МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Юрію Мельничукові – 90

На львівських обширах Юрій Мельничук з’явився неочікувано – із столичним скеруванням в кишені на пост редактора журналу “Жовтень” 1951 року. Хоча логіку київських посадовців можна було зрозуміти: у зовсім недалекому минулому – член молодіжного сектору компартії Західної України…

А народився майбутній письменник-публіцист, літературознавець і громадський діяч 7 травня 1921р. в селі Мала Кам’янка (нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Навчався в Коломийській гімназії, з якої 1938 року за участь у робітничому русі був виключений і переданий до суду. Права на подальше навчання його позбавили. У 1938-39 рр. працював у Коломиї столяром у приватній майстерні.

У короткі роки возз‘єднання Юрій Мельничук – працівник коломийського райкому комсомолу, в роки війни – фронтовий офіцер, командир розвідувального взводу, тричі поранений і контужений, кавалер кількох високих бойових нагород. До речі буде сказано: на подив багатьом Ю. Мельничука, здається, жодного разу не бачили з тими орденами чи бодай орденськими планками на грудях.

Невдовзі він стане депутатом Верховної Ради СРСР – існувала якась неписана традиція, що від Львівщини одним із депутатів має бути письменник. Тож ними вже побували Петро Козланюк, Ірина Вільде, останнім – Ростислав Братунь…

Мельничук проводив миротворчу і просвітницьку діяльність у складі урядових делегацій в ЮНЕСКО, на 15-й і 16-й сесіях Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй.

Своє редакторство в «Жовтні» розпочав з омолодження редакційного штату – звільнивши кількох одіозних працівників із непереконливим творчим потенціалом, з ортодоксальними переконаннями.

А набрав – кого? Ще Аркадія Пастушенка – можна було зрозуміти,  адже про нього дбали відповідні органи. Але ж поряд – випускник університету молодий поет Віктор Лазарук, згодом – Юрій Коваль, і вже зовсім незрозуміло – геть “нерекомендований” здібний критик Любомир Сеник, дружина якого щойно повернулася із заслання…

Не забудуться вечори, які ми просиджували в редакції. На одному із них гортали і захоплювалися несподівано виданою збіркою до того забороненого великого українського лірика Олександра Олеся. Хто що знав тоді із його поезій? Фактично ніхто. У моїй голові крутилися дві строфи – ще влітку 1944 року в німецькому таборі із журналу “Дозвілля”, який ми одержували, вичитав про смерть невідомого мені “великого лірика”, і там же – його передсмертні вірші:

Життя минає, наче сон,

У тузі серед лісу.

А вже чиясь страшна рука

Береться за завісу.

Постій, ще вечір не погас,

Ще повний шуму праліс,

Ще серце кров‘ю не зійшло,

Пісні не доспівались!..

Я задав ці вірші, згадав про табір – і тут Юрій Мельничук запитує: а чи не із сином Олеся я сидів? Його замордували саме в концтатаборі, і то для батька виявилося непосильним ударом…

Не знали ми того…

І тут Юрій Мельничук таємниче усміхнувся: «Стривайте!..» Не довго й шукав, видобув із шухляди великого конверта з фотографією: він сам біля ошатної скромної могили із великим дубовим хрестом. На ньому справді напис: Олександр Олесь, відповідні дати…

Здивування наше прояснилося: кінець війни Юрій Мельничук зустрів у Празі, служив там кілька місяців. Ставний, вродливий. Таким був і на тій фотографії.

Якось іншим разом у вільнішій розмові зринуло ще дещо: про офіцерські забави із празькими напівголодними панянками, про зустрічі з незнаними на той час українськими емігрантами...

Якось дивно: він же був геть небалакучий – але сказане запам‘ятовувалося. Дивною була і невидима дистанція між ним та нами, молодшими: справа до тісніших стосунків, до дружби не доходила. 

У товаристві Ірини Вільде та Олександри Мороз

Зрештою, існувала межа між ним і посадовцями, з якими мусив спілкуватися. Можливо, тому, що імперські комуністи звічна підозріло дивилися на націонал-комуністів. Історія не нова – то що ж чинити? Що не вчиниш – вийде не на твою користь…

Але головне: “Жовтень” таки  посвіжів, став цікавішим, зріс його тираж, потягнулася автура з Києва, з інших міст. До недовгого часу, звісно: тогочасні відлиги чергувалися із приморозками, тож невдовзі зачали повертатися верстки журналу із зауваженнями посадовців: те виправити, те зняти. Зважмо на те,  що Ю. Мельничук не надавався, щоб ним аж надто опікувалися: основна лінія визначена і узгоджена, її дотримуються, то чого ж іще?

Ще в 1950-х рр. намагався ознайомити українського читача із творчою спадщиною А.Чайковського, О.Олеся, надаючи сторінки «Жовтня» для публікації їхніх творів. Це, своєю чергою, викликало негативну реакцію компартійного керівництва УРСР.

Один раз чув, як він співає: їхали тоді чималим гуртом на друге весілля Дмитра Павличка в Стопчатів. То у вагоні затялося коломийкове змагання, з ініціативи Ірини Вільде. Виявилося, що Юрій переспівував чи не всіх, зокрема й Романа Іваничука і Петра Козланюка – він тоді також відпружився. 

На весіллі в Дмитра Павличка

На ті часи припадає і хрущовська реформа, що стосувалася насамперед партійних виборних органів. Суть її зводилася до поновлення виборних керівних структур, до унеможливлювання залишатися в комітетах чи радах понад дві каденції.

А у нас, у письменницькій організації, наступили перевибори партійного бюро. Як і раніше, відразу називають прізвища П. Козланюка, Ю. Мельничука. Вони заперечують: потрібно виконувати керівні настанови, потрібно обирати нових.  “Ні, ми без вас не можемо!” – одностайно волають збори і залишають обох у списку. Але голосування таємне… і обох провалюють, лише по кілька голосів було за тих, що “ми без вас не можемо”…

Юрій Мельничук відійшов із життя молодим, аж надто молодим – у 42-річному віці. Всупереч всьому:  від природи здоровий та ставний, вродливий саме чоловічою силою – відійшов. Поховали його на Личаківському цвинтарі, посмертно удостоївши званням «Почесний громадянин м. Львова».  

Пам’ятник Ю.Мельничуку було встановлено 1973 р. на площі його імені (тепер пл. Шашкевича) за проектом скульптора Якова Чайки та архітектора Василя Каменщика  

У 1997 р. на цьому місці було споруджено пам'ятник жертвам комуністичних злочинів (скульптор – Петро Штаєр, архітектор Роман Сивенький).

Фактично немає нині в бібліотеках книг Юрія Мельничука – а їх вийшло кільканадцять за короткий час: памфлети, літературні портрети Ярослава Галана, Олександра Гаврилюка, інших письменників із комуністичного табору. Зник  і його скульптурний портрет, що височів на одній із центральних площ.

Але історія наших надбань і втрат залишається історією – вона й має визначити місце цієї непересічної втраченої людини у своїх анналах.