Не «благочестиві» українці Джонатана Літтела

IQВасиль Расевич, 10 лютого 201210376401
Не «благочестиві» українці Джонатана Літтела

Після публікації роману «Благочестиві» слава і відомість звалилися на двомовного американського письменника Джонатана Літтела як снігова лавина: лауреат престижної Ґонкурівської премії, володар гран-прі Французької академії.

Його роман, об’ємом на тисячу сторінок, перекладено двадцятьма мовами світу. Про нього з повагою говорять провідні інтелектуали, для нього спеціально відводять час на європейських культурних каналах “3 SAT” і ARTE, а живий класик французького історіописання П’єр Нора зараховує його до п’ятірки найправдивіших історичних романів про Другу світову війну…

Дехто порівнює цей твір із епохальним романом Льва Толстого «Війна і мир», а дехто називає «порнографією Голокосту». Так, початок роману справляє враження фундаментального, інтелектуального твору про Другу світову війну. Як зізнається сам автор, випускник Єльського університету, за 18 місяців підготовчої роботи він прочитав до двохсот книжок про війну. Авторське переосмислення людської поведінки в екстремальних умовах заслуговує на серйозну увагу, а окремі вислови можуть легко претендувати на те, щоб стати крилатими. Наприклад, роз’яснюючи тезу про колективну та індивідуальну відповідальність за здійснення масового злочину Літтел пише: «Найчастіше звичайні люди, з яких складається суспільство, у непевні часи і становлять правдиву небезпеку». І далі цитує за Екгартом: «Ангел летить до пекла на своїй райській хмаринці…» Взагалі, авторові дуже добре вдаються розмірковування над тим, про що думають люди у момент вчинення вбивства, як для себе пояснюють свою поведінку, яку роль у всьому цьому відіграють їхні природні інстинкти. Літтел дуже цікаво пояснює метаморфози людської поведінки на прикладах конкретних історичних осіб і навіть народів.

Такий фундаментальний підхід до аналізу морально-етичних проблем Другої світової війни і тоталітарних доктрин націонал-соціалізму і комунізму в художньому творі відразу налаштовує читача на серйозний лад, після чого все тут викладене сприймається як незаперечна історична правда. Спробуйте тільки щось підважити після такої влучної характеристики сталінізму: «…Сталін послідовно перетворював кожне покоління катів на жертви наступного покоління, що не змінює факту, що катів йому ніколи не бракувало». Але попри весь історизм загальної картини роману у ньому є багато такого, що не може бути сприйнято за означенням.

  Перш за все тому, що головний герой роману оберштурмфюрер СС Максиміліан Ауе є гомосексуалом. Він не просто чоловік з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, він особа, яка практикує сексуальні практики на лоні природи із неживими предметами. Крім того, в романі є недвозначні пасажі, які вказують на інцест із рідною сестрою, що призвів до народження дітей. Червоною ниткою через увесь роман проходить лінія сексуального життя молодого есесівця. Цей факт диктує всю подальшу логіку роману. На неї, ніби на нитку, нанизано загальновідомі страхітливі події Другої світової війни. Отже, Максиміліан Ауе – дитя поморського німецького аристократа та француженки, людина з доброю освітою, гомосексуальною орієнтацією та дитячими психологічними травмами потрапляє в перші дні Радянсько-німецької війни на Східний фронт. Його першим «українським» пунктом призначення є Сокаль.

 

Душевні муки молодого есесівця

Не на довго судилося оберштрумфюрерові Ауе залишатися у провінційному Сокалі. Їхня команда мала негайно вирушити до Луцька. Прибувши на місце наступної дислокації, німці виявили на подвір’ї замку Любарта тисячу жертв злочинців із НКВС. Опис атмосфери, яка панувала на подвір’ї, сморід від трупів, що розкладалися, пухли і здувалися, навалені хаотично на купи тіла – все це справляє неймовірне враження на офіцера Ауе. Він двічі перепитує у німецького капітана, хто ті люди за національністю і двічі отримує хрестоматійну відповідь – українці і поляки, серед них є жінки і діти. І зовсім дивною для есесівського офіцера є його подальша поведінка, він запитує, чи серед змасакрованих є євреї. «Певно, що ні, - відказує капітан. Це ж самі євреї і зробили». Сам же Ауе на це скривився і відповів: «Ну так». Джонатан Літтел ще не раз протягом своєї оповіді буде в такий спосіб відмежовувати свого героя від злочинів проти євреїв. Той буде кривитися, зневажливо дивитися на українських погромників, на нього буде нападати страх від українських звірств, він навіть допомагатиме священикові заступитися за львівських євреїв, яких українці вбивали на подвір’ї Вірменської катедри. Навіть більше того, він допомагатиме вірменинові занести ледь живого молодого єврея до храму і його мучитиме сумління, що він нічого не може вдіяти проти дикості українців.

У Луцьку ж він прислухається до розмов своїх військових колег про те, як простіше виконати наказ генерал-фельдмаршала і розстріляти тисячу єврейських заручників, як відплату за злочини НКВС. Одні пропонували розпізнавати семітів за носами, інші схиляються до варіанту, що простіше було б, якби чоловіки зняли штани. Найбільш цинічною і простою виявилася пропозиція надрукувати і розвісити у місті плакати із закликом, що єврейське населення має з’явитися на площу для проведення громадських робіт, а потім їх розстріляти. Зрозуміло, що вночі оберштрумфюрер Ауе довго не міг заснути, все думав про ту несправедливість, яка завтра буде доконана над законослухняними євреями…

  Взагалі, есесівці у романі виявилися суцільними слабаками. Штандартенфюрер Блобель зламався вже після першої ж акції. Він ще до того нарікав, що сил СД не вистачить на проведення акції проти євреїв, наполягав на тому, що їм потрібна допомога Вермахту. Після того, як під його командуванням було розстріляно 300 євреїв, він зійшов з розуму, вихопивши пістолет цілився в офіцерів Вермахту і кричав: «Заорати євреїв, заорати євреїв!». Після короткої наради було прийнято рішення відправити нещасного на лікування до Любліна.

Але ще більші душевні терзання чекали на есесівця Ауе у Львові, куди його відкомандирували для того, щоб він отримав у тамтешньому штабі роз’яснення, якою має бути на практиці політика масового знищення євреїв. Принагідно зауважу, що нічого нового у Львові Ауе довідатися не вдалося. Але цей сюжет автор умонтував явно для того, щоб показати, що на 1941 рік німецькому військовому командуванню ще не було відомо, як провести масове вбивство євреїв. Ніби й не було расистських законів, ніби й не було концтаборів. Проте був один народ, який чітко знав, як вбивати, і в цьому питанні був безкомпромісним. Цей народ – українці.

 

Українці – винахідливі ініціатори та виконавці погрому

Максиміліан Ауе прибув до Львова акурат 30 червня 1941 року і відразу потрапив у наповнене святом українське місто. Думаю, що прихильники українського інтегрального націоналізму були б дуже втішені до пори до часу описом Джонатана Літтела українського Львова. Ще б пак! Тут всі – українці. Поляки, які на той час становили більшість населення міста, просто відсутні. Епізодично трапилися вірмени, але це такий авторський прийом, щоб ще більше підкреслити варварство українців. Що ж побачив Ауе на вулицях українського Львова? А побачив він таке.

У центрі міста просто шаленіли тлуми люду. Між валками німецьких військових роз’їжджали відкриті вантажівки, всі декоровані українськими блакитно-жовтими прапорцями та фанами. Людський натовп сміявся, кричав, співав пісень, стріляв з різноманітної зброї в повітря. Ледве не всі мали блакитно-жовті українські опаски. Німецькі військовики байдужим поглядом споглядали за радістю українців. На центральному проспекті вікна кав’ярень були відкриті навстіж, люди виносили з них стільці і ящики, кожен намагався протиснутися якнайближче до якогось цікавого дійства. Цей натовп також кричав, аплодував, батьки брали малих дітей «на барана», щоб ті могли краще роздивитися дійство, яке відбувалося у колі, оточеному якимсь дивними чоловіками. Чоловіки, що стояли колом, були вдягнуті в історичні костюми, які або поцупили з історичного музею,  або ж викрали театральний реквізит. Дехто з присутніх мав на обличчях маски, що надавало дійству карнавального вигляду (картинка просто як з помаранчевого майдану, – ВР). Один з них одягнувся в будьонівську уніформу червоноармійця і вимахував маузером. Решта були озброєні або палками, або рушницями. Біля їхніх ніг навшпиньки рухалися якісь інші чоловіки і лизали бруківку. Час до часу хтось із перевдягнених частував їх стусанами, або ж ударами приклада. Всі вони поважно кривавили… Натовп навколо завивав як заведений. Несподівано хтось заграв на акордеоні, а до нього додалася скрипка. Це була гра пальцями по струнах. Раптом хтось схопив Ауе за рукав і, вказуючи на музиканта, почав кричати: «Жид, жид – капут!».  Ауе з відразою вивільнив рукав і пішов в напрямку штабу.

У штабі він довідався, що, відступаючи, НКВС замордував три тисячі в’язнів. «А поза тим всі галицькі й українські націоналісти повиходили з лісів, чи також Бог знає звідки, з яких криївок, і роблять зворушення». Тут хотілося б наголосити, що мова йде про 1941 рік, і ні про які ліси і криївки ще не могло бути й мови. Також треба додати, що поділ на міфічних галицьких і українських націоналістів є ефектним винаходом автора. Автор однозначно знайомий із фотографіями з часів погрому у Львові і до дрібних деталей описав ці страхітливі події, але тільки з одним нюансом – він надав конкретної національності всім погромникам. Він зробив їх всіх українцями.

Головний герой, пересуваючись Львовом, постійно зустрічає збуджених українських чоловіків. Вони або викидають тіла євреїв з вікон кам’яниць, або ж б’ють їх до смерті на самісінькому подвір’ї Вірменської церкви. Автор не втомлюється національно маркувати погромників: то пов’язує їм на рукав блакитно-жовті пов’язки, то вкладає в їхні уста українську мову, то просто називає вбивць українцями. Для автора чомусь виглядають цілком логічними сцени, коли німецький офіцер стоїть, як вкопаний, і не може перешкодити українським погромникам добивати євреїв. Покликаючись на нього, це робить вірменський священик. Автор навіть допускає, що німецький офіцер погодився б доторкнутися до скривавленого українцями єврея і навіть перенести тіло в безпечне місце. Висновок він знову делегує зробити вірменському священикові, і той простодушно скаржиться німцеві: «Спочатку були більшовики, а тепер шалені українці. Чому ваше військо за це не візьметься?» Думаю, тут коментарі зайві.

Коли Джонатанові Літтелу видається замало подібних прийомів маркування, він розширює їх до суцільного мерехтіння слів з коренем «Україна». Німцеві Ауе навіть трапився страшний плакат, яким була заклеєна вітрина. На плакаті були зображені понівечені трупи, а з кириличного напису він зрозумів два слова «Україна» і «жиди»… Автор досить часто протягом цілого тексту згадує українців. Вони присутні у нього скрізь. І під час розстрілу євреїв десь у Центральній Україні, коли головному героєві буквально стало погано від звірячої розправи українців над євреями і він задумався над питанням: що ж такого мали заподіяти євреї українцям, якщо ті готові на подібні нелюдські вчинки? Українцем для нього є також водій машини-душогубки, перша партія яких надійшла на Східний фронт. Хоча є дивною така постановка питання, бо невже німецькі перфекціоністи довірили б експериментальну техніку українському «унтерменшові»? Досить багато місця присвячено українцям у Києві і, зрозуміло, описові трагедії, яка сталася в Бабиному Яру. Українці-галичани з’являються навіть в оточеному Сталінграді. Коли оберштурмфюрер Ауе прийшов до імпровізованої каплички на сам Святвечір, то застав там двох галичан за молитвою. На питання: «А ці, що тут роблять?», він як справжній експерт відповів: «Ну, в них же ж спільний з нами календар». Підозрюю, що пан Літтел є таким «експертом» у більшості питань української історії, але, напевно, доведеться списати ці недолугі неточності на те, що мова йде про літературний твір. Проте авторська лінія проглядається досить чітко.

Задум у автора прозорий, показати українців вродженими антисемітами та погромниками. Злочини німецьких нацистів вже давно доведені й більшість з них покарані. А от з українцями весь час виникали певні колізії. З одного боку, вони самі були жертвами нацистської людиноненависницької політики, а з другого – активними співучасниками злочинів на початковому етапі війни. Але задум Літтела надто прозорий і вкрай упереджений щодо українців. Його есесівці чомусь делікатні й освічені, наділені тонким складом душі, постійно караються від того, що мусять виконувати злочинні накази з гори. Українці ж порівняно з ними навіть десятої частини не мають тієї інтелігентності та делікатності, вони навпаки дістають задоволення від садистських тортур і вбивств євреїв. Але тут ще не кінець. Виявляється, що погроми у Львові не були частиною нацистської політики, а значною мірою приватною ініціативою українців. Що Вермахт дозволив українцям реалізувати свою давню мрію – повбивати своїх євреїв. І ті заходилися під виглядом «очищення» міста від зрадників і колаборантів вбивати євреїв. Тому штабний офіцер робить у розмові з Ауе висновок: «Надходять важкі часи для євреїв. То не наша справа. То внутрішній конфлікт».

Для закріплення цієї тези у свідомості читача Джонатан Літтел вводить до сюжету зустріч оберштурмфюрера Ауе з головним тогочасним експертом з українських питань Гансом Кохом. Їхня випадкова зустріч зовсім не виглядає на випадковість. Ця зустріч у кафе на сучасній Катедральній площі вмонтована в сюжет для того, щоб розповісти про колаборацію ОУН з нацистами, про несерйозність проголошення Акту відновлення Української державності, про поблажливе ставлення керівництва Абверу до антисемітських розрух, вчинених українцями. Але навіть тут не обійшлося без «українських» родзинок. Кельнерка, що обслуговувала німецьких панів-офіцерів, виявилася українкою, яка недолуго складала окремі німецькі слова до купи і постійно по-українськи «дакала» їм у відповідь. Розмірену розмову двох німецьких нацистів перервала брутальна сцена знову ж таки за участі двох українських дебелих бугаїв, які гнали поперед себе майже голу єврейку. В одну мить жінка заточилася і впала на сусідній столик. Один з переслідувачів вайлувато підійшов, підняв її за волосся і вдарив кулаком у живіт. Жінка захрипіла і осунулася. Але не довго змогла «відпочивати», раз за разом посипалися удари палицею, і жінка, підхопившись, побігла у напрямку каплиці Боїмів. Українці поспішили вибачитися паскудною німецькою мовою перед панами офіцерами за прикрий казус, а оберштурмфюрер Ауе підняв перекинутий столик. Далі між Гансом Кохом від Абверу і Максиміліаном Ауе із СД відбулася така розмова:

- Справжні дикуни.

- Так, погоджуюсь з Вами, - відповів Ауе. - Хоча ви їх, напевно, підтримуєте?

На це Кох відповів, що саме СД наказала надрукувати якісь плакати і підбурювала тих людей до проведення «Акції Петлюра». Своє логічне завершення ця розмова знайшла під час зустрічі Ауе з давнім приятелем Томасом. Ауе зі здивуванням перепитав свого поінформованого друга, що означає «Акція Петлюра», і той відрізав: «Все те, що ти бачиш на вулицях». Наступне запитання було, чи це німецька військова влада організувала цей погром? «Скажімо, не намагалася їх стримати. Закрили кілька осіб. Але мені не видається, що українці нас так дуже потребували», - відповів Томас. Логічне коло замкнулося. Це українці ініціатори і реалізатори погрому.

  Як історик, хотів би тут зробити кілька зауважень. По-перше: довкола «Днів Петлюри» не вщухають дискусії між самими істориками. Одні категорично їх заперечують, інші покликаються на свідчення тих, хто вижив під час Голокосту, і вони в один голос заявляють, що погром під такою назвою був. Правда, не 30 червня, а кількома днями пізніше. По-друге: автор свідомо все сконцентрував у просторі й часі до ареалу Старого міста. Насправді ж перші погроми почалися на подвір’ї львівських тюрем. Цим ганебним явищем були охоплені також і вулиці, які вели від єврейських дільниць до тюрем. По-третє: акція «прибирання» голими руками площі справді мала місце, але це відбувалося перед оперним театром. Ця ганебна подія також зафіксована на фотографіях. Єдине, що там видно, - це людей в костюмах європейського покрою, без якихось особливих розпізнавальних знаків. Ніде цивільні люди не мають зброї в руках. Озброєними є тільки німецькі військові, й видно, що загальне керівництво належить лише їм. Крім того, є спогади Курта Левіна, що українці були здебільшого із числа допоміжної міліції ОУН, але розстріли були виключно в компетенції німецьких військових.

Але, повертаючись знову до страхітливої сцени на літньому майданчику на Катедральній, хотілося б закінчити перерваний діалог, у якому Ганс Кох розповідає про державні аспірації українців. Далі краще процитувати цю коротку розмову:

- Чув, що митрополит поблагословив ту державу. Виглядає на те, що його про це попросили.

- Який митрополит?

- Уніатський звичайно. Православні нас ненавидять. Ненавидять також Сталіна, але нас ненавидять більше.

Натяки у цій розмові є більш ніж промовистими, але я хотів би сказати не про це. Така розмова була просто неможливою, принаймні за участю Ганса Коха. Ганс Кох задовго перед тим, як стати офіцером Абверу, був офіцером у ц.к. війську, потім був причетним до УГА. На українській тематиці розумівся бездоганно. Був особисто знайомий з митрополитом Шептицьким і, як теолог за освітою, просто не мав права не знати, що у Львові православного митрополита не було. Таким чином, високоінтелектуальний твір про Другу світову війну Джонатана Літтела, який став справжнім світовим бестселером, просто кишить різноманітними неточностями, і кожного разу вони чомусь не на користь українців. Навпаки, у більшості моментів відчувається авторська упередженість щодо українців. Його українці фігурують не те, що на рівних із німецькими нацистами, вони навіть перевершують своїх патронів у звірячих вбивствах та тортурах.

  Не менш дивним є той факт, що в романі мова йде про території колишньої Польщі, але майже відсутніми є поляки. Принаймні мені вдалося двічі натрапити на сюжети, де фігурують поляки. Коли оберштурмфюрер Ауе прибуває з інспекцією до Любліна, то в Німецькому домі його зустрічає покоївка полька. Вона затягнула в номер його валізу і за звичкою була готова негайно надати сексуальні послуги панові офіцеру. З огляду на нетрадиційну сексуальну орієнтацію офіцер відмовився від цього сервісу. І другий момент також пов’язаний із цим же будинком. Коли Максиміліан Ауе вирішив справити нужду в місцевому туалеті, то був просто обурений, коли зі спеціальної дірки вилізла рука, яка намагалася підтерти йому гудзицю. Тут хотілося б знати, чи зведення польської теми до цих двох історій має свідчити про те, що Джонатан Літтел ненавидить поляків ще більше від українців?

І на завершення. Роман Джонатана Літтела став справжнім культурним явищем у світі. Не за горами час, коли він набуде ще більш масового поширення (хоча переклад двадцятьма мовами світу – це вже неймовірний успіх), мається на увазі, що екранізація такої гострої теми рано чи пізно стане доконаним фактом. Люди, котрі читають цей роман, вивчають по ньому нашу історію. Складається враження, що автор написав його для всіх, окрім українців. Він виступає в ролі творця пам’яті про українців, але не для українців. І правда, роман вже перекладений не тільки польською і російською, але й болгарською мовою. Тільки українського перекладу катма. Ліниві? А може, нам так краще жити у цьому уявленому світі і вдавати, що поза нами нічого не відбувається?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 401

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Східняк 3 квітня 2012, 12:48

    Это к РУССКИЕ ЧАСТИ И СОЕДИНЕНИЯ В РЯДАХ ВЕРМАХТА И СС
    вопросу о том, кто на самом деле воевал на стороне Гитлера.
    01. Батальон Муравьёва
    02. Боевой Союз Русских Националистов (БСРН)
    03. Братство Русской Правды
    04. Дивизия «Руссланд»
    05. Добровольческий полк СС “Варяг”
    06. Зеленая армия особого назначения
    07. Казачий Стан
    08. Комитет освобождения народов России (КОНР)
    09. Локотская республика
    10. Организация Цеппелин
    11. Республика Зуева
    12. РОНА
    13. РОА Власова
    14. Русский корпус
    15. Русский отряд 9-й армии Вермахта
    16. 15-й казачий кавалерийский корпус СС
    17. 1-я русская национальная бригада СС “Дружина”, известна также как 1-й Русский национальный отряд СС
    18. 29-я гренадерская дивизия СС (русская Нр.1)
    19. 30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская)
    20. ВВС КОНР (ВВС РОА)
    21. 1-я дивизия РОА / ВС КОНР (600-пехотная дивизия

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • 123 27 лютого 2012, 13:00

    Littell is the son of author Robert Littell. While his grandparents were Jews who emigrated from Russia to the United States at the end of the 19th century, Littell does not define himself as a Jew "at all", and is quoted as saying, "for me Judaism is more [of] a historical background."[1] Вікіпедія

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 25 лютого 2012, 14:28

    - а ти не бреши,он нашу юлечку на нобелівську премію збираються номінувати...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук