На Трампа сподівайся, а Китай не забувай

На тлі очікувань реальних кроків з боку нової адміністрації США дедалі актуальнішим стає питання про те, хто може вплинути на російського диктатора Путіна, щоб він припинив агресію проти України. Багато хто покладає надії на Дональда Трампа. Причому, складається враження, – тільки на нього. Але чи розумно складати все в один «кошик»? Адже сигнали з Білого дому часом дуже суперечливі. За таких умов цілком логічно, що українська влада може шукати й інші шляхи вирішення проблеми.

У Євросоюзі, схоже, розуміють, що в питанні надання допомоги Україні недалекоглядно сподіватися тільки на нового главу США. Днями, виступаючи на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила: «Ми продовжуватимемо підтримувати Україну, без жодних питань. Що б не сталося, для нас важливо, щоб Україна залишалася незалежною, і щоб Україна сама ухвалювала рішення про свої території. Ця пропозиція залишається в силі – ми будемо поруч з Україною стільки, скільки потрібно».

Те, що Україна не залишиться сам на сам з агресором, навіть якщо Трамп «ослабне» в питанні умов припинення війни (що не можна відкидати, особливо з урахуванням непередбачуваності Ілона Маска), дає надію. Однак навіть у цьому випадку терміни закінчення війни залишаються вкрай невизначеними. Тим часом на фронті і в тилу продовжують гинути люди, і цьому потрібно покласти край. Але чи є альтернатива впливу США на Кремль?

Така альтернатива є – Китай. Чому саме він? Відповідь проста: Китай має низку важелів тиску на Росію, які для інших країн, включно зі США, можуть бути не цілком доступними або зовсім неефективними. По-перше, дві країни-сусідки давно пов'язані тісними економічними і торговельними відносинами. Китай є найбільшим торговельним партнером РФ, і це стосується не тільки експорту нафти і газу. Пекін зацікавлений у стабільності на російському ринку, але водночас він не хоче, щоб Росія стала занадто сильним гравцем, який може загрожувати китайській гегемонії в регіоні. Влада Піднебесної не раз демонструвала, що готова підтримувати Росію, але тільки в тих питаннях, які не ставлять під загрозу інтереси їхньої країни.

По-друге, важливим фактором є військова сила Китаю. Сучасна китайська армія – це не просто величезна чисельність, а й передові технології, значна кількість сучасних озброєнь і стратегічних об'єктів. Китай може чинити сильний тиск на Росію, якщо вирішить, що агресивна політика Кремля загрожує його інтересам у регіоні.

У зв'язку із цим згадуються, наприклад, внутрішні ексцеси в Казахстані, що відбулися в січні 2022 року на тлі підвищення цін на газ для населення. Для придушення протестів у країну було введено війська ОДКБ, включно з російськими спецпідрозділами. Хто знає, наскільки вони б там затрималися, якби Китай не «насупив брови». Щойно це сталося – путінська вояччина миттю забралася з території Казахстану.

Росія вже давно живе під пильною увагою Китаю, який здатний втрутитися в разі потреби. При цьому не варто забувати, що російська армія далеко не така потужна, як китайська, і в разі прямого конфлікту Китай може мати вирішальний вплив на результат подій.

Тож Китай має всі ресурси для того, щоб впливати на Росію, і в певні моменти може ухвалити рішення про це. Однак для того, щоб Китай погодився зіграти реальну миротворчу роль у випадку з війною в Україні, йому потрібно буде переконатися, що така ситуація вигідна для нього.

Яку роль у цьому процесі може відіграти Америка? Як це пов'язано з особистістю Трампа і його, скажімо так, не зовсім звичними підходами до зовнішньої політики?

Насамперед не варто очікувати якогось великого прориву у справі зупинення війни в разі прямого контакту Трампа з Путіним. Головний кремлівський бандит – це не просто політик, це людина з психікою, від якої можна тільки жахатися. Його невгамовні амбіції, схильність до ризику (за рахунок життів тисяч людей) і націленість на відновлення імперської могутності Росії роблять його абсолютно некерованим у межах звичних дипломатичних норм.

Путін напевно давно зрозумів, що західні санкції і навіть військові загрози для нього не становлять того рівня небезпеки, який вони створюють для інших країн. Захід може вводити нові економічні заходи, обмежувати доступ до ринків і технологій, але ці обмеження спрацьовують дуже повільно.

Статистичні дані з Росії свідчать, що її економіка хоч і перебуває у складному становищі, але має достатній запас міцності, щоб протистояти санкціям щонайменше в середньостроковій перспективі. Не випадково президент Франції Емманюель Макрон днями застеріг, що повномасштабна війна Росії проти України не закінчиться «завтра чи післязавтра», попри обіцянки президента Трампа швидко її завершити.

Щодо військових загроз, зокрема з боку ЗСУ, то тут теж треба бути реалістами. Цілком зрозуміло, що НАТО не буде вступати в пряме військове протистояння з ядерною Росією. Україна ж не може допустити загибель такої кількості своїх людей, яку готовий кинути в топку війни божевільний кремлівський пахан. До того ж у постачанні «гарматного м'яса» йому взявся допомагати інший диктатор – північнокорейський. Це істотно змінило характер війни, надавши їй деяких ознак світової, і віддалило терміни її закінчення. У всякому разі, Путін постійно демонструє, що він націлений не на деескалацію, а на ескалацію воєнних дій.

Що ж тоді може змусити його змінити курс? Один із можливих варіантів – це зовнішня небезпека, яка буде виходити не від Заходу, а від Сходу. У цьому контексті Китай – той геополітичний гравець, який може мати значний вплив на Путіна.

І ось тут на сцену виходять США і, зокрема, той же Дональд Трамп. Здається дивним, але саме Америка, під керівництвом Трампа, може зіграти вирішальну роль у тому, щоб Китай став активнішим у стримуванні російської агресії.

Самі по собі США для Путіна і Ко не становлять такої загрози, щоб починати швидко згортати військові дії в Україні. А ось якщо американці об'єднаються в цьому питанні з китайцями...

Китай завжди ретельно прораховує свої дії, намагаючись мінімізувати ризики і не наражати себе на непотрібну небезпеку. Китайські товариші напевно добре усвідомлюють, що Росія – це не просто сусід, з яким можна домовитися. Це країна з ядерною зброєю, яка, якщо їй це буде вигідно, може стати нестабільним елементом у світовій політиці. Уже стала. І в цьому контексті США, незважаючи на їхнє традиційне суперництво з Китаєм, можуть зіграти важливу роль у тому, щоб переконати Пекін діяти в потрібному напрямку.

Щоправда, у цій непростій справі не можна покладатися тільки на погрози або легковажні заяви, як це робить Трамп у своїх частих випадах у бік Росії або Китаю. Навпаки, для успішного впливу на Китай потрібно діяти стримано, розраховуючи на довгострокові цілі та реальні стратегічні інтереси.

У питанні схиляння Китаю на свій бік американці мають діяти, об'єднуючи зусилля з усіма провідними країнами світу. Індія, Бразилія, Мексика, Туреччина, країни Африки і, звичайно, Євросоюз. У США є для цього всі можливості. Зовнішня політика Китаю дуже прагматична. Якщо широке коло держав твердо і недвозначно дасть йому зрозуміти, що його роль у міжнародній політиці в майбутньому залежить від того, як він стримуватиме російську агресію, це значно збільшить шанси на його «відв'язування» від Росії. На сьогодні такого впливу на Китай не спостерігається.

Але найголовніше – у контактах із Китаєм потрібно не просто погрожувати ізоляцією або вести дипломатію в стилі словесного «партнерства». США мають бути готові запропонувати Китаю реальні вигоди, якщо той візьметься за стримування Росії.

Чи зможуть Сполучені Штати здійснити таку політику без шкоди для національних інтересів – питання до фахівців. Нам же важливо зрозуміти, що Китаю потрібно пропонувати такі альтернативи, які за своєю привабливістю перевищуватимуть ті вигоди, які він отримує від відносин із Кремлем.

Україна також може зробити свій внесок у справу «перетягування» Китаю на свій бік. До речі, раніше їй уже надавався такий шанс, але вона його бездарно змарнувала. Це було, нагадаю, в той час, коли президент Зеленський просував свій «План миру».

Той документ, якщо хто пам'ятає, ґрунтувався на таких ключових принципах, як повне відновлення кордонів незалежної України, виведення російських військ і покарання винних у військових злочинах. Для України він був не просто пропозицією, а й вираженням позиції, підкріпленої міжнародним правом і підтримкою значної частини світової спільноти. Однак був у цього документа і великий недолік: його абсолютна непримиренність у деяких аспектах, особливо вимога про повну капітуляцію Росії. Такі вимоги зробили мирний план завідомо нездійсненним у найближчому майбутньому. Це важко визнавати, але зараз усе це абсолютно очевидно.

На такому похмурому тлі ініціатива Китаю мала особливе значення. Вона містила понад десяток пунктів, які, незважаючи на властиву Піднебесній м'якість формулювань, торкалися ключових аспектів врегулювання військового конфлікту. Серед них – заклик до припинення вогню, повага до суверенітету всіх країн, відмова від ядерної ескалації та забезпечення гуманітарної допомоги. Нічого такого, що не відповідало б інтересам України, у китайському плані не було. А те, чого в ньому не вистачало, могло стати предметом широкого обговорення.

Однак команда Зеленського сприйняла китайський план фактично як перепону на шляху України до повної перемоги над зовнішнім агресором. Така позиція була зрозуміла з точки зору ненависті до ворога й жаги до справедливості, але вона також продемонструвала стратегічні прорахунки.

Китай, будучи однією з провідних світових держав і постійним членом Ради Безпеки ООН, має значний вплив на міжнародну політику. Його нейтральна, але водночас прагматична позиція могла б зіграти ключову роль у досягненні дипломатичного прогресу. Адже Китай активно підтримує економічні відносини не тільки з Росією, а й із Заходом. Це дає йому можливість бути посередником, здатним запропонувати компромісне рішення, прийнятне для обох воюючих сторін.

Однак замість спроби налагодити діалог і знайти точки дотику з Китаєм у питанні зупинення війни, Україна вирішила дистанціюватися від запропонованої ним мирної ініціативи. Водночас президент Зеленський у безсторонній формі заявив, що «це не план», а тільки, мовляв, «всього лише щось на папері».

Це була не просто помилка, це був перебір. Відсутність взаєморозуміння з Китаєм послаблює шанси на залучення його до активної ролі в мирному процесі. Це особливо важливо, якщо враховувати, що Китай володіє необхідними ресурсами і впливом для чинення тиску на Росію.

Не знаю, чи пройдена «точка неповернення» в питанні об'єднання зазначеного «Плану миру» з китайською ініціативою. Думаю, що не зовсім. Хоча про «План миру» Зеленського, здається, всі вже забули, навіть сам він про нього вже не згадує, але з Китаєм усе може розвиватися зовсім за іншим сценарієм. Китай вкрай рідко, майже ніколи не зачиняє двері наглухо і безповоротно. Тож усе залежить від того, чи розуміють в Офісі президента України, що в таких справах, як пошук шляхів до справедливого миру, не можна все складати в один «кошик». Навіть якщо він американський.

Загалом, Україні потрібно проявляти більше гнучкості в дипломатичній сфері. Звичайно, ніхто не гарантує, що саме Китай може запропонувати збалансоване рішення, як зупинити Путіна, але й повністю відкидати це теж не варто. Важливо, щоб Україна, США та інші країни розуміли: що в розв'язанні цієї проблеми не можна покладатися тільки на одну сторону, чи то Китай, чи то Америка. Мудрість дипломатії, кажуть, полягає в умінні шукати компроміси і діяти на випередження. Діючи мудро і без ірраціональних емоцій, можна швидше домогтися довгоочікуваного миру.