Мінська пастка для російського ведмедя
IQ

Мінська пастка для російського ведмедя

Чи дійсно «мінський договірняк» не приніс жодної користі?

Олександр Фоменко, 12 вересня103112

Днями виповнилося три роки, відколи між Україною та Росією були укладені так звані Мінські угоди. Тоді українське суспільство сприйняло цей крок позитивно – після Іловайського побоїща ціна війни виявилася завеликою. Аналогічні настрої зберігалися і 2015-го, бо «Мінськ-2» підписували під канонаду боїв під Дебальцевим. Щоправда, особливої віри у домовленості з Росією не було, тож дипломатичне врегулювання конфлікту належало радше до сфери сподівань.

Коли шок від зіткнення з реаліями війни трохи вщух, голосніше залунали обурені голоси, які викривали «мінський договірняк». Уже взимку 2016-го кількість тих, хто вірить у дієвість Мінських угод, становила трохи більше 10%. Сьогодні Мінські угоди прийнято називати не інакше, як глухим кутом. Та й чого б не називати? Контактна група засідає вже третій рік, а на Донбасі все ще стріляють, а над Луганськом і Донецьком майорять «республіканські» прапори. Все так, але схоже, що на тлі стагнації на Донбасі розгортаються дуже динамічні процеси, масштаб котрих набагато перевищує донбаський.

У повільних жорнах

Ідеться, звісно ж, про зміну становища Росії. Для початку погляньмо на наслідки санкцій. У 2014-му чимало українців очікували, що санкції Заходу стануть чарівною паличкою, яка миттєво перетворить російського ведмедя на опудало. Однак ці жорна змелюють повільніше, ніж ми сподівалися, бо йдеться про макроекономічні зміни в країні, що має досить значний (а порівняно з Україною – колосальний) запас міцності. Хоч би що вигадували кремлівські ЗМІ, 80% росіян усвідомлюють, що їхня країна перебуває у стані кризи. І ця криза має, зокрема, фінансове вираження. За підрахунками російських експертів, кожен рік санкцій обходиться Росфедерації у 1,5% внутрішнього валового продукту, а сукупні збитки вже сягнули 2,5 трильйони рублів. Утім, реальна цифра може виявитись набагато більшою – приміром, російський опозиційний політик та економіст Григорій Явлінський оцінює збитки Росії у 9,5 трлн рублів. Загальне ж скорочення російської економіки внаслідок санкцій оцінюють у 10%.

Окрім прямих збитків, санкції завдають системного руйнівного впливу на російську економіку. І це при тому, що Захід ще не застосував жодного із своїх «вундерваффе» – приміром, відключення російських банків від системи SWIFT. Поки що для росіян влаштували лише демонстрацію, відключивши від SWIFT-у два невеликі банки. На практиці це означає, що тепер вони змушені локалізувати всю свою діяльність виключно на території РФ з усіма похідними наслідками. У сучасному глобалізованому світі подібні обмеження ще страшніші, ніж навіть закриття російських дипломатичних установ у США. Бо підтримувати дипломатичні стосунки можна і при закритих посольствах, а от без SWIFT-у фінансова система перетворюється на гру у північнокорейський магазин. І, судячи з деяких тенденцій, саме в цьому напрямі Кремль розгортає Росію, готуючи її мешканців до життя без західних товарів, технологій та в умовах фізичної ізоляції: вже зараз там з’явилися категорії «невиїзних» громадян.

Між причинами та симптомами

Після анексії Криму Росія була поставлена перед вибором: або повага до правил, або вибування з клубу цивілізованих народів. В останньому випадку йдеться не лише про певний політичний статус. Очевидно, що курс на (само)ізоляцію від цивілізованого світу матиме для Росії катастрофічні наслідки: від перетворення на країну Третього світу і аж до втрати територіальної цілості. Втім, не схоже, щоб ці наслідки лякали 64-річного Володимира Путіна, який, певно, вже давно вимірює російські перспективи «аршином» власного життя (а точніше, його імовірних залишків). І для українців це хороший знак. Бо анексія Криму, вторгнення на Донбас та інші каверзи Росії – це не що інше, як нормальний вияв патологічного потягу Москви до реконструкції імперії. І так було завжди, допоки Москва матиме силу бодай вдавати з себе імперію – саме через це знищення «тюрми народів» є однією з наріжних догм українського націоналізму. Втім, щоб усвідомлювати небезпеку сусідства з Росією, бути націоналістом не обов’язково – достатньо довіряти, приміром, Збігнєву Бжезинському, котрий попереджав про російську загрозу для України ще на зорі нашої незалежності.

У цьому контексті російсько-українське протистояння у Криму та на Донбасі – це симптом, причиною якого є саме існування російської квазіімперії, закамуфльованої під федерацію. Ми, як і личить усім потерпаючим, прагнемо якомога швидше позбутися дошкульних симптомів і нарікаємо, що лікування за мінським рецептом не допомагає. Тимчасом суть «мінського процесу» видається зовсім іншою: його модераторам йдеться не так про припинення стрілянини на Донбасі, як про припинення імперського хуліганства Москви, де б воно не відбувалося: в Україні, Молдові, на Кавказі чи деінде. Під мутагенним випроміненням санкцій російський ведмідь поволі перетворюється на болонку, і місія України – якомога довше утримувати його під чарівною санкційною лампою. За це західні союзники компенсують нам економічні втрати, заплющуючи очі на нашу корупцію та інші неподобства. Але головний приз – ослаблення, а може і знищення російського імперіалізму – чекає нас у майбутньому. І заради цього справді варто терпіти.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук