Стаття Голови Верховної Ради України Володимира Литвина до 65-річчя Перемоги над нацизмом і фашизмом.
Існує чимало критеріїв для визначення місця і ваги тієї чи іншої історичної події. В одних випадках це – масштабність, співмірність та зв'язок з іншими вагомими явищами, так би мовити, світовий контекст. В інших – вплив на долю певного народу, чи держави, глибина змін, спричинених нею. Інколи ж головним є її трагічне наповнення чи навпаки – героїко-романтичний потенціал. Та зазвичай, всі ці складові – взаємопов’язані, що власне, й дає повноцінне сприйняття історичного процесу.
Очевидно, що за всіма вказаними й іншими параметрами Друга світова війна та її визначальна складова – Велика Вітчизняна – мають незаперечний статус найбільш значущих, доленосних і суперечливих феноменів ХХ ст. Доказом цього може стати цифровий вираз війни: в кожному підручнику наводиться багато статистичних даних, що ілюструють її географічні обшири, кількість людей, залучених під армійські штандарти, бойової техніки й озброєння, людських і матеріальних втрат тощо. Але це – лише верхівка айсберга. Справжні причини, рушії, тектоніку війни, її внутрішню напругу слід шукати в геополітичних стратегіях й особистих амбіціях тогочасних лідерів та вождів, мобілізаційних можливостях держав, здатності того чи іншого суспільства відповідним чином відреагувати на виклики і заходи керівництва країн, задіяних у збройному протистоянні…
Чи була Перемога і чим вона була?
Ще зовсім недавно така постановка питання просто викликала б здивування чи посмішку. Однак нині воно незрідка є предметом дискусій навіть у поважних наукових колах. Не хотів би ображати опонентів, але ті публіцисти від науки, які приміряючи на себе тоги адептів «національної історіографії» («національної версії Другої світової війни») навіть не помічають того, як їхні позиції перетворилися на дзеркальну протилежність справедливо розкритикованої ними радянської концепції війни з її тенденційністю, фігурами замовчування, ідеологічними штампами й міфологемами. Не існує більшої небезпеки для вченого, як свідоме (та й мимовільне) обстоювання заздалегідь сформульованих постулатів, обслуговування соціального замовлення будь-яких політичних сил, кон’юнктурний конформізм. Місія науковця (попри деякі елементи схожості), принципово відрізняються від методів роботи політтехнологів і журналістів (при всій повазі до представників цих професій). Професіоналізм історика полягає не тільки в критичній, безсторонній, всебічній інтерпретації джерел, а й у високому ступені відповідальності за якість кінцевого продукту дослідницького процесу – наукового знання.
З огляду на це полеміку з приводу місця і ролі України у війні, «причетності» українського народу до перемоги над нацизмом і фашизмом слід звільнити з-під тиску корпоративних, політичних зобов’язань і навіть особистих симпатій та антипатій.
Про що ж свідчать факти?
Мають рацію ті, хто вважає, що українців у вир війни втягнули без їхньої на те волі (за відсутності суверенної державності таке волевиявлення, навіть делеговане керівництву цієї держави, було неможливим).
Та чи слід сприймати народ України винятково як пасивну жертву війни? Навіть з урахуванням атрофованої спроможності до самоорганізації населення у 20-30-ті роки, в українському соціумі, разом з іншими реакціями і моделями поведінки (паніки, дефетизму, паралічу волі, зловтіхи щодо невдач сталінського режиму тощо), потужним струменем били органічні для тогочасного суспільства почуття патріотизму, готовності до самовідданого захисту «власних вівтарів й осель». Мені важко погодитися з тим (нехай це, можливо, комусь і не подобається), що радянський патріотизм – це щось якісно нижче, меншовартісне, ніж національний патріотизм українців, росіян, поляків. Його внутрішньою іманентною ознакою була не ідеологічна складова (яка ж форма патріотизму її не має?), а природне бажання врятувати середовище свого буття. Просто для когось йшлося про рідну сім’ю і домівку, а дехто екстраполював свій громадський обов’язок на всю країну.
Партійно-радянські структури добре володіли різноманітними засобами мобілізації суспільства і вправно їх використовували. Будь-який захід вони могли перетворити на масову акцію, масштабну кампанію, причому майже завжди надавали їй вигляду ініційованої знизу громадсько-політичної самодіяльності. Війна викликала необхідність застосування всього арсеналу таких засобів. Але й за цих умов щире бажання стати на захист вітчизни, непідробний ентузіазм також мали місце. Про те, що це були не окремі епізоди на загальному неприглядному фоні, свідчать хоча б такі цифри. До 5 липня 1941 р. у Києві 52 тис. добровольців виявили бажання зі зброєю в руках зустріти агресора, до середини серпня 168 тис. харків’ян подали заяви з проханням відправити їх на фронт. З мешканців Харківської області створено корпус народного ополчення чисельністю 85 тис. чоловік, Миколаївської – 70 тис., (Ворошиловградської (Луганської) – 100 тис., Одеси – 55 тис., 160 тис. громадян республіки вступили до винищувальних батальйонів, у складі яких протидіяли ворожим диверсантам, а за потреби - вели справжні бойові дії. Чимало дівчат виявили бажання поповнити лави медико-санітарних підрозділів, що формувалися з членів Товариства Червоного Хреста й Півмісяця.
Та найбільша кількість чоловіків призивного віку потрапила до діючої армії. Упродовж перших місяців після нападу Німеччини з 16 областей УРСР до Червоної армії, Військово-повітряних сил та Військово-морського флоту влилося 2,5 млн. чол.
Скептики наголошують: це були примусові мобілізації, а всі патріотичні рухи – добровільне прилучення до Збройних Сил, збиральні акції до «Фонду оборони» тощо – інспіровані владними структурами. Насправді, важко уявити державу, в якій би призов до армії в стані війни був пущений на самоплив. Щодо патріотичних рухів, нічого дивного немає в тому, що їхню координацію й організацію взяли на себе партійні, профспілкові, комсомольські організації (а хто ще мав це робити за відсутності доброчинних та інших громадських об’єднань?). Та і в першому, і в другому випадках неможливо заперечити активну громадянську позицію багатьох мешканців України, їхнє непідробне бажання дати відсіч найманцям, допомогти державі вистояти, розділити тягар випробувань з іншими співвітчизниками.
Ще одна проблема, пов’язана з особливостями та ефективністю радянського руху Опору. Запізніла еволюція поглядів на підпільно-партизанські форми протидії окупантам, криза лояльності до сталінського режиму значної частини населення України, успішні контрзаходи німецьких та румунських спецслужб і каральних органів не дозволили руху Опору набути того «всенародного характеру», як це подавалося в історіографії радянської доби. Змагання з Білорусією за вищі кількісні показники повоєнного керівництва двох республік приховували неоднозначну картину: поряд з незаперечними успіхами партизанів та підпільників у ворожому тилу ніхто не хотів згадувати прорахунки керівництва СРСР, відсутність розуміння специфіки цієї форми боротьби з сильним і досвідченим противником, прикрі втрати, невисоку результативність багатьох підпільно-партизанських формувань і т.ін. Водночас слід визнати, що диверсійна, розвідувальна, бойова, агітаційно-пропагандистська діяльність учасників антифашистського руху Опору, які до того ж виконували функцію політичних репрезентантів радянської влади на окупованих землях, стала одним з чинників перемоги над ворогом.
Несвідомо чи навмисно деякі публіцисти й фахові історики ототожнюють більшовицький політичний режим і суспільство (в усьому розмаїтті його соціальних ідейно-політичних, етнічних, конфесійних компонентів). Справедливо критикуючи вади і злочини режиму (і при цьому зовсім не згадуючи його сильні сторони), вони «разом з водою виплескують дитину»: оскільки режим був поганим, то і всі, хто його безпосередньо чи опосередковано (виконуючи розпорядження чи накази) підтримував, також чинили недобре. Звертаємо увагу на повне ігнорування юридичного контексту, адже держава, суспільство і кожен громадянин жили у певному нормативно-правовому полі (Конституція, закони, директиви, циркуляри, накази ДКО, Укази Президії Верховної Ради тощо), мали певне коло зобов’язань (дотримання законів, військової присяги і таємниці і т.п.). Те, що правляча верхівка припускалася численних порушень, беззаконня і репресалій лише додає рельєфності й без того суперечливій картині. Про це свідчить співіснування жертовності й дезерції, стійкості й зрадництва, високих злетів людського духу й ницості в армії, ворожому і радянському тилу. Відчуження влади від основної маси громадян не пройшло безслідно, воно виявилось у диференціації настроїв, життєвих стратегій та моделей поведінки на груповому й колективному рівнях.
То ж, можливо, саме згуртування далеко не монолітних «шматочків» українського соціуму (як і російського та інших), його орієнтація на протистояння з нацистами стало тією сильною стороною сталінського режиму, що в довоєнні часи діяв так непослідовно та завдав народу стільки страждань.
За роки війни (з операцією 1945 р. проти Квантунської армії на Далекому Сході включно) до Збройних Сил СРСР було мобілізовано понад 6 млн. громадян України. Це складало близько 20 % їхньої чисельності. У 1943 – 1944 рр. у багатьох з’єднаннях і частинах Червоної армії налічувалося від 30 до 70 % українців. Серед генералів, адміралів, маршалів Радянського Союзу близько 300 мали українське коріння. Відповідну частку становили й втрати військовослужбовців, партизанів та підпільників. Всі вони, живі й полеглі в боях, – билися за свободу свого народу й вірили у перемогу. Упродовж 65 останніх років вони святкували День Перемоги, до якої йшли через кровопролитні битви, біль втрат, дошкульні поразки й важкі успіхи. Хто може відібрати це право відчувати себе причетним до великого історичного дійства? Як можна заперечити неспростовне: ці люди знищили нацистську гідру, яка принесла людству незліченні і незмірні страждання, загрозу знищення цілих народів, у тому числі українців? Тому для тих, хто пропонує змінити назву свята, можна порадити одне: День пам’яті чи день Скорботи можна відзначати в будь-який інший час – війна залишила стільки пам’ятних і трагічних зарубок! А День Перемоги необхідно залишити не тільки з пошани до тих, хто її здобув, а й заради їхніх нащадків і тривкого зв’язку поколінь, без якого немає родоводу, а історія перетворюється на кон’юнктурний анекдот.
Для чого розводять мости…
Яку б сторінку війни не обговорювали науковці, журналісти, громадськість, так чи інакше виринає тема, пов’язана з ОУН і УПА. «Чорний переділ» у ставленні людей до проблеми українського самостійницького руху виник не сьогодні і не вчора, а ще в роки війни. Цей рух не з’явився нізвідки, не був принесений на чиїхось багнетах, а став реальним виявом прагнення українців до незалежності й суверенної державності. Те, що він тривалий час був ізольований від Великої України й локалізований на західноукраїнських землях у складі Польщі, надалі створювало йому реноме суто внутрішньо-галицького явища, а деякі явно запозичені (й дуже тоді модні в Європі) ідеї радикального націоналізму істотно підпсували його репутацію. У 20-60-ті роки збройні форми національно-визвольного руху з’являлись у багатьох куточках планети і в цьому сенсі український самостійницький рух не був унікальним. До речі, він охоплював не тільки радикальне крило ОУН, а й інші громадсько-політичні сили, що не поділяли крайніх поглядів деяких лідерів Організації.
Наріжним каменем звинувачень на адресу ОУН залишається її співпраця з німцями. Той факт, що Радянський Союз співпрацював з нацистською Німеччиною упродовж тривалого часу у багатьох сферах, в тому числі й військовій, при цьому опускається («Те, що дозволено Юпітеру,…»). Загострюючи увагу винятково на негативних сторінках історії ОУН, її ідейні противники не бажають визнавати того, що давно визнає весь світ, а саме: історичної легітимності цього та інших національно-визвольних рухів. Насильство і злочини? Так, вони мали місце і винні зазнали покарань, згідно з існуючим тоді законодавством. Але ОУН і УПА в жодному міжнародно-правовому акті (в тому числі на Нюрнберзькому процесі, де радянська делегація могла провести таке рішення без надмірних зусиль) не були юридично кваліфіковані як такі, що чинили злочини проти людства. Вочевидь, не слід виправдовувати невмотивоване насильство і терористичні акції обставинами воєнного часу (але саме війною пояснюють аналогічні дії всі її учасники, які сповідували принципи - «війна спише все» й «ціль виправдовує засоби»). Український самостійницький рух мав значну соціальну базу (причому не тільки в західноукраїнському регіоні). Лише через його збройні формування в 40–50-ті роки пройшло близько 400 тис. осіб.
Десятки тисяч учасників боротьби за Українську суверенну соборну державу (УССД) загинуло в зіткненні з німецькими й радянськими спецслужбами та військами. Сотні тисяч родин стали заручниками ситуації й були ув’язненні та депортовані в східні райони СРСР.
Незримий рубіж на довгі десятиліття розкроїв українське суспільство. Для мешканців тих регіонів, що були епіцентром самостійницького руху, це – не просто історія, а частина їхнього буття, світогляду й історичної пам’яті (причому не тільки з позитивним, а й негативним зарядом). З цим фактом слід рахуватися. Потрібен час, щоб з цим ще й змиритися.
Досвід громадянського протистояння в крайніх виявах (в США, Іспанії та інших країнах) переконує: за відсутності цілеспрямованих інспірацій та маніпуляцій з громадською думкою сприйняття гострих проблем минулого поступово втрачає конфліктогенний потенціал, що, в свою чергу, сприяє консолідації суспільства. Там, де в роздмухуванні протистояння на ґрунті історичних подій паразитують певні політичні сили, воно у латентних та відкритих формах пролонговується на тривалий період.
Всі дотеперішні спроби примирення ветеранів УПА і Червоної армії «згори» завершувались невдачами. Надто глибокими виявились душевні й фізичні рани, взаємні образи. Лише час здатний їх втамувати.
А життя й сприйняття історії розвиваються за власними законами. З часом гострота сприйняття «своїх і чужих» зникає. В радянській літературі самодержавство, а потім – меншовики, есери, білогвардійці, отамани трактувалися як «класові вороги». Тепер ці явища спокійно вивчаються, захищаються дисертації, створюються монографії і ніхто не здіймає галасу з приводу цих трансформацій.
Напевно, так буде і з проблемою ОУН та УПА. Це – частина нашої історії, якою б трагічною і дихотомічною вона не була. І щось у ній відкидати, демонізувати чи надмірно романтизувати – шкідливо для суспільства й держави. А те, що вона «не зовсім вписується» в контекст Перемоги, – явище ідеологічного порядку. Змінюються ідеологічні настанови – змінюється ставлення до людей, до цілих пластів історії. Тільки не потрібно штучно прискорювати цей процес. Рано чи пізно розведені мости з’єднуються…
Повну версію статті можна прочитати в газеті «Голос України», 30 квітня 2010 року