Москаль-рятівник
IQ

Москаль-рятівник

Українські ЗМІ підхопили тезу про 89,9% підтримки Путіна без жодних застережень

Григорій Швець, 5 листопада 2015 3561 4

89,9% росіян підтримують Путіна. Найчастіше цю цифру повторюють кремлівські пропагандисти і українські патріоти. Причому для нас вона набагато цінніша, ніж для путінської адміністрації. Бо Клятий Москаль – центральний персонаж української історії. Відповідь на питання «Що там у москалів?» мусить бути страшна, інакше українець втрачає мотивацію і починає схилятись до переступу.

Солодка русофобія

Цифра 89,9% з‘явилася в медіа після недавнього дослідження Всеросійського центру дослідження суспільної думки (ВЦИОМ). Українські ЗМІ, які охоче спростовують фейки російської пропаганди, підхопили цю цифру без жодних застережень. Не минуло й тижня, як «89,9 відсотків» увійшли в обіг – до них апелюють у публічних дискусіях, на них спираються аналітики, а обиватель радіє з того, що очевидне для всіх нарешті знайшло наукове підтвердження.

Насправді ж ця цифра – такий самий продукт російської пропаганди, як історії про розп‘ятих хлопчиків та гей-борделі, в яких американські найманці хунти ґвалтують полонених «ополченців». «Всерьез относиться к цифрам ВЦИОМ, конечно же, нелепо», – заявляє Ігор Ейдман, колишній директор з комунікацій цієї установи. Докази того, що ВЦИОМ прямо виконує замовлення адміністрації президента РФ, були опубліковані ще у 2007-му в російському опозиційному виданні «Новое время».

Як показало розслідування, в обмін на фальсифікації та маніпуляції суспільною думкою, ВЦИОМ отримує карт-бланш на «розпил» бюджетних коштів та інші корупційні оборудки. У відповідь на викриття кремлівської псевдосоціології журналістку Наталію Морарь вислали з Росії, а Ейдмана намагалися залякати. Здається, після такого цифри ВЦИОМ повинні озвучувати лише кремлівські політруки. Але і українські патріоти наполягають на «89,9 відсотках» з фанатизмом завзятого «ватніка».

Секрету тут ніякого немає. Багатьом із нас життєво необхідно, аби москалі були погані – і що гірші, то ліпше. Нам замало одного Путіна – треба, щоб весь російський народ був х**лом. Якби ВЦИОМ намалював Путіну 99% чи 101% підтримки, ми б радо проковтнули і це. Бо на протистоянні з інфернальними москалями побудований весь наш патріотичний мікро- і макрокосм. Все це почалося задовго до анексії Криму – геополітичне маніхейство проповідували і Донцов, і Бандера, й інші.

Але з часом витончена націоналістична метафізика вивітрилася і залишилося звичайне жлобство. Ми – мужні і красиві, а москалі – підлі й огидні. У нас є гідність, а вони – генетичні раби. Ми – європейці, а вони – чи то совкова орда, чи то орда совків. У ці примітивні формули відлився праведний гнів, збурений російською анексією Криму і вторгненням в Донбас. Примітизувавши свою свідомість, ми спрощуємо дійсність, підганяючи її під свої уявлення.

Тому будь-який фейк, що підживлює русофобію, ми ковтаємо з неприхованою радістю. Так само ми повірили – всупереч фактам! – що Донбас одностайно підтримав вторгнення. Ми знайшли у східняках домашніх москалів для биття. Соціологи твердили, що сепаратистів там підтримує меншість, але ми вперто звинувачували «лугандонів» у тому, що вони дали «89,9 відсотків» на незаконному «референдумі» у травні 2014-го.

Оточуючи себе химерами, ми підміняємо і шкалу самооцінки. Колись донецькі обивателі вважали, що годують невдячну Україну, яка безперервно «майданіт». На цьому стояла їхня містечкова гординя. Тепер і ми торуємо цей шлях. Українцеві важко почуватися європейцем навіть поруч з поляком, але запросто – поруч із москалем. Особливо якщо прималювати йому копита, псячу голову і профіль Путіна на серці.

Точка опори

Апостоли нашої державності вчили нас триматися подалі від Москви. Всі національно-визвольні змагання, окрім Хмельниччини, були спробами відштовхнутися від Росії. Нічого, крім цієї штовханини, ми не знаємо – у цьому борсанні народилися наші національні герої і пророки. «Дайте мені точку опори і я переверну весь світ», – нахвалявся Архімед. Українці здатні перевернути власний світ, лише спираючись на башти Кремля.

23 роки затишного, безпечного існування не призвели до розквіту українських сил. Ми почали з Чорновола і Івасюка, а закінчили Януковичем і Вєркою Сєрдючкою. Наші опозиціонери пробігали все літо, закликаючи Україну вставати, але вона лише переверталася на інший бік. Хтозна, до чого б ми докотилися, якби Віктора Федоровича не потягнуло в геополітику, а Володимира Володимировича – до «сакральної колиски православ‘я».

Варто було москалеві ступити на нашу землю, сталося диво. Води Чорного моря не розійшлися, проте українці створили на ходу нову армію, розгорнули безпрецедентний волонтерський рух і навіть почали реформи. З горем пополам за якихось півтора року ми зробили більше, ніж за попереднє десятиліття. Ввічливі буряти виявилися більш переконливими, ніж усі патріотичні проповідники разом узяті.

На енергії антимосковства Україна летітиме ще деякий час. Головне, щоб Кремль якомога довше виконував роль жандарма Європи, не даючи нам повернутися до звичного анабіозу. Залишається сподіватись, що доти зміни в Україні стануть незворотними і відкату назад уже не буде. Але вічно воювати з москалями неможливо. Режими міняються, імперії розпадаються, а геополітика – це скоріш твістер, ніж шахівниця.

Коли над Україною перестане бовваніти тінь Клятого Москаля, знеціниться майже все, що ми знаємо про себе. Мотивації втратять силу, а концепції – сенс. На відміну від фінів або поляків, які вийшли з «тюрми народів» і повернулися до звичайного життя, ми вже народилися в неволі. Тому складати плани на майбутнє треба вже зараз, бо психологічної реабілітації нам ніхто не проведе.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук