Моє письменництво – сліпа випадковість, - Софія Андрухович

IQОксана Керик, 16 квітня 200918679

Письменник – це спостерігач який перетворює енергію, робить її літерами. Письменник мусить зробити так, щоби, потрапивши до читача, літери знову перетворилися в енергію.

 

 

Софія Андрухович - яскравий представник письменницької династії Андруховичів. Минулого року Софія народила доньку та стала менше з'являтись на шпальтах газет та телеекрані. Її світосприйняття змінилося з народженням дитини, що, можливо, змінить і майбутні твори письменниці. В ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET Софія Андрухович розказала про своє нове бачення світу, Юрка Андруховича у статусі дідуся, власні книги та літературу загалом.

 

- Наскільки сильний вплив на ваше формування як особистості мали батьки? Як думаєте, чи стали б письменницею, якщо б народилися в іншій сім'ї?

- Якщо у людини є батьки, то вони значною мірою впливають на формування її особистості - інакше й бути не може. Від цього нікуди не дінешся, байдуже - подобається це тобі чи ні. Можна себе обманювати, можна намагатись обманювати інших, але кожен із нас - це повне зібрання наших батьків, батьків наших батьків, і батьків батьків наших батьків в одному томі. Наші жарти, кривляння, рухи, голосові модуляції, страхи, комплекси, усмішки, рішення, звички - все це вже було раніше і триватиме й далі у наших дітях.

Навчитись би простежувати, звідки в конкретній людині взялася та чи та риса, особливість, від якого двоюрідного діда, як вона мімікрувала, якого забарвлення набула, і як зміниться далі. Ці речі особливо помітні у маленьких дітях. "Викапана мамуся!" - хором повторюють усі. А дитина примружить очі, схилить голову - і раптом стає викапаним татусем. А тоді поверне обличчя у профіль, підніме брову і складе губи трубочкою, і зовсім стає схожою на бабусю.

Якщо все це відбувається із зовнішніми виявами, уявіть, що ж тоді всередині, з особливостями вдачі - як там упертість прабабусі по материнській лінії поєдналася з лагідністю та саможертовністю прадідуся по лінії батьківській, як тітчина вразливість скооперувалась із мужністю дідуся. Це неймовірно. З цього випливає, що моє письменництво - сліпа випадковість, не більше. Досить було якомусь коліщаткові крутнутися ще трішечки, все перетасувалось би зовсім інакше, і я могла б із таким самим успіхом бути бібліотекарем, лікарем, економістом, інженером лісового господарства, художником, непоганим сантехніком, як вуйко Петро, врешті-решт. На щастя, бути письменником - це не вирок. Як добре, що всі ми маємо змогу змінюватися, покращуватись. Одне слово, рости.

 

- Народження власної доньки багато змінило у вашому сприйнятті світу?

- Є спокуса сказати, що це змінило все. Я відчуваю себе абсолютно іншою людиною, ніж була два роки, рік тому. Набагато кращою людиною. Народження доньки мене вдосконалило. У всіх сенсах.

 

- Юрія Андруховича важко уявити дідусем. Як він дає собі раду з цією приємною роллю?

- Чому це важко? Дуже навіть легко. Чи ви маєте на увазі такого стереотипного дідуся-голуба сивенького, з бородою, альцґаймерівською усмішкою, костуром, смердючими від махорки тремтячими пальцями, блискучою лисиною та іншими атрибутами справжніх дідусів? Тоді так, справді уявити важко. Вони з моєю донькою, хоча й бачаться не так часто, мають чудовий контакт, розуміють одне одного з напівслова. Варвара перша, хто сміється з дідових жартів.

 

- Література має певні тенденції залежно від географічного розташування, часу. Українська література, на ваш погляд, йде «в ногу» зі світовою?

- Я не літературознавець, до того ж, не вважаю, що у стосунку до літератури можна використовувати такі визначення, як "іти в ногу". Література - це не спорт і не змагання. Література, на мій погляд, цінна тим, що вона віддзеркалює час, місце, події і людей. А вони всюди різні. Кожен рухається зі своєю власною швидкістю - можливо, комусь подобається бігти підтюпцем, а комусь іншому, наприклад, більше до смаку прогулюватися поволі, розглядаючи краєвиди. Ви ж не вважаєте, що письменники - це солдати, зобов'язані ходити строєм?

 

- Ви розповідали, що ніколи не рецензуєте творів своїх українських колег, щоб не образити. Чи траплялись вам рецензії колег на власні твори?

- Я мала тоді на увазі дещо інше: не вважаю, що письменник - це той, хто виставляє оцінки. Принаймні, я не збираюся нікого оцінювати. Мені подобається розмаїття цього світу. А оцінки моїх творів іншими траплялись. Та я ні на кого не ображаюсь, якщо ви про це.

 

- Наскільки важливим для вас є читати? Як, скільки, де і що читаєте?

- Читання - одне з найбільших задоволень у моєму житті. Останнім часом читаю менше, ніж зазвичай - так складаються обставини. Почуваюся трохи незвично. Зате коли беру в руки книжку, отримую ще більшу насолоду, ніж досі.

Люблю читати у ліжку, на підлозі, на гойдалці у саду, з яблуком, горішками і чаєм, деякі книжки - запоєм, а деякі - поволі і смакуючи, це залежить від книжки. А книжки мені подобаються різні.

 

- Які приваблюють найбільше?

- Я обожнюю твори, читаючи які, починаю тремтіти від збудження, захоплення, насолоди і передчуттів. Коли відчуваєш маґію.

 

- У вас сформувалася вже практично письменниця династія: батько, чоловік і ви - всі пишете. Чи легко вам уживатися, адже творчі люди здебільшого є «складними»?

- Ще один стереотип. У нас усіх легкі товариські вдачі, ми вміємо «розрулювати» будь-які ситуації і чудово ладнаємо.

 

- Чи хотілося б вам, аби Варвара продовжила цю сімейну письменницьку традицію?

- Ви забули додати "цю чудову письменницьку традицію". Не сумніваюсь, що Варвара виросте достатньо розумною і вільною людиною, здатною на власний тверезий вибір у житті.

 

- Знаю, товаришуєте з Тарасом Прохаськом. Що вас єднає, завдяки чому вам цікаво разом попри різницю у віці?

- Може, якраз завдяки цій різниці й цікаво? Жартую. Насправді різниця у віці не грає жодної ролі. Тим паче, у випадку з Тарасом. Він така людина, що з ним просто не може бути нецікаво. У нього чудове почуття гумору, він надзвичайний оповідач зі своєю особливою, притаманною лише йому манерою оповіді. Від нього завжди можна почути щось таке, чого ти досі не знав, він делікатний, добрий, його товариство ніколи не набридає. Здається, цього більш, ніж достатньо, щоб хотіти мати цю людину серед друзів.

 

- Ваш батько у «Таємниці» відкрив дуже багато особистих речей. А ви могли б так «оголитися» перед читачами? Вважаєте це виправданим?

- Я вважаю, що письменник має повне право писати те, що йому хочеться. Це його твір, його дім, його територія - там, усередині, не може бути поліції, суспільна думка там не важить майже нічого. Те, як сприймати цей твір - хвалити його чи ганити, читати чи ні - вибір читачів, вони мають повне право іґнорувати, критикувати чи полюбити його.

Чомусь пригадалася розповідь про нашого сусіда, який має звичку прогулюватись власним садом наголяса. Якось він прийшов до іншого сусіда - вікна його будинку виходили просто на сад нудиста-самітника - і попросив того замурувати їх. Він сказав: "Замуруй, будь-ласка, свої вікна, бо ти можеш побачити, як я ходжу садом голий". Я спеціально дивилася - вікна той не замурував. А минулого літа вони постійно ходили одні до одних в гості, до ночі співали під гітару і слухали боса-нову.

Щодо того, чи могла б я "оголитись" - здається, я зробила це у "Сьомзі".

 

- «Сьомга», за вашими словами, була найважчою книгою, яка «розчистила дорогу до подальших психологічних досвідів»...

- Так, найважчою на тому етапі життя. Хоча тепер я бачу, наскільки простим є писання. Простим і приємним. І дорога справді розчищена.

Багато письменників кажуть, що написання твору для них - це своєрідний психотерапевтичний сеанс, коли можна вилити все, що накопичилось всередині. Це справді так - кожен письменник пише себе.

Інакше й бути не може, писання - це один із найсуб'єктивніших процесів, явищ. Але водночас письменник не зачинений наглухо у власній мушлі, він живе у світі. Письменник неможливий без персонажів, без їхніх прототипів, без героїв, характерів, їхніх вчинків і слів. Письменник - спостерігач, надчутливий механізм, який перетворює енергію, робить її літерами. Вправний письменник мусить зробити так, щоб, потрапивши до читача, літери знову перетворилися в енергію. А якою вже буде ця енергія - залежить від читача. Такий колообіг енергії у природі. Письменник не може бути замкнутою системою.

 

- Завершивши книгу, як ви її починаєте сприймати: вона далі залишається близькою, чи стає «чужим» текстом, який можете сприймати без емоцій?

- Відбувається щось третє, щось дуже складне. Книга відокремлюється, перестає бути частиною тебе. Вона стає самостійним організмом, який проживає власне життя, абсолютно непередбачуване, несподіване для автора. При цьому автор переживає суперечливі почуття: зворушення, відторгнення, гордість, ревнощі, сором, незахищеність, здивування.

Але сприймати без емоцій власні твори важко. Ти змінюєшся - і дивишся на них іншими очима. Розумієш, що зараз зробив би це інакше. Дивуєшся, що зробив це саме так. Захоплюєшся. І водночас - злишся та розчаровуєшся. Так, ніби зустрічаєш себе тодішнього. Ви сідаєте за стіл одне навпроти одного і починаєте розмовляти, у вас багато спільного, але ви різні люди, вам цікаво разом, але ви не до кінця поділяєте позиції одне одного.

 

Фото з сайту www.uk.wikipedia.org

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 9

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук