На узбіччі історії відсидітися не вдалося

Наприкінці 1980-х років ми наче прокинулися від важкого і страшного сну. Процес демократизації тодішньої совкової системи, що невпинно розвалювалася, йшов стрімкими темпами. На фініші цього процесу ці темпи так пришвидшились, що деякі з нас навіть не встигали усвідомити, що ж насправді діється і не могли повірити у такий хід подій. Здобуття Україною Незалежності бігло наввипередки зі світовою історією і таки перегнало її. Ще в березні 1991 року більшість українців голосувала за «оновлений» совок, а 24 серпня, наче грім серед ясного неба, народилася наша новітня Незалежність.

Так несподівано… адже в таке диво ще принаймні за рік до того, та й за пів року не можна було навіть і мріяти. Це прийшло так зненацька, так швидко, так легко, так безболісно, так радісно, так урочисто. Як же так!? Без насильства, без людських жертв, навіть без жодної краплі крові Росія відпустила Україну зі своєї тюрми народів. На вихід з речами і крапка! Хіба ж таке диво може існувати у світі!? Століттями гноблення, знищення мільйонів і мільйонів українців війнами, репресіями, концтаборами, голодоморами, а тут, наче за помахом чарівної палички – ось вам, як манна з небес – омріяна Незалежність. Та не може ж бути такого від слова «взагалі»!

Ми собі мудрували, як таке диво могло статися, намагалися знайти якесь більш-менш притомне пояснення. Ну буває ж, наприклад, так, що діти від батьків отримують у спадщину неабиякий маєток, до якого вони не доклалися ані на дещицю, або користуються плодами чудової яблуні в саду, яку садив і плекав дідусь, а потім батько. Ми ж користуємося духовним спадком нашого народу, якого ми не створювали, адже не буде вже ніколи рівня ані Тараса Шевченка, ані Миколи Лисенка, а ми ж маємо щастя користуватися сьогодні плодами їхнього генія.

Можливо так само, міркували ми собі далі, ми отримали також і історичний спадок нашого народу – героїчні напрацювання минулих епох, починаючи від козаччини, і завершуючи січовими стрільцями, оунівцями, упівцями, дисидентами – в’язнями мордовських таборів – їхня невпинна героїчна робота по цеглині зводила ту будівлю нашої Незалежності, яку нам історія 1991 року начебто піднесла, як подарунок, і в цій будівлі ми планували щасливо жити, не спричинившись жодним чином до її будівництва.

Хоча не зовсім так, ми й самі в кінці 1980-х виходили на мітинги, відроджували старі і створювали нові демократичні інституції, деколи навіть від міліції отримували добрих стусанів і ув’язнень на декілька діб. Та це був лише останній незначний штришок чи остання цеглинка у ту будівлю, яка фактично була вже збудована до нас. Ми лише урочисто розбили пляшку шампанського об облавок чудового корабля нашої новітньої Незалежності, корабля, який до нас будувався десятиліттями й століттями.

Здається, Тит Лукрецій Кар писав про те, що радісно спостерігати за штормом на морі з високого безпечного берега, куди цьому штормові дістатися неможливо. Насолоду від споглядання величезних морських хвиль підсилює ще й усвідомлення того, що ти перебуваєш у повній безпеці. Ось так ми з вами у перші роки нашої Незалежності ніби сиділи на затишному узбіччі історії, а героїчний і трагічний кривавий шлях цієї самої історії нас наче не стосувався, він пройшов повз нас, щасливо для нас оминув нас. Ми співали гімн ОУН-УПА «Зродились ми великої години», навіть був створений просто чудовий сучасний кавер цієї пісні, але ми чомусь були впевнені, що це пісня не про нас, що це не ми, а вони «зродились великої години»: Петлюра, Коновалець, Бандера, Шухевич, Гасин, Кук…

Так, наша година, наша епоха здавалася нам певною мірою історичною і значущою, але все ж вона далеко не була рівнею тій колишній, незабутній величній годині і епосі. Більшість із нас міркувала, що велика війна жодним чином не має нас торкнутися, бо мало який народ зазнав таких жертв, як українці під час Другої світової війни: десять мільйонів убитих, десятки мільйонів покалічених, практично повністю знищена економіка країни – це була ціна перебування нашого народу у плавильному тиглі тоталітаризму. Здавалося, що тими жертвами ми, чи то пак наші предки, вже відстрілялися навіки і відкупили в історії наше мирне майбутнє…

Але все сталося зовсім інакше. Приблизно так… Глядачі, які спостерігають за перегонами Формули-1, так само почуваються у безпеці на узбіччі траси перегонів. Але ось за якусь десяту чи соту секунди болід, втративши керування, врізається у натовп глядачів – жахливі крики, загиблі, поранені, ошелешені вцілілі… Нам доля надіслала своє зловісне пророцтво 27 липня 2002 року. Ми так само на Скнилівському летовищі у Львові сиділи чи стояли у секторі для глядачів, спостерігаючи видовищне авіашоу, та раптом за одну мить трапилось щось жахливе й трагічне… Су-27 вбив 77 глядачів і поранив 250. Су-27 і сьогодні є на озброєнні російської армії…

Не хотіли ми цього, але так вийшло. Відсидітися на узбіччі історії нашому поколінню аж ніяк не вдалося. Хотілося написати «не пощастило», утім, напевно, нам усе ж пощастило. Бо ми, усвідомивши свою причетність до величного, героїчного і трагічного, потрапили на одні із найзнаковіших сторінок підручника української історії, і ці сторінки читатимуться нашими нащадками з не меншою цікавістю і захопленням, аніж сторінки про Козаччину, Хмельниччину, Коліївщину, УНР-ЗУНР, боротьбу ОУН і УПА.

У Ніжині перейменували вулицю на честь загиблого Героя України Олександра Мацієвського, якого беззбройного після слів «Слава Україні!» розстріляли російські окупанти. Для майбутніх поколінь українців він, а разом із ним десятки, якщо не сотні героїв новітньої російсько-української війни, стануть в один ряд із Наливайком, Бутом, Остряницею, Гонтою, Шухевичем, Гасином, Маївським, Климівим, Клячківським, Куком…

Для наших нащадків наша епоха зіллється в один логічний історичний ряд визвольних змагань українського народу від найдавніших часів, і треба з усією відповідальністю усвідомлювати й те, що цей ряд далеко не завершиться сучасною російсько-українською війною…