Національна «бронза»

Два роки минає з часу відкриття у Львові пам’ятника Степану Бандері – нагода ще раз поглянути на цей монумент з позиції його мистецької вартості.

В аналізі таких об’єктів дуже важко висловлювати судження виключно естетичного характеру, бо ж завжди вони сприйматимуться також з позиції тих чи тих політичних уподобань. Іншими словами, ідеології тут не уникнути, хоч би як хотілося. Серед різноманітних мистецьких жанрів монументальній скульптурі поталанило, мабуть, найменше – дуже часто саме ідеологія займає тут місце естетики й наказує, що вважати прекрасним, а що ні.  

Звичайно, розглядаючи той чи той мистецький об’єкт, варто враховувати три підставові моменти – культурний контекст, просторове середовище (у випадку пам’ятника –архітектурний контекст) і властиво сам об’єкт. У пропонованому розгляді спробуємо опустити власне перший складник (культурний контекст) з причин, вказаних на початку, – щоб не заплутатись помежи ідеологією та естетикою.

Locus

Площа Кропивницького – доволі різноманітний за архітектурними складовими, ансамбль. З північного боку площа завершується неоготичним храмом св. Єлизавети, з південного – безликим корпусом Політехніки. Маємо тут неприбраний скверик, напіврозвалений кінотеатр та злегка занедбаний дитячий майданчик (не згадуючи вже про звироднілі зупинки громадського транспорту). Відтак, коли порівнювати пам’ятник Бандері та навколишнє його середовище, перше, що вражає –  тотальна невідповідність монолітного одностилевого ансамблю пам’ятника різнорідности архітектурного простору площі. Чи можна тут говорити про міське тло пам’ятника? Очевидно, їх кілька – пам’ятник Бандері на тлі колишнього кінотеатру, пам’ятник Бандері на тлі неоготичного храму – такі фони додають монументальним рисам пам’ятника своєрідної гротесковості, несправжності. Уся серйозність пам’ятника зникає, коли пробувати розглядати його в контексті зафайданого дитячого майданчика, що притулився поряд.

 

вражає тотальна невідповідність монолітного одностилевого ансамблю пам’ятника різнорідности архітектурного простору площі

 

Пам’ятник вишикувався недалеко від храму св. Ольги та Єлизавети – немов парад властителів міста, точніше парад ідей, що в різні часи правили цим містом. Тепер над площею Кропивницького домінують два візуальні акценти – шпилі «Єльжбєти» і стела пам’ятника – минаючи площу від вулиці Городоцької у бік вулиці Бандери це скидається на виставку громіздких товарів у супермаркеті ідей – спочатку величний церкво-костел, потім не менш величний Бандера, ще далі колишньо-нові корпуси Політехніки (пам’ятник радянському архітектурному модернізмові)...

Відносно недавнє перейменування вул. Тургенєва на вул. Героїв УПА свідчить про спробу принаймні топонімічно прив’язати цю вулицю до ансамблю пам’ятника Бандері на пл. Кропивницького (чи означає це, що площу Кропивницького перейменують на площу Бандери? Локально-значущий Кропивницький, на відміну від «європейця» Тургенєва, писав українською – принаймні, це рятує від перейменування площу, на його честь названу). Архітектурно вулиця Героїв УПА (так само як і вул. Бандери, поблизу) пов’язується з пам’ятником радше опосередковано, адже вулиця починається в кутку пл. Кропивницького й тому здається, що на загальне сприйняття пам’ятника Бандері вона впливає мало.

   Зрештою, треба відзначити це дивне незважання авторів пам’ятника на навколишній урбаністичний контекст – здається немов би монумент існує у своєму відокремленому світику, відгородженому від усього оточення тролейбусною зупинкою та дитячим майданчиком – такий собі космічний корабель, що приземлився на Привокзальній.

Отож, говорячи про з’яву пам’ятника Бандері на площі Кропивницького можна би було вжити міцненьке слово «дисонанс», однак обмежимось тут більш миролюбним «колаж» - ефект розщеплености, різнорідности щороку вибухає у Львові новою квіткою – що це? Зміна ідентичности? Нищення ідентичности? Може, це такий своєрідний спосіб львівську колажну, пардон, «баготокультурну» ідентичність вберегти? Але тпру-у-у-у! Ми ж обіцяли триматись від «культурних контекстів» на віддалі. А якщо вже почали з контекстом, то варто йти далі, аb ovo usque ad mala.

Monumentum

Пам’ятник Степану Бандері складається з двох основних візуальних форм – фігуративної скульптури людини у повен зріст, встановленої на постаменті, та стели у вигляді чотирьох опор та антаблементу. Стела немов би створює тло, своєрідне мікросередовище для скульптури на постаменті. До того ж таки мікросередовища варто зарахувати також вимощений майданчик перед пам’ятником. Очевидно, майданчик не несе певного заданого символічного значення, однак його площа доволі чітко описує сферу «дії» пам’ятника – майданчик супонує певне ритуальне дійство перед монументом (напр. велелюдне покладання квітів). Без цього мощеного майданчика монумент до певної міри втрачав би свою претензію на всеохопність навколишності, перетворювався б на ще один «декоративно-ужитковий» об’єкт (подібно до сусіднього дитячого майданчика, стилізованого під казковий замок). Також гарненько мощений майданчик перед пам’ятником вигідно контрастує з іншими тротуарами, стежками та дорогами, що знаходяться на прощі Кропивницького – вони такою впильнованістю похвалитись не можуть.

   Фігуративну скульптуру можна вважати центральним елементом пам’ятника Бандері. Автори спробували надати їй зовнішньої подібності особі Степана Бандери, не оминувши разом з тим деякої ідеалізації образу. Микола Посікіра, скульптор пам’ятника Бандері аргументрує це так: «треба відтворювати не схожість, а творити образ ... Було б добре, коли скульптор робив би і образ, і портрет. До речі, щодо пам’ятника Бандері, то я відчував, що його портрет повинен перерости в алегоричний образ».

Отож скульптура представляє Бандеру не як молодого діяча УВО, і не як в’язня польських тюрем чи концтабору Заксенгаузен, але як солідного (позачасового?) пана – немає тут рвучкости, завзятости, радше спокій, «забронзовілість» (гарно матеріалом передана). Алегоричність межує з недомовленістю, ідеалізація з узагальненням...

А може тут мався на увазі мюнхенський, останній період життя визначного політика? Статус «солідного цивільного» переданий за допомогою узвичаєного «дрес-коду» (краватка-маринарка-плащ) уможливлює вибудовувати візуальні паралелі між обговорюваним пам’ятником та іншими зразками монументальної меморіальної скульптури – київський пам’ятник Леніну (про це свого часу згадувалось в газеті «Високий Замок»), пам’ятник Ататюрку на о. Буюкада, поблизу Стамбулу, пам’ятник Масарику на Градчанах у Празі.

   Подальшу інтерпретацію пам’ятника Степану Бандері можна вибудовувати на порівняннях обговорюваного скульптурно-архітектурного ансамблю та вищевказаних зразків монументальної скульптури.

 

в обговорюваному монументі можна добачити певний анахронізм, притаманний чи не кожному історичному періоду, що означений префіксом «пост-»

 

   Якщо зображальні засоби, що ними виражено шану національному героєві, стоять у тісному зв’язку з ідеологічною візуальною культурою (монументальність, ідеалізація образу з претензією на фізіогномічну наближеність до зображуваної особи), тоді інтерпретація такого мистецтва незмінно мала б завершуватись висновком – «ідеологія й надалі експлуатує естетику», а мистецьку вартість цього пам’ятника ставити на один щабель з мистецькою вартістю пам’ятників іншим політичним героям (той таки пам’ятник Леніну, чи пам’ятник Ататюрку). Відтак в обговорюваному монументі можна добачити певний анахронізм, притаманний чи не кожному історичному періоду, що означений префіксом «пост-».  Ця візуальна мова радше констатує мистецько-ідеологічне надбання епохи попередньої, а ніж пробує знаходити ключ до розуміння сучасного (не кажучи вже про майбутнє). Тож пам’ятник поступово замикається в собі – стає зрозумілим радше для людини, котра знаходиться в контексті одного конкретного ідеологічного дискурсу. Така мистецька мова не стільки віщає нове, пророкує грядуще, скільки «пригадує, відновлює, оживлює». Тому можна сказати, що скульптура на честь Бандери тяжіє радше до «музейної» ідеології «вбереження чи реконструкції образу», аніж до урухомленої ідеї.

   Цю замкненість візуального коду пам’ятника не менш переконливо втілює також велична стела на задньому плані скульптури. За словами того ж Миколи Посікіри, стела символізує чотири періоди українських національних змагань за незалежність. Цікаво, що при поясненні символіки пам’ятника вживається означення «арка» - однак «арка» передбачає (принаймні символічне) вільне пересування крізь неї. У випадку пам’ятника Бандері пересування унеможливлене – тріумфальна арка практично перетворюється на стелу – кам’яну брилу (надгробок?). Ворота замикаються – крізь арку неможливо пройти, бо ж на заваді скульптура. Ці зовнішні елементи монументу очевидно можна інтерпретувати також символічно...

   Знову ж таки бентежить констатація факту – автори пам’ятника пішли легшим, протоптанішим шляхом – монументом вшанували саме особу, а не її ідеї, вдовольнились банальним візуальним кодом. Адже ідеалізованою «ніби-подібністю» до особи справжнього Бандери скульптура не посміла вийти за рамці традиційного сприйняття борців-героїв-діячів. Симптоматичною виглядає тут апологія одного з державних урядовців при обговоренні зовнішнього вигляду пам’ятника: «вожді усі подібні». Отож візуальна подібність пам’ятника Бандері до пам’ятника Леніну сприяє вибудовуванню подібного кліше у розумінні геройського чину Бандери. Чи це означає, що пам’ятник не стільки вшановує нашого героя, скільки ставить його в один ряд з іншими вождями-діячами, котрі для нас, можливо, героями й не були? Якщо це так, тоді легітимно запитувати – чи вшановує такий монумент пам’ять Бандери, чи радше її паплюжить, ставлячи його (принаймні візуально) в один ряд з нікчемами?

   Стела (так само, як і вже згаданий вимощений майданчик перед пам’ятником) додає скульптурному зображенню відчуття особливої монументальности – без цього елементу враження, що його створює пам’ятник, було би більш скромним, чи радше, не таким претензійним. Контраст між меморіальним ансамблем та іншими архітектурними об’єктами на площі був би менш разючим. Особливо якщо порівнювати все-ще-недобудовану стелу з вже-давно-поруйнованим кінотеатром, розташованим поряд, – інтерпретацій тут може виникнути безліч.

   Не менш цікавим було б порівняння стели («тріумфальної арки») з подібними об’єктами монументальної творочости. Іконографія стели у пам’ятнику Бандери наближена як до Бранденбурзьких воріт у Берліні, так і до пам’ятника де Ґоллю в Москві. Також можна побачити певні паралелі з будапештською Площею героїв (Hősök tere).

   У кожному з перелічених об’єктів йдеться про героїзацію минулого, уславлення перемог та пошанування полеглих. Бачимо, що пам’ятник С. Бандері продовжує тут європейську традицію ХІХ ст. та поч. ХХ ст. Однак львівська стела зовсім не бере до уваги навколишнього архітектурного середовища, а відтак задуманий первісно монументальний ефект втрачається через поєднання надзвичайно різних елементів у межах однієї, відносно невеликої площі – відтак величне стає комічним, монументальне – громіздким.

In fine

Для підсумку можна обмежитись сухою констатацією. По-перше, автори не надто вдало розв’язали проблему допасування меморіального ансамблю до архітектурних умов площі Кропивницького. По-друге, особа Степана Бандери в обговорюваному пам’ятнику представлена банальними засобами монументальної скульптури (подібність до особи, а разом з тим ідеалізація образу й тріумфальне возвеличення). А по-третє, дуже важко у розмовах про львівські пам’ятники обмежувати себе сухою (сумною?) констатацією. Спокою тут не дає питання «чому?». Тепер запізно вже запитувати: чому у нас сміють ставити такі недопасовані монументи? Пам’ятник споруджено і сам собою він перетворюється на монументальний знак нашої тотально-пострадянської культури, котра не в силах вискочити з лабет попередньо сформованого дискурсу.

   Тепер моє «чому» – чому ми ставимо одні пам’ятники й  не ставимо інших? Звідки ця вибірковість? Чому в нашого пам’ятникоздвиженню саме такі пріоритети? Чому маємо короля Данила, а не маємо митрополита Андрея? Чому маємо меморіальну таблицю на честь Г. Кірпи, а не маємо такої таблиці на честь І. Крип’якевича? Чому маємо пам’ятник Бандері, а не маємо пам’ятника героям УПА? А якщо бути такими вже відкритими до світу, то, може, варто також пам’ятник героям АК? Чи все ж таки пам’ятник жертвам АК і УПА? Чому ми все ще любимо пам’ятники? Або, кажучи по-іншому, чому ми все ще віримо в ідеології?