«Не дадим переписать историю!»

IQВасиль Расевич, 12 липня 201211207843
«Не дадим переписать историю!»

Нещодавно журналіст Мустафа Наєм оприлюднив на «Українській правді» план пропагандистських заходів Партії регіонів на період передвиборчої кампанії. Попри метушню із прийняттям мовного закону одне з центральних місць виборчої програми правлячої партії належить історичній темі.

Перший етап цієї кампанії було заплановано на початок літа, а оскільки саме на 22 червня припадає дата початку Німецько-радянської війни, то цій події дісталося гасло: «22 июня – день памяти и скорби. Не дадим переписать историю!»  А на вересень-жовтень Партія регіонів запланувала нам «гордиться ВЕЛИКОЙ ПОБЕДОЙ!» Досі Партія регіонів не так часто вдавалася до якоїсь конкретної і цілеспрямованої історичної політики. Хіба що міністр науки і освіти писав чергову історичну «нєтлєнку», або ж напередодні зустрічі із російськими колегами доводилося демонструвати останнім свою історичну лояльність.

Натомість тепер українські канали наввипередки демонструють російські художні серіали та документальні фільми, де обов’язково у відкритій або ж прихованій формі міститься офіційний історичний канон про Другу світову війну, який останнім часом візується в Москві і ніяким змінам не підлягає. Російська історична пропаганда на державному рівні досягла такого розмаху, що вирішила контролювати навіть найменші вияви вільнодумства. На державному рівні створено (щоправда, недавно розформовано) комісію з недопущення фальсифікації історії. Формулювання просто-таки сталінське. Історична наука, власне, і полягає у постійних інтерпретаціях фактів, бо ніколи не дає, як дисципліна гуманітарна, єдино правильної відповіді. Отже, можемо припустити, що, з огляду на засилля російської кінодокументалістики в українському інформаційному просторі, затвердженої згаданою комісією, тобто таким собі «міністерством історичної правди», цей російський канон і є історичним мірилом для Партії регіонів. Саме ревізії цієї версії історії Другої світової війни і не допустить правляча Партія регіонів в Україні.

Як не дивно, але гасла ПР майже один в один збігаються із пропагандистськими гаслами «єдинорогів». Тільки Росія пішла набагато далі від України, особливо у згортанні демократії та утвердженні авторитаризму. Недавній прем’єр-міністр Росії, а тепер президент, дозволяв собі привселюдно заявляти, що це Росія самотужки, без допомоги України, перемогла у Другій світовій війні. Невідомо, на підставі чого такі висновки зробив «історик» В.Путін, але офіційний Київ їх мовчки проковтнув. Напевно, ця теза тепер і для наших регіоналів перетворилася на непорушний закон.

Що казати, якщо українські історики якось надто мляво реагують на такі заяви, а нові пропагандистські серіали, які навіть у Росії викликають суперечливі міркування, супроводжують цілковитою мовчанкою. Прикладом може бути історія з фільмом «Служу Радянському Союзу». Цей фільм почали знімати з ефіру російських каналів не тому, що там була якась волаюча історична неправда, а тому, що режисери насмілилися «неподобострастно» показати енкаведистів. Але якщо у художніх фільмах і серіалах історичні промахи завжди можна списати на політ художньої фантазії, то в кінодокументалістиці існують тверді принципи жанру. Нашою сьогоднішньою темою буде одна із серій російського документального серіалу «Алтарь победы – каратели».

 

Вівтар перемоги, або ж хто такі карателі?

Двадцять першу серію цього серіалу зняли ще 2010 року. І вона, як годиться, стосується війни з українськими та литовськими зрадниками-націоналістами. Авторський колектив фільму становлять відомі й менш знані люди: Ольга Дьоміна – автор, Дмітрій Воронцов – автор сценарію, Дмітрій Краус – режисер-постановник, Алєксєй Смаглюк – режисер. Що найбільше підкупляє у цьому фільмі – це всім відомі тембри голосів дикторів Ігоря Кірілова і Алєксєя Клюквіна. У людей, які виросли і сформувалися в Радянському Союзі, голос Ігоря Кірілова викликає спокій і впевненість у правильності сказаного, на це, напевно, і розраховували.

Основна фабула фільму така: відразу після «визволення» Західної України і Литви на цих територіях спалахнула нова, не менш кривава війна. На самому початку розповіді вже можна почути, що у фільмі зі всією прямотою говорять про те, про що замовчували навіть у радянський час – про кількість жертв цієї війни. Що кількість жертв цієї війни значно перевищила кількість полеглих радянських солдат у Афганістані. Це все вже від самого початку інтригує навіть професійного історика.

Але вже перші кадри змушують задуматися над форматом цього фільму. Чим все-таки є цей фільм? Черговою пропагандистською агіткою чи критичним словом історичної правди? Моя думка схиляється до першого варіанту, і ось чому. Для авторів цього фільму і Організація українських націоналістів, і Лісові брати є продуктом західних розвідок, передовсім абверу. Те, що ОУН на певних етапах тісно співпрацювала з абвером, ніхто заперечувати не буде, але чи вона була продуктом абверу – питання дискусійне. Сама риторика фільму один в один нагадує стару радянську пропаганду. Ніхто навіть не думає шукати мотивів, чому литовці і західні українці опинилися по той бік фронту і воювали проти Радянського Союзу. Натомість мова диктора від самого початку густо пересипана клішованими фразами з глибоких радянських часів.

 

Для пропаганди усі засоби зійдуть

На екрані демонструють сучасні кадри постановки, де чоловік із пов’язкою поліцая страчує роздягнену на снігу дівчину. В цей час голос за кадром говорить, що оунівці і лісові брати підкупом, лестощами, шантажем і обманом здійснювали політику «розділяй і володарюй». Мені, як людині з певним досвідом, починають просто зринати в пам’яті шматки із радянських пропагандистських фільмів про «підступних єзуїтів» та «холуїв Заходу».

У фільмі постійно демонструють якісь кадри із брутальними сценами часів Другої світової війни, а тим часом диктор проповідує: більшістю жертв «каральних загонів» (?) стали мирні мешканці. Або ж: казали, що борються з більшовизмом, а насправді знищували свій народ. Такого неаргументованого фільму бачити ще не доводилося. Автори сценарію не подбали взагалі про те, щоб назвати конкретні населені пункти, які нібито знищили «карателі з ОУН». Ніде у фільмі не знайти хоча б якоїсь географічної прив’язки, щоб можна було згодом верифікувати той чи той факт. Дуже часто заяви про знищення «бандою» цілого села із населенням понад сто осіб, включно з головою сільради і колгоспу, вкладаються в уста нібито свідків-ветеранів. І такий собі ветеран каже, що на ОДНЕ село напала банда і розстріляла понад сто людей, сім’ї бригадирів та активістів і для образності додає – «зємля дишала». Замість подати конкретну назву населеного пункту, хоча такого годі знайти, де сімей радянських активістів налічували б понад сотню, і справді звинуватити конкретну формацію у бандитизмі, радянський ветеран НКВС обмежується виключно пропагандистською риторикою.

Довіра до цього «свідка» цілком зникає, коли він ледь не зі сльозами на очах розповідає трагічну історію радянського диверсанта, якого скинули з літака над Західним Поліссям. Там він, за словами ветерана, одразу потрапив до рук бандерівських головорізів. Бандерівець дістав наган і вистрілив радянському герою просто у медаль «За відвагу», куля просто всадила медаль тому в серце. І коли радянські диверсанти знайшли його пізніше, то їм просто-таки довелося видирати із серця цю медаль. Свою розповідь ветеран закінчив словами: отакі вони, бандерівці. Що не так у цій історії? Історія промовиста, але нереальна. Жоден диверсант, розвідник або шпигун, збираючись у тил до ворога, не буде одягати бойових нагород і при повному параді десантуватися на ворожій території. Саме такі «свідчення» викликають сумнів до всього сказаного і показаного надалі.

 

А може все ж Клінт Іствуд?

Окремої розмови заслуговують експерти, залучені до зйомок фільму. Це і реальні ветерани Смершу та НКВС, це і набагато молодші офіцери радянських спецслужб, які тепер перекваліфікувалися на істориків спецслужб. Це і, як не дивно, відомий білоруський актор Сємьон Марозав, який знімався у радянському пропагандистському фільмі «Особистої безпеки не гарантую». Найбільш комічною у цьому документальному фільмі є участь саме цього радянського актора, який знімався у художньому фільмі на території «однієї із західних областей». І він, як повноправний експерт, просторікує про злочини західних бандитів, бо знімався там у… художньому фільмі. Це якби хтось із сучасних американських кінодокументалістів запросив на роль експерта про «дикий Захід» Клінта Іствуда, який знявся у багатьох відомих вестернах, отже, «він також там був». Взагалі, складається враження, що прагнення російських кінопропагандистів у якнайчорніших тонах показати західних українців та литовців, затьмарило їм розум і вони почали плутати художній вимисел із реальністю.

  Особливої уваги у цьому фільмі заслуговує нарізка відео, яким супроводжується дикторська розповідь. Диктор говорить про вбивство оунівцями мирних жителів, а на екрані проходять кадри, де на полі лежать вбиті червоноармійці, а над ними голосять у білих хустинах жінки. Картинка явно із німецької хроніки початку війни, та й використовувалася вона вже не раз у документальних фільмах. Одразу ж виникає питання, якщо автори фільму так довільно поводяться з цими кінодокументами, не вказуючи їхнього походження, то де гарантія, що весь цей фільм не складається із такого довільно нарізаного матеріалу? Або ж такий сюжет: диктор приписує Романові Шухевичу вислів «Наша влада має бути страшною» (насправді це були слова Степана Бандери, які мали своє продовження, тобто вирвані з контексту), або ж вкладає у його вуста фразу: «Нехай із 40 мільйонів українців залишиться половина, нічого страшного в цьому нема», а в цей час на екрані показують заплаканих жінок, які схиляються над тілами вбитих дітей. Це відео явно походить зовсім з іншого часу і контексту, але принцип «що страшніше, то ефективніше» - понад усе.

Деколи некомпетентність авторів фільму переходить межі здорового глузду і набуває гротескних форм. Диктор розповідає про Акт відновлення української державності, який відбувся 30 червня 1941 року, а на екрані марширують білоруські націоналісти із портретом Гітлера, на якому білоруською мовою написано «Гітлєр асвабадзіцєль». В цей час експерт і історик спецслужб Санніков картинно виголошує: «Когда Гитлер узнал о провозглашении акта, он пришел в бешенство и приказал всех арестовать». Після цього йде такий текст: «Далі було неухильне виконання бандерівцями німецьких наказів. Бандерівці готові служити гітлерівцям незалежно від того, які ті мають відносно них плани». Тут, напевно, краще стриматися від коментування, бо навіть найбільшим противникам ОУН(б) відомо, що після арештів чільних провідників цієї організації бандерівці поетапно припинили співпрацю з німцями.

«Авторитетні» заяви істориків

Є тут і традиційні звинувачення у нелюдських катуваннях. Експерт Санніков з великою відразою на обличчі переповідає садистські способи катувати жертв, але не називає жодного конкретного населеного пункту, жодного прізвища замордованої жертви. При цьому годі зрозуміти, кого саме експерт має на увазі: оунівця чи литовського лісового брата? Чи, може, між ними не було ніякої різниці? Жоден професійний історик не сприйме таку розповідь за аргумент, а радше за схиблену фантазію самого експерта.

Є у фільмі й справжні, тобто фахові історики. Кандидат історичних наук Моруков, який претендує на роль незалежного експерта, дозволяє собі дуже сміливі судження. Наприклад, про те, що ОУН 1929 року була створена німцями для боротьби проти поляків. Або ж, що «Україна в роки громадянської війни була велетенським котлом бандформувань. Ось цей котел у Західній Україні…» Але де громадянська війна, а де Західна Україна? Невже історик сплутав десятиліття? А може, для ліпшого слівця вирішив провести аналогії із Чечнею і «актуалізувати» історичні події, використовуючи сучасну кремлівську риторику про «бандформірованія»?

Але історик Моруков виявився набагато вправнішим «знавцем» Другої світової війни, ніж у випадку із громадянської війною. Він поділився черговим одкровенням про те, що 29 червня 1941 року, майже на добу випередивши війська вермахту, у Львів вступив український батальйон «Нахтіґаль» і наступні події увійшли в історії як «різанина польських професорів». Для підтвердження сказаного істориком, на екрані демонструються хронікальні кадри із німецького «Вохеншау» (і знову-таки у титрах ніде нема посилань на це джерело). Горить тюрма Бригідки, і голос за кадром каже: «Було вбито біля трьох тисяч людей: поляків, професорів Львівського університету, євреїв, росіян, всіх українців, що симпатизували радянській владі». І на додачу історик Моруков додає своє вагоме професійне слово: «Всіх вирізали українці, в основному батальйон «Нахтіґаль», а керував цим нинішній герой України Шухевич».

Спробуймо по порядку розібратися у цій каші. По-перше: наразі доведено, що батальйон «Нахтігаль» безпосередньої участі, як збройна одиниця, у погромі біля Бригідок не брав. Найбільш поширеною версією, не підтвердженою ніякими документами є гіпотеза, що після вступу у Львів солдати «Нахтігалю» отримали короткочасну відпустку, щоб відвідати своїх рідних. І деякі історики припускають, що, можливо, хтось із них пішов до Бригідок на впізнання серед помордованих енкаведистами в’язнів своїх рідних і там міг брати участь у погромі.

По-друге: на кадрах німецької хроніки видно, що у дворі тюрми лежать помордовані в’язні. На окремих кадрах можна побачити львівських євреїв, яких змусили нацисти (за деякими свідченнями за активної участі міліції ОУН) виносити трупи із камер на зовні для впізнання. Справді, за пізнішими підрахунками, відступаючи, енкаведисти знищили від 3-х до 4-х тисяч в’язнів львівських тюрем, серед яких були переважно українці, але були й поляки і євреї. Після того у дворі в’язниць був інспірований перший львівський погром. За період з кінця червня по липень у Львові було вбито біля 4-х тисяч євреїв.

По-третє: батальйон «Нахтігаль» участі у розстрілі львівських професорів не брав. Львівські професори були розстріляні нацистами на Вулецьких пагорбах пізніше, а не страчені біля Бригідок. Правда, є охочі дошукатися і в цьому злочині українського сліду. Мовляв, списки для нацистів складали молоді члени ОУН. Цієї версії дотримується і діяч Конгресу українських націоналістів, колишній міський голова Львова, який стверджує, що польські професори заслужили на таку смерть, бо колаборували із «совітами». Ця версія, на жаль, і досі залишається не дослідженою.

Але найціннішими свідченнями у цьому фільмі виявилися спогади Ніколая Кононенка. Це був явний недогляд авторів фільму, і дуже легко можна пояснити, чому він трапився. Спогади ветерана НКВС Кононенка режисери фільму «відчитали» надто однозначно. А він розповів надзвичайно цікаву історію. Ніколай Кононенко розповів, як співробітники НКВС, під виглядом націоналістичних «банд», нападали на мирні населені пункти і вбивали людей. Вони також вступали у контакт із націоналістичними формуваннями і пропонували їм проведення спільних операцій. Під час таких акцій вони вбивали всіх, щоб ніхто не втік і не зміг розповісти своїм про перевдягнених енкаведистів. Скільки таких акцій було – залишилося поза кадром. Свідок розповів також про таємний наказ МДБ для радянських військових формувань про те, що якщо «банда буйствує, але не стріляє по наших гарнізонах», то її категорично не можна зачіпати. «Мы ж то не будем стрелять своих», - підсумував ветеран.

А прокололися енкаведисти випадково. За словами Кононенка, 7 травня 1945 року до загону стройових військ прибіг якийсь чоловік із сусіднього села і повідомив, що туди прийшла група озброєних людей. Молодий майор не витерпів і повів свій загін на село. Почався бій, а посеред бою один з бойовиків, якого Кононенко у своїй розповіді називає «поляком», вигукнув: «Товаришу, не стріляйте, ми свої».  Всю групу арештували і допитали. Але стройовий офіцер виявився недосвідченим і провів допит у присутності прибиральниці та місцевої вчительки. Ті відразу роздзвонили по селу, що банда насправді виявилася переодягненими енкаведистами. Військовий трибунал засудив молодого офіцера до розстрілу, після чого такі акції довелося припинити. Ветеран із великим задоволенням розповів, що навіть цей провал вони змогли успішно використати, оскільки «бандити» більше не довіряли одні одним.

Мораль цієї історії така: історики мусять бути дуже обережними у використанні та перевірці фактів злочинів проти мирного населення після 1944 року. Я далекий від думки, що всі злочини Служби безпеки ОУН проти мирного населення можна списати на перевдягнутих енкаведистів, але така сторінка історії також була, і її треба пам’ятати.

Наприкінці фільму всі експерти в один голос резюмують: якби не Радянський Союз і Червона армія, то «Західної України вони (націоналісти, – В.Р.)  так би ніколи і не побачили. Вона б так і залишилася в Польщі». А експерт Санніков підвів риску: «Завдяки політиці Радянського Союзу, завдяки Москві, існує ЦЯ Україна». Завершення пряме і промовисте, а тому відразу стає зрозуміло, для чого знімають такі фільми і куди провадить така історична політика сучасної Росії. От тільки не до кінця зрозуміло, яку історію не дозволить переписати Партія регіонів напередодні виборів?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 843

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук