Назара Гончара (20 квітня 1964 – 21 травня 2009) встигли помітити і визнати в Австрії, що видається цілком закономірним – з його виваженістю слів і потягом до словесних викрутасів, з його родинною історією, яка простяглася від одного кінця колишньої Австро-Угорської монархії у Фрайбурзі до іншого у Східній Галичині, з його харизматичністю і абсолютним почуттям свободи.
У травні Назара згадували в місті, в якому він рік пробув «міським писарем». Згадували, презентуючи 5 травня в Культурному центрі при монастирі міноритів міста Ґраца другу Назарову книжку німецькою Dichter noch dichter. Книжку, дасть Бог, побачать і на цьогорічному Форумі видавців у Львові. Згадували Назара і за іншої оказії: 9 травня, поки у Львові пуцували одне одному писки, у тому ж Ґраці відбувався День Європи, почесним гостем якого цього разу був Мартін Полляк, лауреат премії Європейського порозуміння на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2011. На згадку про Назара пропонується текст виступу віденського автора Мартіна Полляка в Ґраці позаминулого понеділка.
Розмова понад кордонами про кордони
Тривалий час кордони впливали на мене магнетично, становили якийсь особливий чар. І це – всупереч фактові, що міждержавні кордони в нашій частині Європи, а я говоритиму про Центральну Європу, звертаючи водночас погляд до сходу, пов’язувалися донедавна переважно з негативним досвідом і неприємними емоціями. Кордони вважалися (нерідко так воно й було) загрозливими й небезпечними, проявом гноблення і неволі.
Попри це, навіть не надто гарні місцини і сонні провінційні загумінки відразу ж видавалися мені цікавішими, якщо знаходилися по інший бік кордону. Я відразу ж відчував бажання переступити кордон і вдихнути тамтейшого повітря, почути чужу мову, прочитати назви чужих вулиць, заглянути в обличчя чужинців, потинятися крамничками з незрозумілими вивісками і купити ні на що непридатну річ, цілком без вартості, та ще й шкарадну до всього. По інший бік кордону речі мали власний чар, який, щоправда, вивітрювався переважно вже під час повернення додому. І тоді привезені зі собою предмети, позбавлені своєї таємничої привабливості, валялися де попало, поки я врешті не збирався на силах і не викидав їх геть.
Кордони – це постійна конфронтація з чужим, навіть якщо ми думаємо, ніби знаємо, що чекає на нас на іншому боці, адже відмінності між нашими країнами щезають зі швидкістю, яка воістину лякає. Зрештою – мабуть, у цьому є щось позитивне. Незабаром ми їздитимемо з Вільнюса до Відня або з Варшави до Любляни і зможемо пересвідчитися, що ресторації і крамниці, рекламні щити і вулиці, місцевості та навіть і поля виглядають цілком подібно і там, і тут. Нерідко ми вже й самі не знаємо, чи перебуваємо по цей, а чи по той бік кордону, цей факт уже втратив своє значення.
Ми можемо собі ще пригадати той час, коли все було інакше. Час, коли кордони навіть і в самій Европі аж надто часто були бар’єрами, перепонами з вимуруваними засобами безпеки, спорудженими для того, щоб сусіди залишалися з іншого боку або, інакше кажучи, щоб перешкодити їм покинути власну країну. Відомо, що у багатьох частинах світу кордони ще й нині виконують цю відлякувальну функцію.
Кордони як символи опору чужинцям, від яких могла виходити загроза, як символи закритості, невпевненості і страху, взаємної недовіри, втечі й виселення, агресії і насилля.
Проте кордони стають все менш закритими; все змінюється, принаймні у наших широтах. Кордони втратили свою небезпечну ауру, а заразом втратили вони і свій чар. Багато кордонів послабилося, а то й цілком зникло, тепер вже можна їздити Європою, куди заманеться, нерідко навіть не виймаючи паспорта з кишені. Європа стала більшою, ширшою, вільнішою. Однак не всі мешканці нашого континенту можуть користуватися цими свободами. Не встигла впасти так звана Залізна завіса, жалюгідний витвір Холодної війни, як на її місці хутенько з’явилася нова, тільки й того, що відсунули її трохи далі на схід. Раніше ми були тими, хто обурювався Залізною завісою, ми протестували проти неї, ми вимагали її усунення. А тепер знову ж таки ми, вільні багаті європейці, закликаємо до нових кордонів. Щораз більше людей у наших країнах не проти того, щоб ущільнити зовнішній кордон, щоб перешкодити приїздити до нас тим іншим, тим чужинцям, які переважно менш заможні за нас. Перешкодити їм приїздити навіть у гості. Вимоги окремішності для своїх країн, вимоги все нових, все жорсткіших заходів проти чужинців, які збираються перетнути наші кордони, є запорукою успішної політики не тільки в Австрії.
При цьому ми, не моргнувши оком, погоджуємося на те, що встановлення нових кордонів залишає по інший бік наших європейських сусідів, як от білорусів, українців, молдован чи сербів. Їм доводиться вистоювати черги на нових кордонах, доводиться показувати візи (які багато-хто ледь спроможний оплатити), доводиться миритися з прискіпливими, нерідко принизливими процедурами контролю, доводиться пояснювати службовцям зі щільно стуленими вустами, яким чином вони мають намір покривати у нас видатки на життя. Словом, з ними поводяться як з надокучливими нахабами і ставлять їх усіх гамузом під загальну підозру в намірах викрадання автомобілів, контрабанди, організованого жебрацтва або хоча б потенційного нелегального заробітчанства, що могло би внести хаос у наш порядок, а навіть, не виключено, становити йому загрозу.
Я часто розмовляв зі своїми білоруськими та українськими приятелями про ці упередження, які ними сприймаються як несправедливість і приниження, які ускладнюють їм безперешкодний приїзд до Європи, а то й роблять його цілком неможливим. Які не дають їм можливості ставати учасниками культурних подій чи вільно брати участь у європейському діалозі. В діалозі на рівних з нами. Їх же витісняють на ролі прохачів, на ролі осіб, які повинні задовольнятися крихтами. Зокрема і в галузі культури.
Український письменник Юрій Андрухович покладає відповідальність за такий розвиток подій «на банкрутство бюрократів і популізм політиків» об’єднаної Європи. «Почуваю себе, ніби мені вкотре відмовили у праві на майбутнє», пише він у зв’язку з цим в есеї, опублікованому німецькою вже кілька років тому. З того часу ситуація для його співвітчизників не поліпшилася – правила в’їзду, закони про іноземців, дозволи на перебування і як там ще всі ці заходи називаються, застосовуються до не-громадян ЄС ще суворіше, ніж раніше, і не видно жодного просвіту. Навпаки. Для Юрія і його друзів надходять холодні, непривітні часи. Та й загалом у країнах, які стали жертвою таких заходів, ситуація погіршилася. Це стосується як Білорусі, так і України, де ми змушені вже довший час спостерігати за поверненням структур і методів, які вже давно вважалися перебореними. Хто підіймає голос на захист вільного, відкритого суспільства, за тим починають стежити, тому починають погрожувати. Незалежні медіа, критичні автори і митці першими відчувають на своїй шкірі, що при владі давній апарат – колишні функціонери, що залякування, страх і недовіра знову взялися до керівництва.
Моя приятелька Наталка Сняданко, львівська письменниця, перекладачка і журналістка, написала мені нещодавно, що в Україні знову, як і перед Помаранчевою революцією, панує «мертва тиша темних часів, як писала в одному есеї Ганна Арендт». Похмурий натяк на есей Арендт «Люди в темні часи». Наталка нещодавно сама, внаслідок кампанії проти незалежних медіа та журналістів, втратила роботу в газеті і змушена тепер давати собі раду як вільна письменниця і перекладач. Ця молода авторка, як і Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрко Прохасько, Юрій Дуркот, Галина Петросаняк чи Тимофій Гаврилів (назву тільки декілька імен) належить до тих українських інтелектуалів, які прекрасно розмовляють німецькою і невтомно намагаються провадити діалог понад кордонами. Ми в Австрії можемо брати їх собі за приклад. Усі названі мною мають чималі заслуги в поширенні німецькомовної літератури, за що їм належиться наша подяка. Наталка, наприклад, працює зараз над перекладом Ельфріде Єлінек.
Тим болючіше ці інтелектуали відчувають недовіру з боку вільної Європи і несприйняття там їх чи їхніх співвітчизників. Подібні емоції має більшість моїх приятелів у Білорусі, Україні і Молдові.
Коли я розмірковую про такий розвиток подій, то пригадую собі бесіди з Назаром Гончаром, цим надзвичайно талановитим, дотепним, милим поетом і перформером зі Львова, який два роки тому несподівано пішов з життя. Ми зустрілися вперше у 2005 в Кракові, там ми мешкали і працювали пару місяців. Назар знав мою книгу про Галичину, і ми нерідко розмовляли про ту епоху, коли його батьківщина належала до Габсбурзької монархії. Тоді Львів і Відень не розділяли кордони, разом з тим, як знаємо з історії, вже тоді тут існувало упереджене ставлення до мешканців Галичини, яких сприймали як чужинців, хоча вони й були громадянами тієї ж держави.
Земляки Назара змушені були відчути це в час Першої світової війни, зазнавши нечуваної брутальності. З русинами, як тоді називали українців, підданими австрійського цісаря, поводилися після вибуху війни, згідно з означенням «неблагонадійних», яке їм дали, відповідним чином, подібно як і з галицькими євреями. Русинів звинувачували у шпіонажі й колабораціонізмі з росіянами, часто всього лиш на підставі того, що для підозріливого австрійського вуха українська мова звучала подібно до російської. Фактично без суду українців страчували як «шпигунів» і «саботажників», їх вішали на похапцем збитих шибеницях і на деревах, на площах і уздовж вулиць, по містах і селах. Докладної кількості жертв ми не знаємо, проте цифра сягає десятків тисяч.
Ще більше людей австрійські вояки проганяли з їхніх рідних сіл, їх садили в товарні вагони і везли до таборів інтернованих, до Талергофа під Ґрацом, до Браунау на Інні, таборів було чимало. Талергоф був одним із найбільших, ця назва відома багатьом мешканцям Західної України, колишньої Галичини, вона позначає жах. Позначає місце сваволі, голоду і масових смертей.
Назарові ці історії були відомі. Він достеменно знав, які механізми задіювалися і що ці механізми практично не змінилися протягом ста років, що минули. Змінилися лише кордони. Він висловлював припущення, що і його прадіда Василя Новака, ніби то як москвофіла, привезли після вибуху війни до Талергофа, де він і загинув. Коли Назар приїхав у 2007 році до Ґраца, то в міському архіві його припущення підтвердилися. Справді, у 1914 році прадіда депортували до Талергофа. Наступного року він там і помер, у віці 54 років. Безневинний австрійський громадянин, якого австрійці довели до смерті тільки за те, що був українцем, не таким, іншим, ніж вони.
Пригадую собі, як Назар розповідав мені про цю випадкову знахідку, він жодним чином не виявляв гіркоти до Австрії чи Ґраца, міста, котре любив. Він був тихим і ласкавим як завжди, він був одним із найлагідніших людей, які мені коли-небудь зустрічалися. «Упередження і репресії обходяться без кордонів, – сказав Назар, сумно посміхаючись. – Їм кордонів не потрібно», – повторив він і похитав головою. Його білявий чубчик-оселедчик меланхолійно хитнувся.
Христина Назаркевич