Навіщо Москві українці?

Вирівнюючи стрій своїх підданих, Москва прагне повернути в нього і тих, хто, як вона вважає, через непорозуміння тимчасово відбився. З призовним контингентом в оновленій «імперії зла» справді туго, а генералам потрібно щораз більше солдатів. Лише частково цю проблему вдається вирішувати компенсаторним ввезенням центральноазійських рабів. Тим часом у пам'яті залишаються свіжі спогади про бравих служаків-малоросів, без яких СРСР не зміг би затоптати своїми чобітьми півсвіту.

У «московському процесі» Володимир Буковський розповідає, як, вийшовши з психлікарні 1965 року, він виявив, що всі його колишні друзі-шістдесятники «кудись зникли, немов розчинилися». А ті, з ким він намагався завести розмову, випадково зіткнувшися на вулиці, неодмінно кудись поспішали: "вибач, старий, - бурмотіли вони на ходу, не підводячи очей, - потрібно ось диплом спершу захистити, дисертацію, кандидатську отримати". Або "потрібно спершу дітей виховати". Буковський вбачає в їхній поведінці не тільки громадянську незрілість, але і фатальну недалекоглядність. Адже років за двадцять «їхніх дітей погнали до Афганістану, щоб вбивати або бути вбитими». Виникає образ покірного натовпу, який (навіть його інтелектуально просунута частина) приречено плентався, куди скеровують всемогутні пастирі - зокрема на криваві злочини і власну загибель.

Тут було б варто дещо пригадати. В середині 60-х більшість радянських людей мислила себе співучасниками минулої війни і перемоги у ній. Точніше, знаючи про  воєнний час не тільки з чуток, вони, однак, асоціювали себе з його брехливою тоталітарною  версією. По суті, це була змова народу з правителями на шкоду історичній і людській правді, але на благо режиму й імперії. На все це встигла нашаруватися нова і ніби подальша конфронтація - з колективним Заходом в часи Холодної війни. Радянська людина навіть у разі критичного (у дусі ліберально-конформістської «відлиги») ставлення до влади вважала себе якщо не активним бійцем, то принаймні резервістом або трудівником тилу в одній нескінченній битві. Відповідно, дисидентів на зразок Буковського сприймали як  зрадника посеред військового табору.

«Совлюди» здебільшого зовсім не протестували проти інтервенції до Угорщини, а потім до Чехословаччини. Навпаки, переважала думка, що це робили у відповідь агресивним намірам НАТО, що угорці й чехи зрадили військовій спілці з СРСР і лише прикривали це різними там моделями соціалізму. Жодних особливих заперечень не викликало і вторгнення до Афганістану. Там же американці хотіли розмістити свої ракети чи щось на зразок цього... Страх не послухатися системи, звичайно, теж був. Але це був страх людей служивих, що побоювалися не виконати наказу, бо знали, що за непокору встановлено суворе покарання. Якщо копнути ще глибше, то можна виявити також страх й інстинкт спільників, пов'язаних з ватажками круговою порукою - негласною і нерозривною - і розумінням, що покинути банду живими-неушкодженими навряд чи вдасться.

Відомо, що народні маси забезпечили прихід до влади більшовиків не тільки тому, що ті закликали дезертувати з царської армії і «грабувати награбоване». Народу також пообіцяли світову революційну пожежу, тобто розбій міжнародного масштабу. Розкріпачені російські пролетарі охоче прийняли такий «суспільний договір», чудово знаючи, що «класовий ворог» за такі злочини по голівці не погладить. І тому стійко тримали сторону своїх ватажків, скріплюючи «єдність партії і народу». Таке розуміння речей (яке часто в Росії - на рівні невербального припущення) нікуди не поділося ні в 60-х, ні згодом. І це було питання не для правозахисту, такого близького Буковському, а, так би мовити, для правозастосування - для рішучих  контрзаходів з боку «класового ворога». Частково це і відбулося у вигляді контратаки Заходу на світовий комунізм під керівництвом Рональда Рейгана і його соратників.

Загальнонародна причетність до режиму і його війн виникла не на порожньому місці. Руські, радянські, росіяни споконвіку вважають себе  мобілізованими  проти зовнішнього світу. Глибше за інших цю тему розкрив отець Яков Кротов в есе «Військова  Росія»: «Росію часто характеризували як країну рабів і панів. На жаль, реально це країна генералів і солдатів». Росія сторіччями вела численні війни, здебільшого наступальні. Подивіться на динаміку конфігурації російської імперії. Такий спосіб існування, коли держава фактично прирівнювалася до армії, пронизував психологію і соціальну свідомість росіян. Хоча визнати свій вкорінений мілітаризм вони не схильні - військова таємниця.

СРСР був за всіма показниками вкрай мілітаризованою країною. Внутрішня мобілізація і зовнішня експансія (що не виключала окремих поразок і тимчасових відступів) були його головними справами практично до кінця 80-х років. Але не варто забувати, що все це мало  надзвичайно важливий суспільний вимір. Більшість населення цілком усвідомлено і навіть із завзяттям (а інтелектуали - ще і з творчою самовіддачею) працювала на війну або, в маскувальному варіанті, на «обороноздатність». На те, щоб СРСР десятиріччями тримав смертоносний кулак над Європою, влаштовував бунти й інтервенції в різних країнах, насичував зброєю ближній космос, володів найбільшими у світі арсеналами всіх видів зброї. Заради чого все це робилося і чим, до речі кажучи, обернулося 1991 року? На що були розтринькали неймовірні ресурси, енергію і життя поколінь? «У штабах знали, генерали наказали, ворог був біля воріт, наша справа солдатська - виконувати».

Є ще простіша й така ж лукава відмовка - а куди було подітися простій людині? Але ж Володимир Буковський, Василь Стус і багато інших знайшли куди...

Російське суспільство-армія - безбожне за натурою, чому атеїст (за власним визнанням) Буковський, очевидно, не надавав вирішального значення. Тому його моралізаторство щодо «совлюдей» в «московському процесі» б'є мимо цілі, збивається на риторику: «І немає в них ні тіні розкаяння. Куди там! Винуватий хто завгодно, тільки не вони». Але їм і не належить розкаюватися - вся вина і відповідальність делегувалися вождям. Незмінна популярність Сталіна - це відхід росіян від християнської відповідальності і особистого розкаяння, від християнства як такого (Віктор Єрофєєв: «Сталін - російський Бог»).  На вождя народів звалюють навіть анонімні доноси, які потоком йшли у парткоми й «органи».

О.Яков у цьому сенсі точніший і радикальніший, ніж дисидент Буковський: «Військова душа підмінює сумніви розвідкою, віру - молебнями перед боєм, любов - пожиранням керівництва очима, а ненависть - пожиранням ворога зубами. Військова туга - цей відступ, військова радість - наступ».  Головне - це не «національність і віра, а бажання завоювати і готовність виконати наказ». Вважати Росію країною християнською, очевидно, було і залишається натяжкою.

Зате після сум'яття 90-х  вона швидко відновлюється як військова машина і військове суспільство. Зовнішня політика стала відверто агресивною. Внутрішнє життя щодуху ремілітаризувалося: відновлюють радянські інститути типу ДТСААФ і військову муштру в школах, створюють нові - на зразок дружин легкоозброєних «нашистів». Масова вбогість і культурна відсталість, якими намагаються виміряти російську реальність, не мають стосунку до цієї головної справи. Рейтинги Путіна і Медведєва попри кризу зашкалюють, підтверджуючи, що народ і партія знову єдині (краще сказати, заодно) і готові до подальших звершень на горе внутрішнім і зовнішнім ворогам.

Вирівнюючи стрій своїх підданих, Москва прагне повернути в нього і тих, хто, як вона вважає, через непорозуміння тимчасово відбився. З призовним контингентом в оновленій «імперії зла» справді туго, а генералам потрібно щораз більше добрих солдатів. Лише частково цю проблему вдається вирішувати компенсаторним ввезенням центральноазійських рабів. Тим часом у пам'яті залишаються свіжі спогади про бравих служаків-малоросів, без яких СРСР не зміг би затоптати своїми чобітьми півсвіту.

Евген Маланюк прирівняв малоросійство, на противагу власне українству, до національної капітуляції. Це, схоже, так і є, але цього недостатньо. З капітулювавшою стороною чинять по-різному, але в цьому випадку має йтися про реінтеграцію під спільним прапором.

Ідея «окупації» України  в тому і полягає, що зробити це зможуть тільки тамтешні росіяни і малороси, але лише, якщо вони знову почнуть рівнятися на російський прапор. Ставка на спільні «паради перемоги», політтехнологи від Павловського і Лужковські подачки з ганьбою провалилася. Як провалилися і багато домашніх проектів в самій Росії - та ж «національна ідея». Тож за справу взялися аси маніпуляції ще сталінського  гарту - штати РПЦ московського патріархату. Це відомство останнім часом підгрібає під себе не тільки політвиховання всіх категорій штатського населення, але і запудрення мізків у армії. Церковний месидж максимально виразний: православні (за версією МП) слов'яни проти секулярного Заходу і його емісарів. Наочним посібником тут є широкоформатний «Тарас Бульба», мало пов'язаний з гоголівським оригіналом, зате цілком відповідний до критеріїв ленінської премії (що характерно - українського розливу): «ми разом з малоросами проти європейської нечисті, починаючи з поляків».

Про цю спільнослов'янську і загальноправославну справу, про її передісторію (не завжди, як ми зазначали, славну, та зате «нашу спільну») та перспективи й приїжджав до України нагадати владика Кирило. Пора назад, у єдиний стрій, а спершу - на полковий молебень, труба і дзвони кличуть. Владика знає, що розколи в Україні глибокі, економіка в кризі, верхи корумповані, національно-державне ядро відносно мале і ледве відбивається від нападів навіть усередині країни. Що центральна влада слабка, і не виключена федералізація держави. Що Захід не в силах  допомогти Україні належно, її вступ в НАТО і ЄС за своєю досяжністю схожий на міраж. Що всі ці проблеми можуть найближчими роками поглибитися, до чого Москва, зі свого боку, докладе всіх зусиль. Отже,  РПЦ, з Кремлем за спиною, проведе збирання своєї «канонічної» пастви упевнено і послідовно.

Навіщо? Спершу, зрозуміло, заради воскресіння імперії - православної і не тільки. А там. Світ, як відомо, великий.