До теми
У ХІХ столітті «українці» та «поляки» сиділи на стільцях, які стояли поряд. Ходили одними дорогами. Однак досягнули в підсумку різних результатів. Обличчя «довгого» століття визначали Велика французька революція (1789), а також Наполеонівські війни (1799-1815), що стали своєрідним транзитом досягнень революції. Польський рух краще за український працював на цьому полі та більш органічно адаптувався до актуальних реалій, скористався новими можливостями. Поляки вибороли державу на початку ХХ століття, застовпили монополію на інтерпретацію історичних подій у регіоні. Також подій, пов’язаних із нашими територіями. Хоча коректність окремих інтерпретацій викликає питання.
Так було з Листопадовим повстанням 1830-х років і Січневим повстанням 1860-х років. Їхні учасники апелювали до поділів Речі Посполитої і хотіли відродити цю державу, але це не означає, що йдеться про поляків. Річ Посполита не була винятково польською державою. Події згаданих повстань не стосувалися лише польської історії і не відбувалися виключно на польських землях. Поляки в ХІХ столітті, як і українці зараз, були обличчям демократії, символом боротьби з імперіалізмом. Тому названі повстання з ними асоціюють, але не все однозначно.
Військовики, вчений і юнак
У 1906 році у Львові помер Шимон Шидловський. Він зробив військову кар’єру, мав офіцерське звання і був при знатному російському генералові. Ймовірно, навіть врятував тому життя. Попри це, більша частина життя Шидловського минула під вигаданими іменами, він був змушений переховуватись. Засновник Зоологічного музею Львівського університету Бенедикт Дибовський прожив майже 100 років і все життя займався науково-дослідницькою діяльністю. Навіть своє заслання він перетворив на дослідницьку експедицію. Зараз вважається одним з перших і найбільш авторитетних дослідників озера Байкал. Макар Драгомирецький загинув у бою в околицях міста Сєрадз. Перед тим отримав 30 поранень. Йому був 21 рік. Що їх об’єднує? Усі були учасниками антиімперського виступу 1863-1864 років.
Їх називають польськими повстанцями. Проте виступ охоплював сучасні українські, польські і навіть білоруські й литовські території. Його ще знають як Січневе повстання (початок 16 січня 1863 року) й окремі нюанси цієї події варті особливої уваги. Скажімо, Шидловський був патріотом Литви і дуже любив свій край. Центр його світу – Литва. Хоча в унії з Польщею. Одне зі зображень Шидловського – коли тримає прапор з гербами Польщі, Литви і Русі. Драгомирецький народився на українських землях. Як і Андрій Потебня – теж учасник повстання і брат мовознавця та професора Харківського університету Олександра Потебні.
Ллється польська та руська кров…
Андрій Потебня народився під Ромнами (Сумщина), здобув військову освіту в Петербурзі. Усе вказувало на побудову успішної кар’єри офіцера. Проте юнак спілкувався з людьми, які скептично ставились до самодержавства й переймав ці ідеї. Почався виступ невдоволених політикою царату і влада жорстоко душила цей рух, розправлялася з учасниками. Потебня став на бік повстанців. Особливо його обурило засудження до принизливої смертної кари через зашморг офіцерів Петра Сливицького, Францішека Ростковського й інших, хоч їхньої участі в повстанні не довели. Вирок затвердив імперський намісник генерал Лідерс і через певний час його вбили в одному з парків Варшави. Стріляв саме Потебня. По тому він переховувався, виїхав до Лондона. Пізніше все ж повернувся і продовжив боротьбу з режимом.
У Варшаві Потебня видав звернення «Ллється польська кров, ллється руська кров». Ним закликав солдатів російської армії підтримати повстанців у прагненні змінити тиранічну владу. Листівка набула поширення. Її знаходили під час обшуків. Потебня не полишав боротьби. В одному з боїв був поранений і помер наступного ранку. Андрія Потебню не надто обходили обіцянки про землю як «безумовну власність» і «вічний спадок» «люду рільничого», про що казали ідеологи повстання. Для нього все почалося з відплати за кривду військовиків. Окрім Андрія Потебні й Макара Драгомирецького, учасником Січневого повстання був Іван Нечай, «Батько». Лікар з Холмщини, який створив загін з українців і поляків.
Учасником повстання 1863-1864 років був і Костянтин (Кастусь) Калиновський. Це випускник Петербурзького університету, юрист і керівник «польського» повстання в Білорусі, один з ініціаторів першої газети білоруською мовою. Свідомі білоруси у складі полку Калиновського сьогодні захищають Україну від російської агресії в лавах ЗСУ.
До усталених оцінок
Після поділів Речі Посполитої (кін. XVIII ст.) більшість сучасних українських і польських земель були в складі імперії Романових та імперії Габсбургів. В обох випадках представники польського руху стали промоторами боротьби і змін. Вони балансували між комунікацією з імперською адміністрацією та спробами відновити власну державу. Діячі польського руху були у війську Наполеона, мали еміграційні осередки, просували й утверджували ідею власної нації. Вони давали собі раду і в «клаптиковій» імперії цісаря, і в архаїчній та кривавій імперії царя. У ХІХ столітті польський рух став символом національної боротьби.
Із Габсбургами простіше – це стосується й українського руху: була можливість парламентського представництва, будівництва кар’єри без денаціоналізації. З Романовими ж діалог не пішов ні в українців, ні в поляків. Повстання Тадеуша Костюшка (1794), Листопадове повстання 1830-х років, а також Січневе повстання 1860-х – усі на землях тодішньої Російської імперії. Через відсутність механізму легально відстоювати свої інтереси. Через неможливість організовувати навіть найбільш наївні заходи. Влада не просто ігнорувала голос національних рухів, а глушила його. Зокрема, устами й руками «бальших паетав». Імперіаліст Пушкін засуджував повстання 1830 року, а Лєрмонтов словом і ділом душив волелюбні народи Кавказу і змушував їх «добровільно» приєднатися до Російської імперії. Присутність цих персонажів у ХХІ столітті подарувала би «СВО» ще двох твердолобих прихильників.
Упорядкований світ Габсбургів і примусово-каральну реальність Романових відчули на особистому досвіді діячі і українського, і польського рухів у ХІХ-ХХ століттях. Це були різні, але пов’язані між собою світи, де українці й поляки прийшли до розуміння власної самобутності та будували національні проєкти. Частиною боротьби стали й повстання 1830-х та 1860-х років. Їх важко зарахувати до одного національного руху, але асоціюються вони з польським. Хоча наведені вище приклади ставлять під сумнів категоричність такої оцінки.
Повстанці мали гасло «За нашу і вашу свободу». Цікавий мобілізаційний лозунг, але тільки для певних категорій. Обізнаних з ідеями Великої французької революції. На теренах колишньої Речі Посполитої, які в ХІХ столітті входили до складу різних держав, воно не резонувало. Ідеали свободи й цінність нації залишалися незрозумілими для величезної кількості людей. Більшість населення не надто обходило під рукою якого правителя бути. Повстання так і залишилося виступом аристократії, офіцерів, інтелігенції. Не лише українці, але й величезна частина польської спільноти була байдужою до кличів і дій повстанців. Тому межу в оцінці прибічник/противник повстання варто шукати не в національній площині. Ці процеси неможливо осмислити через чорно-білу матрицю. Вони потребують вивчення і розгляду.
Ні України, ні Польщі в часі згаданих повстань не існувало. Український рух, як і польський врешті, перебував на етапі становлення. Це сире тісто, констант не було. Тому повстання 1860-х років – це все ж рух, де люди різного етнічного походження (українці, поляки, литовці, білоруси) пліч-о-пліч боролися за відновлення Речі Посполитої. Протистояли архаїчності й жорстокості імперії Романових. Боролися за лібералізацію й демократизацію життя, за загальнолюдські цінності. Усі вони були учасниками Січневого повстання – не «польського». Якщо не відмовлятися від власної історії, так буде доцільніше. Доцільніше і коректніше.