Мінська пастка для російського ведмедя

Днями виповнилося три роки, відколи між Україною та Росією були укладені так звані Мінські угоди. Тоді українське суспільство сприйняло цей крок позитивно – після Іловайського побоїща ціна війни виявилася завеликою. Аналогічні настрої зберігалися і 2015-го, бо «Мінськ-2» підписували під канонаду боїв під Дебальцевим. Щоправда, особливої віри у домовленості з Росією не було, тож дипломатичне врегулювання конфлікту належало радше до сфери сподівань.

Коли шок від зіткнення з реаліями війни трохи вщух, голосніше залунали обурені голоси, які викривали «мінський договірняк». Уже взимку 2016-го кількість тих, хто вірить у дієвість Мінських угод, становила трохи більше 10%. Сьогодні Мінські угоди прийнято називати не інакше, як глухим кутом. Та й чого б не називати? Контактна група засідає вже третій рік, а на Донбасі все ще стріляють, а над Луганськом і Донецьком майорять «республіканські» прапори. Все так, але схоже, що на тлі стагнації на Донбасі розгортаються дуже динамічні процеси, масштаб котрих набагато перевищує донбаський.

У повільних жорнах

Ідеться, звісно ж, про зміну становища Росії. Для початку погляньмо на наслідки санкцій. У 2014-му чимало українців очікували, що санкції Заходу стануть чарівною паличкою, яка миттєво перетворить російського ведмедя на опудало. Однак ці жорна змелюють повільніше, ніж ми сподівалися, бо йдеться про макроекономічні зміни в країні, що має досить значний (а порівняно з Україною – колосальний) запас міцності. Хоч би що вигадували кремлівські ЗМІ, 80% росіян усвідомлюють, що їхня країна перебуває у стані кризи. І ця криза має, зокрема, фінансове вираження. За підрахунками російських експертів, кожен рік санкцій обходиться Росфедерації у 1,5% внутрішнього валового продукту, а сукупні збитки вже сягнули 2,5 трильйони рублів. Утім, реальна цифра може виявитись набагато більшою – приміром, російський опозиційний політик та економіст Григорій Явлінський оцінює збитки Росії у 9,5 трлн рублів. Загальне ж скорочення російської економіки внаслідок санкцій оцінюють у 10%.

Окрім прямих збитків, санкції завдають системного руйнівного впливу на російську економіку. І це при тому, що Захід ще не застосував жодного із своїх «вундерваффе» – приміром, відключення російських банків від системи SWIFT. Поки що для росіян влаштували лише демонстрацію, відключивши від SWIFT-у два невеликі банки. На практиці це означає, що тепер вони змушені локалізувати всю свою діяльність виключно на території РФ з усіма похідними наслідками. У сучасному глобалізованому світі подібні обмеження ще страшніші, ніж навіть закриття російських дипломатичних установ у США. Бо підтримувати дипломатичні стосунки можна і при закритих посольствах, а от без SWIFT-у фінансова система перетворюється на гру у північнокорейський магазин. І, судячи з деяких тенденцій, саме в цьому напрямі Кремль розгортає Росію, готуючи її мешканців до життя без західних товарів, технологій та в умовах фізичної ізоляції: вже зараз там з’явилися категорії «невиїзних» громадян.

Між причинами та симптомами

Після анексії Криму Росія була поставлена перед вибором: або повага до правил, або вибування з клубу цивілізованих народів. В останньому випадку йдеться не лише про певний політичний статус. Очевидно, що курс на (само)ізоляцію від цивілізованого світу матиме для Росії катастрофічні наслідки: від перетворення на країну Третього світу і аж до втрати територіальної цілості. Втім, не схоже, щоб ці наслідки лякали 64-річного Володимира Путіна, який, певно, вже давно вимірює російські перспективи «аршином» власного життя (а точніше, його імовірних залишків). І для українців це хороший знак. Бо анексія Криму, вторгнення на Донбас та інші каверзи Росії – це не що інше, як нормальний вияв патологічного потягу Москви до реконструкції імперії. І так було завжди, допоки Москва матиме силу бодай вдавати з себе імперію – саме через це знищення «тюрми народів» є однією з наріжних догм українського націоналізму. Втім, щоб усвідомлювати небезпеку сусідства з Росією, бути націоналістом не обов’язково – достатньо довіряти, приміром, Збігнєву Бжезинському, котрий попереджав про російську загрозу для України ще на зорі нашої незалежності.

У цьому контексті російсько-українське протистояння у Криму та на Донбасі – це симптом, причиною якого є саме існування російської квазіімперії, закамуфльованої під федерацію. Ми, як і личить усім потерпаючим, прагнемо якомога швидше позбутися дошкульних симптомів і нарікаємо, що лікування за мінським рецептом не допомагає. Тимчасом суть «мінського процесу» видається зовсім іншою: його модераторам йдеться не так про припинення стрілянини на Донбасі, як про припинення імперського хуліганства Москви, де б воно не відбувалося: в Україні, Молдові, на Кавказі чи деінде. Під мутагенним випроміненням санкцій російський ведмідь поволі перетворюється на болонку, і місія України – якомога довше утримувати його під чарівною санкційною лампою. За це західні союзники компенсують нам економічні втрати, заплющуючи очі на нашу корупцію та інші неподобства. Але головний приз – ослаблення, а може і знищення російського імперіалізму – чекає нас у майбутньому. І заради цього справді варто терпіти.