У найпопулярнішому радянському серіалі «17 миттєвостей весни» про радянського шпигуна Штірліца (він же Максим Ісаєв, він же Всеволод Владіміров) головна сюжетна лінія оповідає про спробу окремих німецьких високопосадовців провести сепаратні перемовини з представниками Заходу (конкретніше – з представниками США, а ще конкретніше – з головним американським розвідником у Європі Алленом Даллесом) і, відповідно, намагання СРСР цьому діалогу перешкодити. Попри те, що фабула серіалу (а первинно роман Юліана Семенова «Альтернатива») містить досить багато міфів і вигадок, факт таких перемовин дійсно мав місце. Певні німецькі кола прагнули укласти сепаратний мир зі Заходом.
Для успіху було багато підстав. Захід, попри те, що перебував у військовому антигітлерівському альянсі з Москвою, їй не довіряв. І це ще надто м’яко сказано. Союзники перебували на ворожих, можна сказати, антагоністичних ідеологічних позиціях. У Лондоні й Вашингтоні не забули, що Йосип Сталін був одним із паліїв Другої світової поруч з Адольфом Гітлером. Американці і британці прогнозували майбутню, тобто повоєнну світобудову, і комуністичний СРСР як держава-переможець розглядалася як не менша проблема, ніж гітлерівська Німеччина, силу якої на той момент вже було головним чином зламано.
Тому для Заходу значно доречнішим варіантом було б зберегти Німеччину формально недобитою, але реально підкореною, щоб перетворити її на союзника, який став би щитом, а то й тараном щодо комуністичної держави. Уявімо собі на мить, що Франклін Делано Рузвельт і Вінстон Черчилль якогось прекрасного дня в лютому чи березні 1945 року заявили, що «мир краще за війну», «треба припинити масові вбивства людей», «можна торгувати, а не воювати», спільно освоювати Арктику, добувати рідкісноземельні метали, експортувати нафту й газ. Німеччина складає зброю на Західному фронті. Відбувається історична «зустріч на Рейні», а не на Ельбі. Можливо, Німеччині дозволили б зберегти Ельзас із Лотарингією, аншлюсовану Австрію і навіть Судети. І вся напруга війни перенеслася б на Східний фронт.
Чому перемовини не завершилися успіхом – важко сказати однозначно. Існують найрізноманітніші версії (але точно не тому, що, як це подано в радянській телестрічці, їм завадив розумний і хоробрий Штірліц). Ну не вдалося ні Гітлеру, ні Борману, ні Гімлеру розвалити антигітлерівську коаліцію. Зрештою, історія, як ми знаємо, не має умовного способу.
Тому більше не займатимемося антинауковою якбитологією і повернемося до наших реалій, у яких Кремлю поталанило значно більше, ніж Третьому Райху, йому таки вдалося розвалити антипутінську коаліцію. Хоча, здавалося б, підстав для цього є значно менше, і ідеологічних, і політичних, і прагматичних. Адже по той праведний бік барикад перебували ідеологічні однодумці, хай і не у всьому досконалі, але ліберальні демократії. Ділити їм, здавалося б, не було чого, а тим паче ворогувати, ставитися один до одного з недовірою. Особливо на тлі того, що по інший бік були відверті вороги вільного світу – авторитарні правителі з Росії, Ірану, Китаю, КНДР, які прагнули знищити демократичний світ, зруйнувати повоєнну архітектуру безпеки.
І в такій навіть не складній, а реально загрозливій ситуації Сполучені Штати – головна військова й економічна потуга Західного світу – заявляють, що вони полишають табір союзників. Майже офіційно це зафіксовано в такому базовому програмному документі, як Стратегія національної безпеки США (National Security Strategy of The United States of America), оприлюдненому на початку грудня. У 33-сторінковій Стратегії європейські країни-члени НАТО, які мали б бути природними союзниками США, якщо й не названі «ворогами», то нещадно розкритиковані. Адміністрація Трампа закидає європейським державам, що вони нібито пригнічують свободу слова й політичну опозицію, а водночас не пильнують за нелегальною міграцією, яка може спричинити «втрату ідентичності». При цьому критики Москви у Стратегії практично немає. Щодо Росії, натомість, наголошується на необхідності відновлення «стратегічної стабільності» у відносинах.
Після таких закидів знову актуальним стає запитання: чи варто розраховувати на США під час кінетичної атаки Росії на країни-члени НАТО? Читаючи документ, мимоволі виникають сумніви в тому, що Вашингтон готовий виконувати 5 Статтю Вашингтонського договору НАТО про колективну оборону.
У цьому контексті доволі тривожно (хоча й очікувано) виглядає звіт Розвідувальної служби Данії (Forsvarets Efterretningstjeneste) за 2025 рік, у якому США вперше названо «потенційною загрозою безпеці». Документ сигналізує про зміну погляду скандинавської країни на свого натовського союзника на тлі геополітичного тертя передовсім у питанні Гренландії. Йдеться, зокрема, про те, що США чимраз частіше віддають пріоритет власним інтересам, а також «використовують свою економічну та технологічну силу як інструмент тиску», у відносинах зі союзниками й партнерами також. «США використовують економічну силу, включно з погрозами високими тарифами, щоб нав'язувати свою волю, і більше не виключають застосування військової сили, навіть проти союзників», – ідеться в документі.
Трамп намагався відібрати Гренландію в Данії ще під час своєї першої президентської каденції, але зазнав невдачі. Зразу ж після другої інавгурації в січні цього року він чи не першою справою знову згадав про найбільший у світі острів, який, на його переконання, конче потрібен Сполученим Штатам. Копенгаген знову відповів відмовою. Трамп, як комусь могло здатися, заспокоївся із цим питанням. Насправді ж його «гренландська обсесія» не минула. Про що свідчить те, що 21 грудня Трамп призначив губернатора Луїзіани Джеффа Лендрі спеціальним посланцем США у Гренландії. Щоб не виникало сумнівів щодо пріоритетного обов’язку Лендрі, варто прочитати його твіт у мережі X, написаний зразу ж після призначення: «Дякую, президенте Дональде Трампе! Для мене буде честю служити вам на цій волонтерській посаді для того, щоб зробити Гренландію частиною США».
Зайве казати, що цей крок американського президента викликав чергове обурення в данської влади. І не лише в неї. Адже ця гренландська претензія Трампа (зрештою, як і канадська) свідчить про те, що нинішня адміністрація США не просто допускає анексію територій чужих держав, не просто її легітимізує, а сама бавиться в ці небезпечні антизаконні ігрища.
Що це значить для України – не складно здогадатися. Саме з таким світобаченням Трамп без жодних докорів сумління допускає, що Київ легко може «подарувати» Москві частину своєї території. Тобто здати без бою ту частину Донецької області, яка ще перебуває під контролем ЗСУ. На переконання американського президента, який так і не позбувся мислення маклера, це ж так просто: обміняти невеличку частину території на мир, на гарантії безпеки й інші блага, передбачені складеним у Кремлі й легітимізованим Трампом мирним договором із 28 пунктів.
Наше видання у статтях, присвячених російським претензіям на Слов’янсько-Краматорську агломерацію, неодноразово й детально пояснювало, чому здавати її ворогу небезпечно і в принципі неможливо. Але головне, що навіть якби Київ пішов на таки болісний крок, то це аж ніяк не привело б до завершення війни.
Проте Трамп досі вірить, що вистачить піти Путіну на поступки в такому «незначному» територіальному питанні й настане мир і благодать. І його віра основана на досвіді маклера, який звик укладати найрізноманітніші угоди. Він чітко бачить, скільки матеріального зиску принесло б Росії загалом і Путіну зокрема укладання вже згаданої мирної угоди. Росія б припинила витрачати мільярди на війну, перестали б гинути її громадяни в найпрацездатнішому віці, українські ракети і дрони більше не руйнували б російську енергетичну інфраструктуру, з країни поступово зняли б санкції.
І якби мова йшла про чисту комерцію, то Трамп був би сто разів правим: оборудка для Москви просто шикарна, вона передбачає завершення всіх негараздів, які чимраз щільніше стискають горлянку російської економіки, і здобуття в недалекому майбутньому мільярдних прибутків. А от чого чинний американський лідер не усвідомлює, то це того, що Путіну зовсім не потрібен той зруйнований ним же Донбас, якого він на словах так затято домагається. Він бажає контролю над цілою Україною. Але й це ще далеко не все. Контроль над Україною російському диктатору потрібен, щоб, своєю чергою, впливати на Захід. І все це – щоб повернутися на світову арену не кривавим карликом, а велетнем із глобальними впливами.
Трампові варто було б ретельно вивчити звіти своєї ж розвідки, щоб зрозуміти, чого домагається Путін. Американські розвідники у своїх звітах, які нещодавно потрапили до ЗМІ (і припускаю, що цей «злив» був цілком продуманим способом вплинути на «наївного» Трампа), застерігають, що Путін ні найменшим чином не відмовився від своїх цілей захопити всю Україну. Ба більше, він плекає надії повернути під контроль Кремля ту частини Європи, яку до падіння Берлінського муру контролював Радянський Союз.
«Ці звіти представляють разюче відмінну картину від тієї, яку намалювали президент США Дональд Трамп та його посередники на переговорах щодо мирного врегулювання в Україні, які заявили, що Путін хоче припинити конфлікт», – пише інформаційна агенція Reuters з покликанням на шість джерел в американській розвідці.
Тобто американська розвідка застерігає, що Путін не лише не планує зупиняти бійню в Україні, він готовий розпочати нову війну проти держав-членів НАТО. Причому він не надто й приховує свої плани. «Ми не збираємося воювати з Європою, я вже про це сто разів сказав. Але якщо Європа раптом захоче воювати й почне, ми готові прямо зараз. Якщо Європа раптом захоче почати війну і почне її, то дуже швидко може статися ситуація, за якої нам не буде з ким домовлятися. Це ж не Україна. З Україною ми там діємо хірургічним способом, обережненько, так, щоб (...) ну, зрозуміло», – заявив Путін, спілкуючись зі журналістами на маргінесі форуму «Россия зовет». А як насправді слід трактувати його слова «не збираємося воювати», українці чудово знають.
Утім, як ми знаємо ще з першої каденції Трампа, він більше довіряє Путіну, ніж власній розвідці. А тому вперто пробиває свою мирну оборудку з Кремлем. Хоча давно варто було б усвідомити, що наразі всі ці переговорні зусилля, укладання різних варіантів мирних угод, їхнє коригування, торг навколо окремих пунктів не мають ні найменшого сенсу. Путін все одно не бажає зупиняти війни, яким би привабливим не був для нього мирний договір, ні до Нового року, ні після. От доки йому вистачатиме ресурсів, доти й воюватиме. Тому єдина слушна тактика – максимально обрізати Росії джерела поповнення скарбниці.
Ми використовуємо