Мігранти мимоволі
Чому за кордоном із задоволенням приймають наших заробітчан
Олександр Онищенко, 0Безпосереднім приводом для написання цієї статті стала публікація на порталі Ліга.net під назвою Українцям хочуть дати право на постійне проживання в Польщі. Як сказано в цьому матеріалі, Асоціація підприємців і роботодавців Польщі пропонує дати право на постійне проживання в країні мільйону мігрантів, у тому числі українцям.
Безумовно, позитивна новина, яка дає надію великій кількості наших громадян отримати роботу в сусідній державі і, відповідно, мати джерело доходів для життєзабезпечення своїх родин.
Якби на цьому повідомлення закінчувалося, то можна було б припустити, що таке ставлення поляків – заслуга нашого уряду і президента, результат їх зовнішньополітичної діяльності. Звичайно, не дуже гарно, що замість розвитку власної економіки і збільшення чисельності робочих місць всередині країни ми отримуємо можливість працювати за кордоном, але все ж краще, ніж нічого.
Однак далі в тій статті є продовження: «Це емігрант найвищого класу, не потрібно його вчити мові, не потрібно йому давати квартиру, не потрібно вчити його професії. Вони самі дуже добре дають собі раду», – каже голова Асоціації підприємців і роботодавців Польщі Цезарі Казьмерчак.
Іншими словами, наші люди мають професії, причому на такому рівні, що не вимагають навчання в європейській країні (щоправда, найчастіше емігрантів використовують не на найінтелектуальніших роботах, але й робочі спеціальності теж вимагають знань та навичок). У нас достатньо інтелекту і старанності, щоб самостійно опанувати мову країни перебування на рівні, що дозволяє не тільки спілкуватися на побутові теми, а й задовільно виконувати службові обов'язки (зокрема, як це часто буває, у сфері послуг). Наші заробітчани самі вирішують візові та транспортні питання, знаходять і орендують житло, не вимагають ніякої допомоги у державних і місцевих органів влади, не претендують ні на які політичні права. Наші люди за кордоном самодостатні. Тільки дайте їм роботу – далі вони самі впораються.
Все це вже достатній привід для гордості. Приємно бути представником народу, який так добре себе зарекомендував. І працюють наші там виключно сумлінно, не за совість, а за гроші і страх втратити роботу.
Але у всього цього є й інша сторона. Давайте ми на деякий час залишимо без уваги ту обставину, що нормальним людям, у тому числі українцям, безсумнівно, більш комфортно працювати на своїй рідній території, живучи в своєму будинку зі своєю родиною. Спробуємо зосередитися на більш глобальних аспектах цього явища. Для цього знову (вже востаннє) процитую чергову фразу з тієї ж таки публікації: «За даними Асоціації, майже мільйон українців принесе державному бюджету Польщі за рік від 7 до 9 мільярдів злотих прибутку. За деякими даними, саме стільки українців вже працюють в країні».
А ось це вже привід для негативних емоцій. Ні, не щодо наших заробітчан або гостинних і підприємливих поляків. А щодо тих, хто повинен нести відповідальність за таку ситуацію. Праця наших співвітчизників приносить прибуток від 42 до 54 мільярдів гривень бюджету сусідньої країни (це якщо рахувати за умовним курсом 6 грн за один злотий). А це приблизно половина оборонного бюджету України, або майже в чотири рази більше річного кошторису нашого міністерства охорони здоров'я.
Врахуймо також, що, працюючи в чужій країні, наші співгромадяни створюють для неї у багато разів більшу додану вартість і національний продукт, а також оплачують їжу, житло, транспорт та інші послуги і товари. Ну і, звичайно, їхня праця служить джерелом прибутку безпосередніх роботодавців. А де тут інтерес держави Україна?
Заради справедливості варто пам'ятати, що частину заробленого сучасні «остарбайтери» передають своїм родинам в рідні пенати. Нещодавно міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський повідомив, що українці, які працюють у Польщі, щорічно пересилають в Україну близько 5 млрд євро (УНН). Сума чимала, але вона не йде ні в яке порівняння з вартістю того продукту, який створюється руками заробітчан. Говорячи бухгалтерською мовою, баланс не на користь нашої держави.
А ще за асоціацією пригадуються меседжі, що багаторазово фігурували в ЗМІ, про те, що емігрантам, як правило, за аналогічну працю платять менше, ніж корінним жителям. Багато повідомлялося також про те, що велика кількість поляків подаються на заробітки в західну Європу, в багатші країни, а польські працедавці замість них наймають наш люд.
Ну і в якості «останнього цвяха» варто згадати, що, крім Польщі, у світі, в тому числі найближчих околицях України, є ще багато країн, де теж наші співгромадяни знаходяться в становищі трудових мігрантів. Отже, стає абсолютно очевидним той факт, що не все гаразд у рідній батьківщині. Зрозуміло, що все це один з результатів «плідної» роботи уряду.
На жаль, це наслідок не якогось одного хибного рішення або вчинку, не однієї помилки, виправлення якої зараз же нормалізує ситуацію. Це наслідок і один із виявів усієї економічної політики влади. У неї (як вона стверджує) немає ресурсів для створення робочих місць, а відтік робочої сили призводить до скорочення ресурсів. Замкнуте коло.
Народ, як відомо, знищити неможливо, народ виживе. Він потай від уряду якось заробляє в тіньовій економіці, на своїх або «безхозних» земельних ділянках, за кордоном, займається незареєстрованою підприємницькою діяльністю, кустарним виготовленням корисних речей, ремонтом сантехніки, будівництвом гаражів і дач, репетиторством, вихованням чужих дітей та іншими справами, що є джерелом до існування. А ось держава в особі уряду при цьому залишається наодинці зі своїм бюджетом і створеними ним проблемами. І, зауважимо, на відміну від незнищенного народу, держави і уряди не вічні.
Як це не прикро, але очільник Кабінету міністрів наполегливо робить вигляд, що все не так уже й погано. Більше того, після затвердження бюджету-2016 він навіть висловився в тому сенсі, що це, мовляв, фактично означає вотум довіри уряду і підтримку його лінії поведінки. І урочисто пообіцяв, що буде продовжувати в тому ж дусі. Тут особисто у мене два припущення: або Арсеній Петрович справді не розуміє реальний стан речей, або робить вигляд, що не розуміє. І в тому, і в іншому випадку райдужні політичні перспективи його навряд чи очікують.
Назвавши себе і членів свого уряду камікадзе, Арсеній Яценюк, як виявилося, мав рацію. Мало хто тепер поставить на його політичне майбутнє. Тільки не зовсім зрозуміло: заради кого або чого він пішов на таку самопожертву?
І нарешті про сором. Так, я вважаю, що за політику, яка призвела до масової (а наших заробітчан в одній тільки Польщі близько мільйона, тому слово «масової» тут цілком доречне) трудової еміграції громадян, уряду та його першій особі, як мінімум, має бути соромно. Однак сором і совість державних діячів в наших сучасних реаліях – категорії не політичні. І це дуже сумно.