М’який Зеленський

Сумніви щодо позитивних намірів Зеленського були тільки в однієї категорії громадян – палких прихильників п’ятого президента України. Оскільки частина його стратегії і тактики будувалася на тому, що тільки він може захистити і вберегти Україну від зовнішнього ворога, то Зеленському приписали всі найсміливіші власні комплекси та фантазії.

Пригадуєте, що мало статися з Україною після непродовження терміну п’ятому президентові? Так, Зеленський одразу мав здати Україну бузувірові Путіну, долар мав коштувати сто гривень, а українські патріоти – мучитися десь в копальнях за Полярним колом. Омріяна держава мала одразу перетворитися на російську колонію, а найбільш свободолюбні інтелектуали – рятуватися втечею на Захід. Де отримати статус політичного біженця і безбідно в тісному колі жити-поживати та добра наживати.

Але не виправдав Володимир Зеленський надій наших елітаріїв. Навіть у часи коронавірусної пандемії, коли зупинилося економічне життя країни, коли соціальні видатки стають непомірним тягарем, не сталося колапсу держави. Але добрі люди не сплять не дрімають. Вони застигли в очікуванні, щоб Зеленський нарешті проявив своє нутро: пішов на угоду з країною-агресором, відібрав права і свободи у громадян, запровадивши жорсткий карантин, і головне – чекають, коли вже цей «клоунський» режим збанкрутує.

Для них не питання, що провал цієї владної команди за подібних обставин автоматично означатиме банкрутство держави. Не проблема, якщо станеться соціальний колапс. Головне, щоб було по-нашому, так як ми це собі уявляли у своїх апокаліптичних передбаченнях. Хоча вже за цей короткий час навіть сліпцям мало б стати очевидним, що Володимир Зеленський не мав і не має наміру запропащати Україну. Що його наміри чисті й амбіційні. Тоді звідки це буксування і топтання на місці? Звідки стільки помилок?

Немає нічого дивного в тому, що людина з дуже віддаленої від управління державою сфери, прийшовши у владу, припускається помилок. Але помилки Зеленського викликані кількома об’єктивними і суб’єктивними чинниками. До об’єктивних можна зарахувати одну усвідомлену дію. А саме, скористатися медіа та експертною підтримкою олігарха Ігоря Коломойського з надією, що потім не треба буде за це розраховуватися. Можна довго гадати на кавовій гущі, як планував Зеленський скористатися з Коломойського і не потрапити в залежність. Але те, що Коломойський свого не упустить і намагатиметься інструменталізувати «свого» президента для особистого збагачення і посилення впливів, завжди було фактом.

Не мають рації й ті, хто намагався від самого початку представити Зеленського нарукавною лялькою ляльковода Коломойського. Припускаю, що в обох була проміжна спільна мета, після досягнення якої їхні дороги мали різко розійтися. І рано чи пізно ця година «Ч» мала настати. Показовим було те, як на самому початку Ігор Валерійович у десятках інтерв’ю намагався міцно «прив’язати» до себе Зеленського. Показати і «мирові і граду», що Зеленський – це його бойовий коник. Куди він його поверне, той туди і пострибає. І тут проявилася перша м’яка поступка Зеленського. Він намагався не реагувати на подібне медійне «самовдоволення» Коломойського. Для нього, треба розуміти, було достатньо знати про чистоту власних намірів. Але в політиці і в медійному світі це так не працює.

З одного боку, Коломойський невтомно прив’язував Зеленського до себе, а з іншого – біснувалися медіа-невдахи п’ятого президента. Який хотів сказати, що програв не цьому «клоунові», а поступився через підступну змову могутнього олігарха. Третя сила, яка найбільше втратила через обрання партії Зеленського до парламенту, – Опозиційна платформа «За життя» відвертого ворога України Віктора Медведчука – також не скупилася на паплюження Зеленського і його «Слуги народу». Незаслужені удари звідусіль відібрали Зеленському тверду впевненість у собі.

Звідси випливає ще одне послаблення запалу, з яким пан президент ішов боротися з кланово-олігархічною системою. Боячись залишитися наодинці, він пішов на поступки. Поступки не завжди видимі, але дуже відчутні. Наприклад, він злякався погроз з боку п’ятого президента вивести протестні натовпи на вулиці українських міст. І цим страхом не проминув скористатися Арсен Аваков, щоб переконати президента Зеленського, що тільки він з доблесним МВС, Національною гвардією та підконтрольними йому формуваннями радикалів здатні втримати стабільність.

Ефективність праворадикальних формацій у публічному осміюванні Порошенка та організації масових заворушень була, здається, відомою ледве не всім українцям. І Зеленському цей аргумент, на жаль, здався вагомим. Він погодився лишити одіозного Арсена Авакова на посаді голови МВС у новому уряді, чим істотно похитнув віру в багатьох своїх прихильників. В очах багатьох з тих, хто голосував за нього, це стало першою пробоїною в іміджі президента. Ця ж залежність потягнула за собою повторне призначення Авакова в новий уряд. Що закономірно викликало жарти про прем’єра в уряді Авакова і несамостійність дій Зеленського.

Ще одним здивуванням стала відсутність реакції президента на надокучливу публічну демонстрацію близькості з ним керівника Офісу президента Андрія Богдана. Богдан, як умів, демонстрував свій вплив на президента. Нахабно пхався з ним в кадр, кружляв навколо нього, нашіптував, засмагав поруч на пляжі. Зрозуміло, що аж така демонстрація наближеності і впливів проявлялася не від великого розуму тодішнього керівника Офісу. Можна припустити, що тривале терпіння з боку Зеленського було продиктоване потребою в «бульдогові» для собачих апаратних боїв. Проте така поведінка була виправданою з боку Зеленського доти, доки люди не запідозрили, що президент без Богдана чується безпорадним.

Можна також думати, що Зеленський з часом хотів повісити на Богдана всі свої промахи і невдачі, а потім враз звільнити його. Проте Зеленський не зрозумів, що улесливий Богдан може в одну мить перекинутися в протилежний табір, або просто розпочати власну гру. Що й сталося. Поки що проклюнулися його інтриги у справі оприлюднення депутатом Ґео Леросом плівок із записами брата керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Добре, якщо це чергове «тонке» нагадування Богдана Зеленському, якого геніального апаратника той втратив. Погано, якщо так виглядає гра всієї нової команди.

Але найменш зрозумілою є третя історія в діяльності президента Зеленського. Якщо припустити, що виборчий список «Слуги народу» формувався в найкоротший термін і просто не було коли достеменно перевіряти кожну кандидатуру, то «людей» Коломойського й Авакова, які зайшли у Верховну Раду під омофором Зеленського, президент не міг не знати. Впевнений, що ті двоє особисто просили за окремих кандидатів. То невже президент Зеленський не розумів, що в такий спосіб неймовірно узалежнюється від цих діячів?

А відсутність реакції Зеленського на фактично розвал монобільшості вказує на його безпорадність і відсутність твердої позиції. Особливо в умовах, коли Ігор Коломойський відкрито оголосив війну Зеленському. Безсоромні шістнадцять тисяч поправок від теперішніх і колишніх депутатів зі «Слуги народу» до проєкту закону про неповернення банків є не тільки відкритою зневагою до президента Зеленського, але й прямою диверсією проти держави Україна. І навіть тут Володимир Зеленський зберігає мовчанку, ніби сподівається, коли все вляжеться, продовжити з Коломойським співпрацю, або просто є безпорадним у ситуації, що склалася.

Звідки ж береться така розбіжність у войовничих деклараціях Зеленського з напівкроками, до яких він змушений вдаватися? Часто можна почути, що причиною є коротка лава запасних. Але це не зовсім так. Здається, що президент не готовий визнати власні кадрові помилки. Боїться відмовитися від принципу кадрового відбору, який себе не виправдав. А саме – принципу опертя на старих знайомих за умови їх особистої відданості. Здавалося б, після стількох кадрових провалів з урядовими призначеннями, з недолугим відбором у список «Слуги народу» і навіть бездарним підбором для найближчої роботи в Офісі президента, мало б настати прозріння, що це так не діє. Але прозріння, на жаль, нема.

Треба пересилити себе і тверезо глянути на роботу Івана Баканова та Службу безпеки України. Спитати про їхні досягнення, про стан реформ. Відверто поговорити зі Сергієм Шефіром, своїм першим помічником, як так сталося, що кожен наступний керівник Офісу президента вляпується у щораз більші скандали?

Зеленському треба нарешті зрозуміти, що не тільки відверті противники можуть завадити йому досягти поставлених цілей. «Любі друзі», що мають свій «інтерес», можуть ще більше нашкодити. Яскравим прикладом чому є президентство Віктора Ющенка.

Тому Зеленському потрібно якнайшвидше розібратися зі своїми радниками, які, намагаючись зберегти монополію, блокують приплив свіжої крові до управління країною. Як показала практика, компетентних людей з Кварталу виявилося дуже мало. Що найгірше, чесних і відданих справі, здається, ще менше.

Уже стає традицією, коли на свіжоспечену справу Єрмака знову нема виразної реакції президента Зеленського. Складається враження, що він далі боїться залишитися наодинці з голодними акулами. Що мовчанка відтермінує, якщо не похоронить, цю неприємну справу. Це така трохи дитяча поведінка – заплющити очі і сказати: «Нема». А тут, навпаки, мала б проявитися тверда воля Зеленського. Визнати помилковість цього призначення. Негайно відсторонити Андрія Єрмака, призначити слідство і якнайшвидше звільнити його із займаної посади. Причому всі свої дії публічно і покроково пояснити. Не треба слухати тих, хто каже, що звільнення ще раз покаже слабкість позицій президента. Більш ніж невизначеність і затягування, ніщо не може зашкодити Зеленському. Бо мовчання породжує підозри, що президент залежний, боязливий і просто ніякий.

І про погану комунікацію, яка проявляється не тільки в кепській роботі пресслужби. Найбільше вона проявляється в роботі президента Зеленського зі своїми людьми. Наприклад, як можна було погодитися на звільнення керівника Офісу генерального прокурора, навіть не зустрівшись з ним? Зеленського налякали тим, що через відсутність «посадок» його рейтинг котиться донизу, і переконали, що найкраще в цій ситуації зняти Руслана Рябошапку. Добре, тоді треба зустрітися зі «своєю» людиною, яка йшла разом з тобою змінювати країну і все пояснити. Може, тоді почув би, що «посадок» немає не через погану роботу Офісу генпрокурора, а через бездіяльність старих антикорупційних органів. Може, вдалось би виробити конкретний план дій щодо переформатування САП та НАЗК? А там, дивись, і «посадки» не забарилися б.

Розкидання якісними кадрами, зневага до кваліфікованих і чесних людей через «нашіптування» вузького кола радників можуть привести президента Зеленського до ситуації, коли порядні люди підуть, а негідники залишаться. Президентові треба зрозуміти, що напівкроки – це майже тупцювання на місці. А доля любить відважних, твердих і самостійних.