Наслідки російської агресії в Україні для центрально-східної Европи та світу
IQ

Наслідки російської агресії в Україні для центрально-східної Европи та світу

На соту річницю вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво

Тарас Возняк, 10 липня 2014 3085 0

Після кривавих релігійних війн у Европі XVII сторіччя було винайдено спосіб давати раду з хаотичною і необмеженою війною всіх проти всіх – такoго собі Bellum omnium contra omnes.

По-перше, було винайдено щось таке, як національний суверенітет, який мав повноваження діяти на певній території.

По-друге, у міжнародну практику було запроваджено систему міжнародних відносин, яка поставала, як правило, за підсумками якогось масштабного конфлікту принаймні европейського масштабу.

По-третє, ця система міжнародних відносин формувалася не стихійно, а на відповідних платформах для перемовин і відповідно до інтересів переможців.

По-четверте, іноді укладання системи міжнародних відносин відбувалося з урахуванням абстрактних уявлень про справедливість, мораль та порядок (байдуже, що інколи «справедливість» у відповідності з тогочасним розумінням суверенітету полягала у тому, щоб вирізати на своїй території всіх католиків чи протестантів, або ж «порядок» полягав у поверненні на трон здеґрадованих монарших династій). На сьогодні роль світської релігії, яка освячує черговий «вічний мир», є концепція прав людини чи концепція боротьби зі світовим тероризмом.

Таких систем міжнародних відносин в Европі було кілька:

- Вестфальська система міжнародних відносин, яка склалася 1648 р. після Тридцятилітньої війни;

- Віденська система міжнародних відносин, яка склалася 1815 р. після Наполеонівської кампанії і знесення Ancien Régime;

- Версальська система міжнародних відносин, яка склалася у 1919-22 рр.. за результатами Першої світової війни;

- Ялтинська система міжнародних відносин, яка склалася 1945 р. за результатами Другої світової війни.

Ялтинська система проіснувала до падіння Берлінського муру, розвалу системи сателітів СРСР і розвалу самого СРСР.

Після цього у світі ненадовго  постала Post-Ялтинська система міжнародних відносин, яка склалася 1991 р. за результатами розвалу СССР. Це був однополярний світ з єдиним реальним сувереном – США. Всі інші суб’єкти міжнародних відносин були так чи інакше залежними – мали обмежений, а часто і дуже обмежений суверенітет. Хоча, якщо підійти до питання суверенітету суворо, то і США делегували частину свого суверенітету наддержавним структурам, як-от НАТО, СОТ чи ООН. Тому абсолютних суверенів у міжнародній політиці насправді немає.

Багатьом аналітикам на заході здавалося, що кровожерні тенденції у міжнародних стосунках нарешті вдалося подолати. У філософських категоріях це описувалося як подолання модерну, подолання історії (Френсіс Фукуяма) – мовляв, людство вступило  у постісторичну епоху загального миру і процвітання.

«Коли закінчилася Холодна війна, багато американців і европейців вважали, що найбільш прикрі геополітичні питання були певною мірою врегульовані. За винятком жменьки відносно незначних проблем – як-от питання колишньої Югославії та Ізраїльсько-Палестинський конфлікт – вони припускали, що найважливіші проблеми у світовій політиці більше ніколи не будуть стосуватися кордонів, військових баз, національного самовизначення або сфери впливу», – писав Волтер Рассел Мід.

Ця ідилія 1990-х років нагадувала таку ж саму недалекоглядну ідилію Belle Époque Европи між 1890 та 1914 роками – саме напередодні Першої світової війни. Тоді теж видавалося, що повсюдне запровадження парових двигунів та залізниці не може не вести до світу миру та процвітання. Наші теперішні спекуляції такого ж штибу стосуються Інтернету, соціальних мереж і т.д.

Але на переломі тисячоліття сталося кілька подій, які різко змінили загальну атмосферу у міжнародних відносинах.

Симптомом стала терористична атака 11 вересня – війна прийшла до розслаблених США.

Однак це був лише симптом, який засвідчив, що сучасна війна не нагадує класичні війни – ні першу, ні другу.

Настала епоха терористичних, інформаційних (Information war), смислових війн (Semantic war), гібридних (Hybrid warfare), кібер-війн (Cyber warfare). Деякі з них вже відбулися – як-от терористична війна Аль-Каїди проти США, кібер-війна Росії проти Естонії, гібридна війна Росії проти України. Причому тероризм як форма ведення війни може набирати безлічі форм – від екотероризму до державного тероризму (яким і займається сьогодні Російська Федерація в Україні)

Але і це ще не все. Світ почав активно поляризуватися. Піднялися три головні економічні (і, відповідно, політичні, військові і т.д.) інтеграційні проекти:

- США+ з їхньою периферією (Північноамериканською зоною вільної торгівлі – North American Free Trade Agreement, NAFTA; НАТО і т.д.);

- ЕС+ з його периферією (країнами асоційованими з ЕС, Радою Европи, ОБСЕ і т.д.);

- Китай+ з його периферією (Російською Федерацією, ШОС – Шанхайською організацією співробітництва і т.д. ).

Чи стабільні стосунки між цими великими геополітичними гравцями? Певною мірою так – наразі ми не бачимо якихось глобальних конфліктів. А чи можна назвати систему цих стосунків новою системою міжнародних відносин – назвімо її умовно Транстихоокеанською (оскільки два головні учасники цієї системи примикають до басейну Тихого океану)? Здається, що ще ні – саме тепер світ зарухався. І головне запитання зараз полягає у тому, щоб зрозуміти, чи ми є напередодні Четвертої світової війни, як пише колишній радник Путіна Андрєй Ілларіонов, тобто у 1914 році чи напередодні нового Версалю, чи Ялти?

Де при цьому опинилися країни Центрально-Східної Европи? Більшість із них після розвалу СРСР змогла інтегруватися у проект ЕС+ та НАТО. Це неначе забезпечило їм економічну (в межах ЕС) та військову (в межах НАТО) безпеку. Хоча всі розуміють, що все це доти, доки діють такі  підсистеми міжнародних відносин, які й називаються ЄС та НАТО. Та й то, кібервійні Росії проти Естонії 2007 року НАТО це не запобігло.

Про Україну, анексію Криму і Будапештський меморандум 1994 року, де США, Росія, Велика Британія і Франція неначе давали якісь гарантії безпеки Україні, якщо вона відмовиться від ядерної зброї, і говорити нічого – хоча і він був елементом системи міжнародних відносин.

Деякі країни центрально-східної Европи застрягли між проектом ЕС+ та Російською Федерацією, яка після приходу до влади Путіна почала відновлювати СРСР. Про це Путін відкрито заявив на Мюнхенській конференції з безпеки (Munich Security Conference) 2008 р. Західні лідери пропустили цю його заяву попри вуха і розпочали процес «перезавантаження» відносин з Росією.

«Упродовж чверть століття в Брюсселі, Лондоні, Берліні та Вашингтоні панувала точка зору, буцім Росія не становить і ніколи не буде становити загрози. Кожного, хто міркував інакше, та ще й не міг розважливо промовчати, чекало байдуже або зверхнє ставлення. На державній службі, а передусім у дипломатії, безпеці, розвідці та війську, жорсткий підхід до Росії гарантував хуткий кінець кар’єри», – зауважує Едвард Лукас.

«Президент Росії почав холоднокровно втілювати свій план, який був уже давно заявлений у різних офіційних документах. У 2008 році, після війни в Грузії, ми дізналися, що Росія буцім має особливі права у привілейованих зонах на пострадянському просторі. В лютому 2010 року була проголошена нова військова доктрина, а в лютому 2013 року – нова зовнішньополітична доктрина. У ній виразно заявлено, що Росія залишає за собою право захищати російське населення за межами території Російської Федерації», – нагадує Адам Даніель Ротфельд – колишній міністр зовнішніх справ Польщі.

У результаті отримали першу війну в Грузії 2008 р., яка була заявкою на ревізію системи міжнародних відносин. Ця війна, якщо вдатися до аналогій, нагадувала анексію Гітлером Судетської області 1938 року.

Европейські та американські лідери зробили все, щоб не зауважити цієї анексії. «Президент США Барак Обама побудував свою зовнішню політику на переконанні, що «війна з тероризмом» була перебільшена, що історія справді закінчилася і що, як і в роки правління Клінтона, найважливішими пріоритетами Сполучених Штатів є популяризація ліберального світового порядку, а не гра в класичну геополітику. Адміністрація сформулювала вкрай амбітну програму на підтримку цього порядку: блокування розробки Іраном ядерної зброї, вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, переговори щодо договору з глобальної зміни клімату, вражаючі Тихоокеанські й Атлантичні торговельні угоди, підписання договорів з Росією щодо контролю над озброєнням, відновлення добрих відносин США з ісламським світом, допомога у сфері прав секс-меншин, відновлення довіри европейських союзників і завершення війни в Афганістані. Водночас Обама планував різко скоротити витрати на оборону і зменшити участь США на основних світових сценах, таких як Европа та Близький Схід», – аналізує Волтер Рассел Мід.

І це, звісно, стало стимулом до подальших анексій «собирателя земель русских» та «реставратора СССР» Путіна.

Він почав готуватися до повного аншлюсу України – на зразок аншлюсу Австрії 1938 року. При цьому Путін вже мав досвід поразки – коли програв на Майдані 2004 р. Але мав і досвід реваншу – коли 2010-го поставив в Україні Януковича. Очевидно, що аншлюс України у формі входження до Митного союзу мав відбутися десь 2015 року.

Попередньо Путін виконав ще кілька завдань – на Бухарестському саміті НАТО 2008 р. він заблокував надання ПДЧ для України та Грузії – і тим самим зупинив просування НАТО на схід. Не менш успішно він десятиліттями блокував зближення цих країн та Молдови з ЕС. Згадаймо вільнюський саміт ЕС 2013-го, де Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію України та ЕС. Таким чином Путін зупиняв просування ЕС на схід континенту. Однак останній демарш Путіна-Януковича закінчився Майданом гідності 2013-2014 рр.

 «У Москві панувала певність, що Віктор Янукович рано чи пізно розправиться з протестуючим Майданом. Силу соціального протесту в Кремлі недооцінили. Втім, мабуть, таємні служби мали підготований на випадок подібних обставин інший сценарій заходів, утілення якого на ходу пристосували до «спонтанного» відокремлення Криму. Виразно помітно, що свій план вони узгоджували з політичним календарем. Референдум щодо майбутнього Криму мав спершу відбутися 25 травня, відтак змістився на 30 березня. Зрештою, маріонетковий прем’єр Криму Сергій Аксьонов – у минулому російський офіцер невисокого рангу – отримав наказ прискорити його, і все відбулося 16 березня», – стверджує Адам Даніель Ротфельд. Отож, відповіддю Путіна стала перша в Европі ХХІ століття анексія – анексія Криму.

А потім була розв’язана гібридна війна проти України на Донбасі, про яку пише Ротфельд: «Порушення територіальної цілісності України виявилося несподівано легким. Захід погодився з анексією Криму, попри те, що Росія порушила багато норм міжнародного права та універсальні стандарти прав людини. На зневаження релігійних свобод, прав кримських татар й інших священних принципів, які від 1991 року є фундаментом европейського ладу та безпеки, Захід у символічному сенсі зреагував доволі рішуче, але у практичних питаннях явно недостатньо».

Про небезпеку з боку реваншистської Росії постійно говорили східні члени НАТО та ЕС – Естонія, Латвія, Литва та Польща. Західні европейці цією загрозою не менш систематично легковажили і навіть насміхалися над своїми такими тривожними партнерами. Ба більше – навіть країни центральної Европи, які не так давно самі зазнали агресії СРСР, як-от Чехія, Словаччина та Угорщина, теж почали легковажити цією загрозою. По суті, це був розкол з цього питання всередині і ЕС, і НАТО. Наскільки його простимулювала сама Росія – це інше питання. Інтереси німецького бізнесу, втрати через відмову від проекту «Південний потік» чи «Північний потік» блокували прийняття тверезих політичних рішень, не давали розвиватися далекосяжному політичному плануванню лідерів ЕС. А в США буйним квітом зацвів традиційний американський ізоляціонізм – ну геть як 1940 року. Здавалося, що тільки новий Перл-Харбор зможе розбудити з рожевого сну президента Барака Обаму.

Тому до брутальної агресії в Україні ні ЕС, ні НАТО  не були готові. Як, зрештою, і сама Україна, яку до крайньої межі виснажив – вижер зсередини – режим Януковича.

Прийшло певне отверезіння. «Хоча ЕС і далі залишається в пост-історичному тренді, республіки колишнього Радянського Союзу, які не входять до ЕС  перебувають на дуже різних історичних стадіях розвитку. За останні кілька років надія трансформувати колишні республіки Радянського Союзу в пост-історичні суспільства розвіялася. Російська окупація України є лише останнім у серії кроків, які перетворили Східну Европу в зону різкого геополітичного конфлікту і зробили неможливими стабільні та ефективні демократичні відносини між ними, якщо не брати до уваги країн Балтії та Польщу», – пише Мід.

З ним частково – в тому, що стосується Росії – погоджується Ротфельд: «Джерела радикальної політики Росії різноманітні. Російські лідери не погодилися з тим, що епоха імперій минулася. Усі наддержави – не лише Росія – мали труднощі з тим, щоб погодитися з новою реальністю. Вагомими також були змарновані надії та ілюзії. Концепція Заходу зводилася до того, щоб прилучити Росію до співпраці та до системи взаємозалежності. Натомість у Росії панувала думка, що новий лад після завершення Холодної війни в Европі буде новою редакцією «концерту надержав» – за рецептами Меттерніха, чинними в XIX столітті, від часів Віденського конгресу. Цього разу то були б три наддержави: Сполучені Штати, Европейський Союз і Росія, яка постулювала і втілює повернення до концепції сфер впливу. Відбувся конфлікт двох різних менталітетів: одного, заснованого на спільній системі вартостей, і другого – на праві сильнішого, праві тримати в страху своїх сусідів. Те, що трапилося сьогодні – відокремлення Криму – з одного боку, на певний час перекреслило шанси побудови «широкої Европи», а з іншого – призвело до втрати довіри і певності Заходу, що з Росією не можна формувати систем безпеки, заснованих на співробітництві».

З точки зору правлячої сьогодні в Росії «системи РФ» (Глеб Павловський) вона починає сходження – «Россия поднимается с колен». І це нав’язується громадянам Росії. Однак реальний стан далеко не такий радісний. На думку багатьох аналітиків, це «початок кінця». І не тільки тому, що у цій дивній гібридній війні у Центрально-Східній Европі прискореними темпами йде консолідація нової громадянської спільноти – української політичної нації – а саме вона сьогодні є головним опонентом мегаломанських планів Путіна.

Є ще ряд проблем, які добре окреслив український опозиційний щодо режиму Януковича дипломат Богдан Яременко: «Росія опинилася у найбільш складному геополітичному становищі за весь час свого існування з часів Кримської війни. Незважаючи на останні бравурні реляції російських офіційних чинників щодо «міцності зовнішньополітичної позиції Росії», аналіз наявних тенденцій дозволяє прогнозувати, що саме 2014 рік вочевидь стане тим рубежем, який визначатиме ймовірний початок поступових негативних змін у геополітичній ситуації навколо неї.

Серед таких тенденцій можна наразі виокремити такі:   

- суттєве погіршення стосунків зі США, країнами ЕС, Японією, Канадою;

- виключення Росії з «Великої вісімки», поглиблення ізоляції в ООН та інших міжнародних структурах;

- відсутність одностайної підтримки анексії Криму серед країн СНД;

- згортання зв’язків з НАТО, посилення позицій Альянсу у Східній Европі (проти чого завжди виступала РФ) та початок переосмислення наявних засад та планів подальшої розбудови системи безпеки в країнах Заходу;

- запровадження економічних санкцій з боку західних країн, зокрема розробка планів ЕС щодо зменшення енергетичної залежності від РФ (експорт нафти і газу становить 70% усього річного експорту Росії і формує 52% федерального бюджету);

- виникнення серйозних ускладнень в російській економіці; 

- формування довкола Росії поясу відверто недружніх для неї держав (Україна, Молдова, Грузія);

- збільшення значення китайського чинника для РФ в усіх аспектах;

- виникнення напруги у відносинах з Туреччиною, внаслідок змін у балансі сил в Чорноморському регіоні та відновлення клімату недовіри у стосунках зі Швецією;

- підвищення побоювань щодо вірогідних експансіоністських намірів Кремля серед країн, які межують з нею в Арктиці (Канада, Данія, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Швеція, США);  

- зростання загроз безпеці РФ на її південних кордонах;

- формування міжнародного іміджу Росії як країни-агресора. 

Найбільш небезпечним для Російської Федерації є те, що своїми недолугими діями її керівництво, втілюючи так звану «Доктрину Путіна», фактично зруйнувало те комфортне безпекове середовище, яке іще досить недавно сприймалося нею як щось звичайне і вічне».

Одним словом, Путін намагається зруйнувати глобальну систему міжнародних відносин. У великій геополітичній трійці йому немає місця. Він щонайбільше трактується як пристяжна конячка при китайській трійці коней країн-ревізіоністів (Китай, Росія, Іран, – Мід). Тому він пробує вибудувати таку систему міжнародних відносин, в якій і його країні з її обмеженими ресурсами і примарними перспективами було б належне на його погляд місце. І байдуже, що він мислить категоріями печерних 1930-х років. Він весь світ хоче стягнути до рівня своєї системи цінностей. Однак чи це вдасться?

Наразі йому частково вдається маніпулювати світом, його гедонізмом, консюмеризмом, постмодернізмом та постісторизмом, його небажанням приймати важкі, проте необхідні рішення. Приміром, таки дати відповідь на запитання: а чи готові громадяни Німеччини чи США відстоювати естонське місто Нарва, де росіян (соотечесвенников, которых надо защищать – в том числе и силой оружия) – 80,9%, а естонців – 2,6%? Чи латвійську Ригу, де росіян 43,9%, а латишів – 41%. Вже не рахуючи «русскоязычных соотечественников». А хто є тим «соотечественником», якого слід, зокрема насильно, захищати? Це не тільки «русскоязычные», а і всі, хто народився, чи предки кого народилися в СРСР. Невдовзі, напевно, поширять поняття «соотечественников» і на тих, предки яких були в Російській імперії. Тому на місці поляків не варто розслаблятися.

Зрештою – жарти жартами – а реваншизм, як тільки відчує чиюсь слабість, завжди знайде привід для експансії. І слабістю тут може бути відсутність перспективного і тверезого бачення у еліт, продажність тих самих еліт, їх безпомічність чи розбещеність. А так само розбещеність мас, їх бездумний егоїзм.

То що потрібно зробити, що цьому протистояти? Ось як на це відповідає розчарований у Путіні його колишній радник: «Як слід відповідати на ведення неконвенціональної війни? Настав час для створення і розробки стратегії протидії. Без такої стратегії важко досягти результату.

По-перше, необхідно зрозуміти те, що йде війна. Це не жарт, не випадковість, не помилка, не кошмарний сон. Саме по собі це нікуди не піде і не розсіється. Це війна. І, як на будь-якій війні, в ній можна програти або виграти. Чому ви віддаєте перевагу, залежить від вас.

По-друге, необхідно зрозуміти природу проблеми, що є перед нами, якою є агресивний путінський режим.

Цей режим агресивний і всередині країни – щодо власного народу, і щодо… інших країн. На жаль, цей режим завдяки перемогам в Україні останнім часом помітно зміцнився, і завдяки цьому забезпечив собі серйозну підтримку значної частини російського населення. Таким чином, тепер ми маємо справу не тільки з правлячим режимом, але й зі значною частиною російського суспільства, що схиляється до реваншизму і ревізії сформованого світопорядку. Це необхідно розуміти.

По-третє, треба усвідомити необхідність підготовки середньо- і довгостроковій стратегії, подібної до «Чотирнадцяти пунктів» Вільсона під час Першої світової війни, Атлантичної Хартії під час Другої світової війни, Фултонівської промови Черчілля і Доктрини Трумена під час Холодної війни.

Це потрібно для того, щоб бачити довгострокові цілі і знати головні інструменти, необхідні для їх досягнення.

По-четверте, треба усвідомити вже зроблені помилки».

На жаль, постісторія ще не прийшла у нашу Центрально-Східну Европу. Навпаки – на наших очах постає нова світова проблема, з якою ми всі будемо мати справу. І не обійдеться однією Україною. Вже зараз у конфлікт так чи інакше втягуються й інші країни регіону – не лише США, які нарешті зрозуміли, що путінський реваншизм – це не жарти. Не буду говорити про Польщу та Литву, які давно і традиційно беруть участь в українських справах. Але навіть Болгарія (з огляду на відмову будувати на своїй території газопровід «Південний потік»), Австрія (з огляду на дозвіл його будувати), Словаччина та Угорщина (які відважилися на реверс газу з Европи), Румунія (яка бачиться як головний фланговий гравець НАТО на Чорному морі і противага Чорноморському флоту Росії), Туреччина (з огляду на репресії проти кримських татар та дисбаланс сил на Чорному морі), Швеція (яка втратила довіру до Росії), Норвегія (яка конкурує з Росією у справі видобутку вуглеводнів у Льодовитому океані), Фінляндія (яка розбудовує Північний Оборонний Союз NORDEFCO, до якого належать Швеція та Фінляндія, що не є членами НАТО) і т.д.

Одним словом – світ зарухався. І ми, на біду, опинилися в центрі подій. Як свого часу Сербія того нещасливого 1914 року і Польща 1939-го.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук