Наталія Яковенко: Треба усунути плачі над «колоніальним статусом»

IQЮрій ТЮРДЬО, 17 грудня 2009177050

Ідеться, відтак, про переакцентування історії з песимістичної на оптимістичну, себто по суті – про спробу подолати насаджуване досі почуття меншовартості.

Голова Моніторингової комісії, що займається ґрунтовною модернізацією шкільних підручників з історії України, авторитетний не лише в Україні, але й за кордоном, історик Наталія Яковенко наголосила в інтерв’ю ZAXID.NET, що так званий державницький підхід в історіографії є на сьогодні анахронізмом, бо за головного героя історії треба вважати суспільство.

 

- Який статус діяльності Моніторингової комісії і хто входить до її складу?

- Під патронатом Українського інституту національної пам’яті, завдяки підтримці Ігоря Юхновського та на мою пропозицію, була створена громадська група, яку ми в робочому порядку називаємо Моніторинговою комісією. Її метою став моніторинг шкільних підручників з історії України. Головою цієї комісії маю честь бути я.

До складу комісії, на нашу спільну пропозицію, входять ті люди, які вже раніше висловлювалися публічно з приводу незадоволення шкільним підручником історії та писали про потребу модернізації підручників. Це основний критерій формування Моніторингової комісії. У такий спосіб склалася група з 12-15 осіб, які беруть участь у робочих засідання комісії. Серед нас є і суто академічні дослідники, і університетські викладачі з Києва, Одеси, Харкова, Львова і Полтави.

Ще раз наголошу – основний критерій запрошення до участі в комісії пролягав у тому, що цю людину, поряд з академічними інтересами, цікавить проблема нормалізації шкільних підручників, і що на цю тему людина публічно висловлювалася.

 

- Якими є попередні результати діяльності комісії?

- Першою публікацією став запис дискусії на першому обговоренні сучасних підручників два роки тому, завдяки організаційним зусиллям Інституту національної пам’яті. Попередньо ми отримали змогу переглянути всю шкільну літературу з грифом «рекомендовано Міністерством освіти», тобто офіційно рекомендований навчальний продукт, який мав би в теорії бути суголосний інтересам суспільства та держави. Впродовж трьох днів учасники комісії аналізували ці підручники, а матеріали дискусії, опубліковані Інститутом національної пам’яті, були розіслані для ознайомлення і в академічні, і в педагогічні колективи та установи. В результаті ми отримали масу зауважень, міркувань, доповнень, реплік, зокрема від обласних інститутів підвищення кваліфікації вчителів історії, що, додам, нас дуже втішило. Абсолютна більшість дописувачів були солідарні щодо критики сучасних шкільних підручників як таких, що не відповідають потребам українського суспільства. Нам закидали, що ми критикуємо, але нічого не пропонуємо взамін.

Відтак на другій, вже одноденній, дискусії члени комісії спробували більш стисло та чітко сформулювати не лише основні критичні зауваження, а пропозиції можливих шляхів вдосконалення та змін (матеріали цієї дискусії теж було видано окремою брошурою під грифом українського Інституту національної пам’яті). Для прикладу, до закиду в надмірній націоцентричності підручників формулювалася загальна пропозиція доповнити навчальні тексти інформацією про решту народів та етносів, які здавна проживали/проживають на території України і т.д. Тобто йшлося радше про стратегію змін – нову концепцію, а не про конкретне доповнення шкільних програм. Порадившись, ми дійшли висновку, що таку концепцію ми зможемо сформулювати лише тоді, коли будуть написані детальні робочі програми.

 

Адже це справді принципова річ - чи оповідати спершу про владу, а потім про суспільство, чи навпаки

 

Далі робота тривала так: колеги з-за кордону надіслали на моє прохання низку чинних підручників з історії - італійських, французьких, німецьких. Після їх вивчення, передусім на предмет структури й послідовності представлення навчальних тем, якої наскрізно дотримуються всі підручники, незалежно від класу, було запропоновано більш-менш подібну структуру розділів і тем для підручників з історії України. Адже це справді принципова річ - чи оповідати спершу про владу, а потім про суспільство, чи навпаки – передусім про суспільство, а вже потім про владу, яка має йому, цьому суспільству, слугувати.

На черговій триденній зустрічі Моніторингова комісія погодила і пропозиції щодо зміненої структури викладу, і буквально слово по слову обговорила вже перші конкретні робочі програми. Йшлося про укладені мною програми вступного курсу історії для 5-го класу й три програми з історії до кінця 18 ст., тобто періоду, на який поширюється моя дослідницька компетенція. Зауважу, що обговорення було дуже плідним і прозвучало багато слушних поправок і доповнень.

 

- До чого схиляється комісія: державницького чи народницького підходу?

- Так званий державницький підхід є на сьогодні, за нашою солідарною думкою, анахронізмом, бо за головного героя історії ми вважаємо суспільство. Адже влада і держава мають служити людині, а не навпаки. Адже, розглядаючи підручник з історії як річ, що неабияк гарантує національну безпеку, ми виходимо із засади, що вона стає досяжною лише тоді, коли суспільство в злагоді і коли суспільство дивиться у майбутнє з оптимізмом.

Звісно, минуле потрібно знати. Не менш зрозуміло й те, що ніхто з нас на переслідує наміру пересмикувати факти чи події на догоду кон’юнктурі. Йдеться, отже, про потребу по-новому розставити акценти, підкріплені матеріалом, та про привнесення тих сюжетів, яких зараз у підручнику немає, але які здаються нам конче потрібними. Наприклад, теперішній підручник дуже любить поплакати над колоніальним статусом України. Ми розглядаємо це інакше. По-перше, саме поняття колоніального статусу - не наукове, а публіцистичне, чого в підручнику бажано уникати. По-друге, українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперія поділялося на «русскіх» і «інородцев», причому до «русскіх» належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси. Радянський Союз, як відомо, такого офіційного поділу не знав. Але там діяли інші пріоритети: членство в партійній верхівці, провід в армії тощо. А тепер погляньте, хто правив у Радянському Союзі після Сталіна чи хто керував радянською армією.

Отже, якщо ми на перше місце поставимо суспільство та людину, а не формальний державний статус, то визначальними стануть персональні пріоритети, вибір людиною стратегій власної поведінки і т.п. Усунувши традиційні плачі над колоніальним статусом, ми переконаємося, яким великим був вклад українців у розбудову тих держав, до яких їх вводила історична доля, - Речі Посполитої, Російської та Австрійської імперій, Радянського Союзу. У такий спосіб наша історія нормалізується, вона набуде елементарної повноцінності, як і решта історій тих народів Європи, що не мали власних державностей (а таких, повірте, значно більше, ніж державних народів). Ідеться, відтак, про переакцентування історії з песимістичної на оптимістичну, себто по суті – про спробу подолати насаджуване досі почуття меншовартості.

 

- Як це зробити у технологічному плані?

- Треба переписати навчальні програми. На сьогодні ми уклали й обговорили тексти програм по 9-й клас включно, тобто до кінця ХІХ сторіччя. Проект програми для 10-го класу (до Другої світової війни) вже розглянуто на останньому з наших засідань, нині, після внесених автором доповнень та уточнень, він обговорюється в електронному спілкуванні. На цьому ж триденному засіданні, що відбулося наприкінці листопада, продискутовано структуру й тематичне наповнення двох останніх підручників для 11 і 12 класів – про війну й перший повоєнний період та про останні десятиріччя існування СРСР, перебудову й роки незалежності. Остаточні тексти цих програм буде теж обговорено в електронному режимі до кінця грудня.

 

Так званий державницький підхід є на сьогодні, за нашою солідарною думкою, анахронізмом, бо за головного героя історії ми вважаємо суспільство

 

Наступним щаблем нашої роботи має стати зведення всіх обговорених програм у стислу концепцію, яка зафіксує загальні принципи запропонованого нами бачення викладу шкільної історії. Це й уже згаданий перехід від акценту на державі й владі до акценту на ролі суспільства. Це й особлива увага до змін у житті людини – її побуту, родини, харчування, дозвілля тощо. Це й обов’язкова фіксація так званих цивілізаційних поліпшень – скажімо, транспортних винаходів, санітарно-лікувальних новацій, появи побутових зручностей, як-от водогін чи каналізація і т.д.

Після формулювання концепції та остаточного погодження запропонованих нами програм цей продукт у вигляді брошури буде винесено на публічне обговорення всіх зацікавлених, і передусім – на розсуд наукової громадськості, викладачів вищих навчальних закладів та вчительських професійних об’єднань. Текст буде виставлено в Інтернеті.

Після такого широкого обговорення та, відповідно, внесення уточнень ми плануємо передати і концепцію, і програми на розгляд у Міністерство освіти. За умови, що Міністерство затвердить наші пропозиції, на що ми сподіваємося, є далекосяжний намір оголосити конкурс проектів на написання підручників – із наступним відбором потенційних авторів чи/та колективів, що покажуть себе здатними впоратися з написанням підручникових текстів за новими програмами. Далі, звісно, належить організувати якісь майстер-класи, оскільки передбачається, що новий підручник буде набагато щільніше насичений таким матеріалом, до якого не завжди мають доступ потенційні автори. Гадаю, що до консультацій таких авторів на майстер-класах уже мусить бути залучено набагато більше професійних істориків, ніж нині є в Моніторинговій комісії. А вже після цього Міністерство нехай оголошує стандартний конкурс для написання підручників. Суть же нашої ідеї полягає в тому, аби модернізувати одночасно підручники для всіх класів.

 

- Ви згадали про суспільне замовлення. Напевне, погодитеся, що суспільство у нас неоднорідне. Як щодо регіональних тем, які треба включати у курс історії?

Для цього є підручник з краєзнавства. Якщо ж ідеться про якусь поглиблену, деталізовану оповідь, яка має значення для виховання місцевого, локального патріотизму, то тут належить внести відповідні зміни і в ці підручники, але до них поки що у нас руки не дійшли.

 

- Козаччина – це національно-визвольна війна українського народу чи щось інше?

- Не може бути національно-визвольної війни до того, як з’явилися нації. Козачину ми трактуємо як всенародну війну - козацьку революцію. Поняття революція звично прикладається до таких масштабних народних рухів, які тягнуть за собою великі наслідки: зміни кордонів, соціальні потрясіння, переміну соціальних структур. Козацький вибух 1648 року до цього всього спричинився. Тому термін національний щодо цього руху ми не вживаємо з причин, на які я щойно вказала. А соціальним цей рух, звісно, був. Щоправда, не в сенсі класової боротьби багатих із бідними, а в сенсі соціальних домагань козацтва, яке прагнуло стати легітимним соціальним станом у Речі Посполитій.

 

- З приводу Переяславської Ради. Що це таке: союзний договір чи васалітет?

Переяславська рада – це прийняття протекторату російського царя, себто в принципі васалітет - протекторат володаря великої держави над малою. Для прикладу, можна згадати аналогічний протекторат Османської Імперії над Кримським ханством.

 

- Руїна і колоніальний статус. На вашу думку, обидва ці терміни адекватні?

- Ні, вони позначають засадничо різні явища. А що стосується терміну руїна, то він усталений у науці ще з часів Костомарова, а в джерелах взагалі уживаний ще з другої половини 17 сторіччя. Тобто в дійсності термін дуже адекватний, бо саме так сприймалися події того часу сучасниками.

 

- Жовтнева революція по різному сприймається російськими та українськими істориками?

- Що зараз відбувається в академічній російській історіографії, я коментувати не буду, бо не почуваю себе компетентною стосовно проблематики революції. А загалом же там сьогодні навіть звучать заклики повернутися, як до креативної, до формули Уварова «православіє, самодєржавіє, народность» і т.д.

У новій концепції шкільної історії, що нині затверджена Міністерством освіти Російської Федерації, я не знайшла якихось спеціальних акцентів стосовно революції. Але щодо післяреволюційного періоду, особливо щодо часів колективізації, Великого Терору та Другої Світової війни, то триває різка переоцінка порівняно з 90-ми роками. Концепція набула, сказати б, просталінських акцентів.

 

- У технологічній версії історії Сталіна схарактеризовано як менеджера-управлінця?

- Коли Сталіна називати, як там, добрим менеджером, що здійснив, байдуже яким коштом, індустріалізацію країни, то це лише дуже м’яко можна окреслити поняттям технологічної версії. Адже таке тлумачення розминається не тільки зі здоровим глуздом, але й не витримує жодної моральної критики. Підручник все-таки має дотримуватися принципів моралі та порядності.

 

- Події жовтня 1917 року - це революція чи переворот?

- Українська революція є прямим наслідком російської Лютневої революції, яка, поза сумнівом, є частиною і нашої історії. Жовтневі події, як би ми їх не називали (а я думаю, це все-таки теж революція) стосувалися нас трохи менше у момент події, але не в її продовженні.

Тут варто нагадати, що теперішній підручник зазвичай розглядає все, що відбувалося в Україні, як такий собі ексклюзив. Насправді такого не було, бо не могло бути. Адже в історії немає автономних островів і, либонь, чи не будь-яке явище так чи так має зовнішні відповідники. Скажімо, коли в Україні на початку ХІХ сторіччя зароджується національна ідея, то за цим стоять ідеї Гердера і відповідний великий рух на Заході, і т.д. Україна – це частина європейського світу, європейського контексту.

 

- Друга світова війна та Велика Вітчизняна війна. Який термін залишається?

- Ми погодили вживання двох понять - Друга світова війна і Радянсько-німецька війна.

 

- Радянський період трактується як імперський?

- Ні, ми не вживаємо терміну імперський, оскільки поняття імперський і колоніальний негативно марковані, емоційно навантажені. А в підручнику для дітей цього бажано уникати. Зрозуміло, що ми не відкидаємо цих понять, але їх потрібно вживати в іншому контексті, як наприклад, імперські столиці, імперський центр і т.п.

 

- Зрештою, український народ був імперським, тобто будівничим Російської імперії, так само, до речі, як і Австро-Угорської?

- Про народи імперські в тому сенсі, про який ви говорите, можна згадувати лише в контексті другої половини XIX сторіччя, коли набуває поширення так званий державницький націоналізм. Там, де з державою все гаразд, де вона незмінна і міцна, наприклад у Пруссії, розвивається державна ідея. Такого типу ідеології отримали розвиток і в Росії та Австрії, хоча й пішли дещо іншими шляхами. Австрійська ідея зосереджувалася довкола правлячої династії, а російська ідея – довкола постулату «православ’я, самодержавця, народності», себто російськості держави. Тобто в Росії на перший план вийшов етнічний сюжет, а відповіддю на це став українофільський рух, його радикалізація, згодом політизація і т.д. Отже, з поступом та насадженням російської ідеї відразу загострилася міжетнічна ситуація.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 50

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Андрій 5 вересня 2010, 14:37

    По-перше, не погоджуюся, що в наших підручниках ми повинні писати про інші народи. Про москалів, мадяр та ***ів хай пишуть відповідно російські, угорські та єврейські дослідники. У нас є своя нація, про яку крім нас ніхто правдиво ніколи не напише. По-друге, навіщо брати до розгляду італійські, французькі та німецькі підручники? У них зовсім інша історія, і брати приклади з цих підручників буде зовсім нерозумно. Можна було б взяти, наприклад, латвійські, естонські, словацькі, чеські підручники, чия історія хоч якось подібна до нашої. А ось ця фраза взагалі мене шокувала і тепер я взагалі сумніваюся в адекватності цієї пані: "По-друге, українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперія поділялося на «русскіх» і «інородцев», причому до «русскіх» належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси." Чи пані Яковенко не розуміє, що це робилося просто для того, аби асимілювати українців та білорусів, щоб стерти всілякі відмінності між нами і москалями, і про яку упривілейованість тут може взагалі йти мова? Ну і чому це поняття "колоніальний", яке завжди вживалося в історичній науці враз зробилося ненауковим? Одним словом, така історія від яковенок нам непотрібна. На щастя, в Україні є багато інших більш адекватних і правдивих істориків, яким можна довіряти.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • дядя Яша 30 травня 2010, 23:23

    Ще раз переконуюся в правоті Концепції Яковенко: якщо її критикують з авторитарних, ксенофобських, ультраконсервативних та неоліберальних позицій - значить, все робиться правильно!)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • дядя Яша 30 травня 2010, 23:14

    Бедная Наталия Николаевна! Ведь каждый всяк готов критиковать профессионального историка и филолога! Почему не критикуете специалиста по квантовой механике? или думаете, что если нет формул, то тут плевое дело? Кстати, именно филологией (латинской палеографией) и работой в архивах занималась г-жа профессор в до "послереферендумский" период. Менталитет - это не "Дух народа", он формируется и воспроизводится школой.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук