекціями у Москві. Чи відвідав він рідну країну під час цієї подорожі - невідомо. Помер 1968 року, від раку мозку.

Сьогодні його фотографії експонують у найкращих музеях Нью-Йорка і Лондона. Декілька років тому 40 його фотографій з успіхом виставляли у Москві.

Як із будь-яким мистецтвом, краще один раз побачити, ніж 100 разів почути. Тут або набагато більше тут.

Читачі здогадуються, що смішно було б шукати ім'я Артура Фелліга на сторінках золочівських сайтів, але для очистки сумління ми спробували. "Героїчна боротьба з окупантами за волю і незалежність України назавжди залишила в пам'яті золочів'ян імена патріотів". Побачивши знайоме до зубного болю радянське формулювання, пошуки припинили.