Мутна вода
IQ

Мутна вода

В історії з Помісною церквою ми ризикуємо перетворится на другу Росію

Василь Расевич, 31 липня22739

Приглядаючись до актуальної української політики, важко позбутися відчуття, що все це якось не по-справжньому, ситуативно, бутафорно і театрально. І проблема полягає не тільки в неглибокому ознайомленні з темою та непродуманістю ризиків і зисків від реалізації задуманого. Проблема в тому, що кінцева мета запланованого не завжди збігається з реальними цілями планувальників. Візьмімо, до прикладу, справу надання томосу на автокефалію українському православ’ю. Думаю, що на цьому прикладі можна досконало пояснити справжні мотиви української влади, розрахунок політичних еліт та противників (ворогів) української держави.

Погляньмо на історію з томосом бодай трошки відсторонено. Зрозуміло, що діяльність Української православної церкви Московського патріархату в Україні з погляду правлячої еліти є нонсенсом. Оскільки майже всім відомо, що Російська православна церква для Москви – це щось подібне до ідеологічного відділу ЦК КПРС. Звідси проростає коріння російського імперського шовінізму, релігійної нетерпимості та месіанська доктрина сучасної Росії.

Зрозуміло також, що якщо священики цієї церкви відкрито підтримують агресію Росії проти України та сповідують «чорносотенне» ставлення до всього, що зветься українським, то з цим щось треба робити. Так, але працювати з окремими порушниками українського законодавства в рясах мали б спеціально уповноважені для цього органи: поліція, прокуратура, СБУ. І кожен такий випадок мав би закінчуватися справедливим вироком суду. Оскільки названі структури в Україні або малокомпетентні, або ж займаються особистим збагаченням у більш «рибних» місцях, то українським політикам нічого ліпшого не приходить до голови, як – заборонити.

Заборонити можна, але тоді ми будемо неправовою державою. Та й забороною нічого не доб’ємося. Навіть навпаки – ми переведемо значну частину громадян у ранг другосортних і найгірше – зробимо їх затятими противниками цієї держави. Це однозначно призведе до надмірної поляризації суспільства. Не в розумінні застережень з боку «політичного православного» Вадима Новінського, який грозить Україні вибухом всеосяжної громадянської війни, це проявиться у зростанні напруги в суспільстві.

І головне, це зведе нанівець суть задуму. А задум, сподіваюся, полягає в тому, щоб консолідувати українське суспільство, сприяти якнайбільшому розкриттю його потенціалу та мобілізувати українців на нові звершення. Отже, заборона приведе до внутрішнього розколу в суспільстві, а не до його консолідації. Саме тому, здавалося, в українського керівництва визріла ідея домогтися надання автокефалії розрізненим українським православним. Ідея, знову ж таки, благородна, але таїть в собі немало ризиків та загроз.

Як це не дивно, але одним з перших питання не/потрібності для України «національної релігії» та «національної церкви» сформулював ще наприкінці ХІХ століття Михайло Драгоманов. Він застерігав українців, що в їх випадку національну релігію встановити майже неможливо. Та й повернення до коренів означатиме відхід від західної цивілізації, якій більше властиві толерантність, прогрес та загальнолюдські цінності.

Михайло Драгоманов також дуже влучно охарактеризував поняття «національна церква»,зазначивши, що на цю роль обирає і призначає з-поміж багатьох церков і конфесій – держава. Державі це вкрай необхідно, бо в такий спосіб вона зосереджує у своїх руках не тільки світську, але й духовну владу.

А тепер перенесімося з кінця ХІХ століття в наші часи. Якщо Драгоманову тоді було очевидно, що вихід полягає тільки в повному відмежуванні держави від церкви, дотриманні цілковитої толерантності до всіх конфесій та існуванні релігійних організацій за рахунок «вільних дарів своїх вірних», то у ХХІ столітті українська політична еліта так не вважає. Ні одна державна врочистість не обходиться без предстоятелів церков. Урядовці радо запрошують священиків на засідання різноманітних рад, приймають благословення і дедалі більше втягують їх у політичне життя.

Тут за розмовами про канонічність, християнський характер української держави, тисячолітню традицію та визначенням, яка ж із церков є найбільш лояльною до української ідеї, відбувається зрощення світської і церковної влади. З огляду на українську специфіку при таких підходах завжди будуть наближені й упосліджені. Та конфесія, яка проявить цілковиту лояльність до актуального державного керівництва та доведе, що найбільше відповідає критеріям неписаного національного канону, – і буде проголошена національною церквою. При цьому обов’язково за бортом залишиться маса аутсайдерів: греко-католики, православні, що не приєдналися, протестанти, мусульмани, юдеї. А вони хіба не такі ж громадяни України?

І найбільшою загрозою такого «об’єднання» є поява однієї «обласканої» владою церковної структури. До цього часу, попри млосні загравання влади і церкви, поліконфесійність та розколи не давали можливості панові вибрати єдину улюбленицю. Поява беззаперечної фаворитки у вигляді Помісної церкви загрожує суспільству великою колотнечею. Суспільству, яке призвичаїлося жити в секулярній, лаїцистській державі.

Якщо бажаєте заглянути в таке непривабливе майбутнє, то погляньте на сучасну Росію. Де всі державні канали транслюють урочисті літургії та поцілунки Владіміра Путіна з патріархом Кірілом. Де заборонили Свідків Єгови і запровадили обмеження для інших церков, обізвавши їх нетрадиційними. Де п’яні священики та монахи на елітних автах вбивають людей і не несуть за це відповідальності. Де, зрештою, симбіоз православного мракобісся з імперсько-шовіністичною владою породив агресивну ідеологію «русского міра». І ми цього хочемо у себе, щоб дати гідну відсіч Росії?

Бо є всі вказівники на те, що і в історії з Помісною церквою ми, не хотячи, замість України будуємо Росію. Так склалося, що і в нас, і в росіян дуже подібна політична культура. І в них, і в нас за Конституцією церква і держава відділені одна від одної. Але і в них, і в нас з тією ж насолодою владоможці порушують Основний закон, щоб зосередити у своїх руках ще більше влади. Ситуація виглядає так, що, ховаючись за «духовним відродженням», і ми, і вони почали повертатися у Середньовіччя, коли всяка влада була від Бога.

Одне тільки святкування хрещення Київської Русі чого варте. Чи чув хтось із читачів про те, як у провідній економіці ЄС – Німеччині ставляться до її християнських витоків? Чи, може, канцлерка Ангела Меркель видала якесь розпорядження про святкування приходу в 715 році англійського монаха Вінфріда на німецькі землі, щоб навернути місцевих поган на християнство? А можливо, Еммануель Макрон вислав гнівного листа до Берліна, бо не поділили християнської спадщини давніх франків? Смішно. А чому ж тоді не смішно мірятися з Путіним, хто є прямим спадкоємцем «Владіміра красно солнишко»?

Чому весь міфологічний пафос, сценарій якого був написаний ще в царській Росії, сучасна Україна з усіх сил намагається приміряти на себе? Таке враження, що Росія не перестає вести перед і кожного разу накидає нам свій сценарій. Втягування України в боротьбу за міфологізовану спадщину Київської Русі відволікає нас від нагальних проблем, що стоять перед державою і суспільством. А ми тоді, коли треба викорінювати корупцію, розвивати нові технології та виробництво національного продукту, далі живемо під гаслом «Більше хресних ходів, хороших і різних».

І ще якби це щось давало суспільству в морально-етичному вимірі. Як богослужіння перед засіданнями рад не стримують депутатів від розкрадання національного добра, так і спорядження капличок в державних закладах не позбавляє управлінців бажання поживитися за державний кошт. То для чого тоді всі ці ритуальні танці? І тут ми підходимо впритул до проблеми, задекларованої в назві статті.

Михайлові Драгоманову у ХІХ столітті було очевидно, що Україна «не реалізувалася через православну церкву, підперту козацьким рухом», а президент Порошенко намагається у ХХІ сторіччі зробити православ’я основним стовпом української держави. Для чого? Справа в тому, що Петрові Олексійовичу ніколи не розходилося б на питанні створення української Помісної церкви, якби його радники не сказали, що це для нього добрий шанс залишитися на посаді президента.

Радники Петра Порошенка з усіх сил намагаються знайти в його діяльності щось таке, що ніби локомотивом витягне його у другий тур президентських виборів. І вже з агітаційних матеріалів ми бачимо, що опорними точками стануть: створення дієздатної армії, підтримка української мови й культури і нарешті – створення Помісної церкви. Зрозуміймо, що не про вирішення проблеми роздробленості українського православ’я йдеться. Це не проблема для звичайних українців. Мова йде про способи і засоби для Порошенка залишитися в президентському кріслі. Така собі чергова, м’яко кажучи, маніпуляція в мутній воді української політики.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук