На чолі з незайманкою

Мова піде про Третій Майдан. Всі віддані регулярні глядачі політичних телешоу розуміють (а радше – відчувають), що Третього Майдану не уникнути. Він прийде, як ранковий потяг – невідворотно, гуркотливо, з відблиском світанку на склі перед стомленими очима машиніста.

На платформі крякнуть, почешуть потилиці (а як же з кредитами, люди добрі?!). Вокзальний бомжара перекине цигарку у лівий кут беззубого рота і прохрипить сакраментальне: «Ади во!»

Україна запліднена Третім Майданом. Животика ще не видко, але тести загрозливо позитивні. Для успішного народження ТМ багато не треба. Насправді все акушерське знаряддя вже наявне. Щити, пляшки з наркомівським «коктейлем», досвід вуличних сутичок, мартиролог загиблих, відчуття недовершеної справи й нічим не притлумлена жага прямої (без протокольних та нормативних прокладок) справедливості. Демагоги усіх видів і калібрів допоможуть із загальною анестезією. Політики, яким не дістанеться шматочок владного тортика, охоче виступлять у ролі цьоць-акушерок.

А багато кому не дістанеться.

Не дістанеться критичній масі тих, хто звик жити з Великого вічного дерибану (або із залишків на столах та під столами Великого вічного дерибану). Відповідно, вони спробують піти ва-банк. Чому б ні? Майже в кожному українському політикові живе маленький (проте з біса анархічний та креативний) батько Махно. Сам бачив п’ятьох… ні, брешу, шістьох укрсучполітиків, які співали «Любо, братци, любо…» так, що аж сльози на очі навертались і мурашки під шкірою бігали. Для таких роздерти на грудях сорочку, порвати баян і виконати арію «Ляшко у Шустера» - що два пальці об асфальт.

Отже, за буйними затримки не буде.

Буйні тепер з'являються як гриби минулої осені.

Аналітики все гадають: під яким прапором збереться ТМ? Частина аналітиків щиро переконана, що є ще порох у правих порохівницях. Що омріяна провінційними повстанцями національна революція ще постукає у дверцята олігархічних бентлі. Інші багатозначно кивають на червоні прапори, що спалахують ленінським  кумачем над барикадами Донбасу і Луганщини. Мовляв, звіра Лівого Маршу розбуджено. Хто там крокує правою?

Насправді і ліве, і праве в Україні змішано у коктейль, не згірший від «Молотова».  Вектори ненависті накреслені й підкреслені. Вектори ненависті поступово коректуються та перенацілюються. Поки що вони спрямовані здебільшого на зовнішнього ворога, поки що протиставлення на зразок «Майдан-Антимайдан», «патріоти-сепаратисти» актуальні і змушують не лише стрімерів підстрибувати у кріслах. Але час невідворотно висуває новий порядок денний. Час видавлює ситуацію в нові, іноді непередбачувані форми.

Час позначений, немов тавром, знаками комерційної війни. Яка у своєму фундаменті містить зовсім інші протиставлення.

Комерційна війна має три головні особливості:

1) її ведуть впливові  люди за свої та чужі багатства (хоча, звісно, виправдовують свої дії та рішення високою і шляхетною метою);

2) регулярні (державні) збройні сили виконують у комерційній війні здебільшого ролі статистів, принагідної «картинки» для ЗМІ та зручного об’єкта критики для всіх охочих. Реально (й за реальні гроші) бойові дії ведуть приватні та напівприватні (корпоративні) армії олігархів, ядро яких сформоване зовсім не з ідейних борців, а з професійних найманців. Біля їхніх таборів та блок-постів не побачиш журналістів. Серйозна робота не терпить поспіху і публічності. Для того, щоби пояснити, чому комерційна війна ззовні виглядає так дивно, для неї придумують хитрі маскувальні назви – «гібридна», «неконвенційна» тощо;

3) відбувається перетворення територій на маленькі «корпоративно-феодальні» володіння. Фінансово-промислові лідери регіонів на очах стають всевладними князьками і царьками. Себто вони й раніше були царьками, але ділились нацарьованим баблосом із царьками вищого рангу. Тепер буде децентралізація, і ділитись не Доведеться. За що вони й борються до останнього «тєрпіли» у камуфляжі.

Рано чи пізно з плямистого яєчка комерційної війни вилупиться гордий буревісник – птах війни соціальної. Саме вона, а не тридцять третій вихід «Нарнії» під Верховну Раду, стане найправдивішим Третім Майданом. Хоча й штурм ВР разом зі всім урядовим кварталом, зрозуміло, не знімається з порядку денного. Революційний театр має свої непорушні закони.

Революція – стихія. Кордони між її «подієвими блоками» зазвичай стерті й невизначені. Майже неможливо чітко зафіксувати точки біфуркації. Дехто каже, що ми вже живемо у добу Третього Майдану. Гібридні ігри олігархів поступово будять і викликають з історичного пекла давніх червоних демонів. Тих самих, що кружляли над українськими степами з вісімнадцятого по двадцятий роки минулого століття.

Один з лідерів так званої ДНР Володимир Макович (зовнішньо чимось подібний до пізнього Солженіцина) у зверненні до Ріната Ахметова нагадує про те, що заводи, фабрики і гірничі кар’єри тому не з неба впали, а були побудовані простими радянськими людьми за довгі й просяклі потом та мазутом п’ятирічки.

Така проста і прозора думка може стати детонатором Лівого Маршу на територіях значно ширших та населеніших за куцу ДНР. Єдина надія противників перманентної революції сьогодні на те, що пролетаріат на Сході вже настільки люмпенізований, що тіні дідів-будівничих не пробиваються крізь оболонку пострадянської свідомості.

Надія, скажімо прямо, пацавата.

Адже навіть на стінах будинків у буколічному, наскрізь  дрібнобуржуазному Івано-Франківську нині пишуть: «Мир хижам, війна палацам!»

Що вже казати про пролетарські мегаполіси.

Лівому Маршу, звісно, наразі бракує харизматичного лідера національного масштабу. Ну не за Пономарьовим із Губарєвим та Бабаєм, прости Господи, йти на штурм палаців збудженим народним масам. Та й білогвардійський шарм Стрєлкова не для спрацьованих трудящих «Метінвесту» і горлівських шахт.

Їм потрібний такий собі «Петрович» з більшовицьким прижмуром всевідаючих очей. Прийде час, і «петровичі» вийдуть на авансцену, відштовхнувши плечем «дідів-морозів по виклику» та бородатих опереткових пейзанів. Вийдуть вже до підготовленої  людської маси, переляканої за своє майбутнє й обридженої своїм теперішнім.

Звісно, проти Лівого Маршу діють продажні профспілки та інерція мислення «маленьких українців», барижна дійсність та кухонна філософія «мильних опер», прагматичний розрахунок і пофігізм постмодерної доби. Але демони вже продерли очі, відчули голод. І питання їхнього змужніння - лише в часі.

Тим більше, що добрі люди (листами здалеку та порадами сторонніх) і підкажуть, і поможуть, і підмажуть. Тим більше, що сакральна кров під фундамент революції вже залита. Тим більше, що насувається важка зима з дорогим газом і розхитаним ринком. Тим більше, що кричущу некомпетентність «квотних кадрів» неможливо подолати за один рік. Тим більше, що прірва поміж багатими і бідними з кожним днем стає ширша.

А з іншого боку, не забариться Правий Марш. Зі своїми демонами, депутатами і фарбованими валькіріями.

Третій Майдан, щонайпевніше, не буде «коротким і жорстоким», як пророкують деякі народні «прогнозисти». А ще вони пророкують, що на чолі руйнівників Великого вічного дерибану стане якась загадкова незайманка (видно, що терті політичні жіночки вже всім як кістка в горлі). Може, вуличних пророків надихає приклад пасіонарної Жанни? А може, це «архетипний» символ такий – типу «лідер без гріха»?

Третій Майдан, як і Другий, розтягнеться в часі і (що нове) у просторі. Саме він зробить те, чого так і не подужала Лютнева революція 2014 року – висуне народних вождів (не громадянських активістів, а саме вождів). Скільки в них буде від Артема, Пархоменка, Махна, а скільки від Бандери і Боровця-Бульби – важко сказати. Боюсь, що модне нині слово «гібридний» також пророче.

В принципі, мені подобається і концепція з незайманкою. У ній є щось таке знайоме. Щось епічне, з бджолами, «руками-що-не-крали» і «ясноокими підпасками». Ото знов натішимось. Або ж наплачемось. Як кому вийде.