20 пунктів. Як вони добивають Кремль

Кінець 2025 року ознаменувався черговою серією мильної опери під робочою назвою «Переговори». Та частина переговорного процесу, яку умовно можна назвати «без росіян», напрацювала (точніше, практично напрацювала) свою базову версію мирної угоди між Україною та країною-агресором. Президент України Володимир Зеленський розповів про всі 20 пунктів цієї угоди.

Що цікавого в цій угоді? Для початку – конкретики в ній minimum minimorum. Причому там, де якраз і мали б бути цілком конкретні речі, її якраз і немає. Мова про пункт 14, але про нього згодом. Для початку пройдімося по пунктах, які викликають хіба що нервовий сміх. Наприклад, пункт 1 про констатацію очевидного: «Україна – суверенна держава». Чи пункти 2, 15 і 19, де йдеться про угоду, обов’язок її дотримуватися, не змінювати домовленості про території силою. Якщо хтось забув, у нас уже були угоди з Росією, починаючи з Будапештського меморандуму і Великої угоди 1997 року. Допомогли вони? Отож.

«Міцні гарантії безпеки» і «віддзеркалення статті 5» уже навіть не смішать – після тисяч загиблих і сотень знищених населених пунктів. Єдині реальні гарантії безпеки – це сильна власна армія і війська союзників на нашій території, як у ФРН, Японії чи Південній Кореї. В угоді нічого подібного немає.

Пункт 11 про без’ядерний статус України викликає відвертий подив. Хоча, можливо, його впхнули туди для торгів. Інше притомне пояснення знайти важкувато. Пункт 13, про «освітні програми» та «правила ЄС щодо захисту мов меншин» – навпаки, веселить. Просто після чотирьох років повномасштабки на південному сході, з окупацією і знищенням саме тих територій, де жили хоча б у якихось помітних відсотках реальні етнічні росіяни – в Україні більше немає російської національної меншини, яка б компактно жила на конкретній території (як угорці на півдні Закарпаття). А, ну хіба що старообрядці на Буковині. Окей, для тих кількох десятків людей можна і створити російськомовний анклав у їхніх кількох селах.

А от пункт 14, до якого ми нарешті дійшли, головний, центральний і ключовий пункт – територіальний, – він якраз без конкретики. І це, зауважте, ще до того, як до процесу приєдналася Росія, це лише в процесі переговорів між Україною і США. Навіть на цьому рівні не вдалося дійти консенсусу. Як і у випадку з пунктом 12 – ЗАЕС.

Пункт 18, «вибори якомога швидше після угоди», викликає вже реакцію в стилі мему «Та ти сі вспокоїш чи нє?!» Яке кому діло, коли в Україні пройдуть вибори? Можна подумати, що Росія не підписує угоду тільки тому, що їй, бачте, Зеленський нелегітимний. Хочете програти мені свою квартиру? Давайте укладемо парі, що навіть після гіпотетичної перемоги нинішнього глави держави на наступних виборах – Кремль, як тільки йому знову знадобиться тема нелегітимності Зеленського, тут же почне її розганяти, придумавши будь-якого рівня адекватності «аргументи». Інших гіпотетичних переможців виборів (Залужний, Порошенко, будь-хто інший) – чекає така сама реакція РФ. Не хочете квартиру втрачати? Отож.

Словом, отакий-от документ. Який частково безглуздий, частково неузгоджений – і загалом не буде підтриманий країною-агресором. То що ж у ньому хорошого, якщо загалом він, м’яко кажучи, поганенький з української точки зору?

А те хороше, що він поганий і для Кремля. Причина тут проста – як би це смішно не звучало, але домовитися обидві країни можуть лише в колись озвученому Зеленським форматі «зійтися посередині». Але Путін не планує іти до цієї «середини». У нього є своя позиція, яку він не збирається здавати. А вже перший пункт угоди, як би він популістично і декларативно не звучав – це поразка Росії. Так, звісно, констатація суверенітету України – це зовсім не залізна завіса для російських військ, але тут же виникає запитання. Навіщо було все оце от, оцей от мільйон загиблих і поранених (що Путін фактично визнав, пробалакавшись на своїй прямій лінії), оці чотири роки, оця масштабна і фактично незворотна криза в економіці? Щоб визнати те, проти чого увесь цей час і боролися?

Про території і говорити нічого. Угода фактично говорить Росії і росіянам – частина ваших регіонів, записаних у вашу Конституцію, не ваші, і ваш президент, підписавши цей папірець, із цим погодився. Потрібно це Путіну, що й так максимально уникає незручних тем, яких з кожним місяцем стає дедалі більше, хоч катастрофа в економіці, хоч втрата Куп’янська? Та, звісно ж, не потрібно.

От і виходить, що ця угода є поганою і для України, бо нічого не гарантує (окрім чергових розмов і самонавіювань – із цим якраз проблем немає), і для Росії, бо продати її елітам і суспільству як перемогу просто неможливо. Не вважати ж такою зупинку війни по лінії фронту. Це Путін може і без жодних угод зробити.

Та є в ній один плюс, про який варто сказати. Точніше, не в ній, а в процесі її створення, обговорення, неухвалення, подальшого обговорення, змін, ще обговорення, чергового неухвалення тощо. Згадайте, навіщо Кремль закинув через свого агента Дмітрієва і «корисного ідіота» Віткоффа свій 28-пунктовий план. Для того щоб зупинити запровадження санкцій проти двох системотворчих компанії РФ – «Лукойлу» і «Роснефти».

План цей провалився. Санкції запрацювали. І вкупі з українськими ударами по об’єктах нафтової промисловості та падінням цін на російську нафту Urals посилили кумулятивний ефект санкційного удару по російській економіці. У грудні, як прогнозували незалежні аналітики (особливо емігрантські російські, тобто ті, хто (а) знають ситуацію зсередини, (б) можуть говорити без цензури), економічна ситуація в країні-агресорі скотилася вже до рівня відверто катастрофічного. І далі – буде тільки гірше.

А Україна, Європа, США працюють над угодою. Узгоджують. Домовляються. Переписують. Знову узгоджують. Відправляють Росії. Щоб потім знову переписувати й узгоджувати. А час, між тим, іде. І навіть на землі, де Путін ще кілька тижнів тому хвалився успіхами – відверті невдачі, ще й ганебно піарні, як у випадку з Куп’янськом.

Одне слово, ця угода – це по факту затягування часу з боку України і США. Ні, звісна річ, якщо завтра Путін раптом підпише її, хто ж буде проти. Але він цей документ не підпише – хоча б тому, що йому не віддають згідно із цим договором «його» Краматорськ і Слов’янськ. Тобто вся ця історія продовжить агонію російської економіки. Де вже не вистачає грошей навіть на головний ресурс війни – контрактників.

Звісно, Україна тут у схожій ситуації. Мова і про людей у ЗСУ, і про зброю, і про надійність енергетичного сектору, який знову постійно обстрілюють. Тобто формально ми і вони в однаковій ситуації – час грає проти них, час грає і проти нас. Та за нами, як не крути, Європа. І притомна частина американського політикуму, на яку змушений зважати навіть Трамп. А за Росією фактично вже не залишилось нікого. Навіть Китай – ви помітили, як давно з Пекіна не лунало ніяких заяв про необхідність тих чи інших домовленостей, поступок і такого іншого? Отож-бо й воно.

Тож кожен день, тиждень, місяць значно болючіше битиме по Росії. І те, що на початку грудня здавалося катастрофою – наприкінці січня виглядатиме вже не такою й поганою ситуацією. Біда тільки (для Кремля), що наприкінці січня ситуація вже буде іншою. Яку назвати «не такою вже й поганою» можна буде хіба десь у середині березня.

Так що ця 20-пунктова угода не стане, звісно, кінцем війни. Але вона заганяє Росію в такий глухий кут, з якого виходу фактично й немає. А починалося все зі спроби саме Кремля пограти в переговірну тяганину для власної вигоди. Не вдалося. І гра пішла в такий бік, який Путіну (а точніше, його оточенню, бо стосовно самого президента РФ, то що далі, то більше сумнівів у його адекватному сприйнятті реального світу) навряд чи сподобається.