Не шукайте пі...аса

У відомому віршику, що так натхненно поширювала Інтернет-публіка, Юрій Винничук озвучив ілюзорне відчуття, яке чомусь побутує серед багатьох пострадянських громадян. Вони простодушні й досі вважають, що у несправедливостях може бути винен політик чи кілька політиків, депутати, олігархи тощо.

Наївним громадянам здається, якщо ці лиходії, чи то пі…аси, кудись зникнуть, то все у житті владнається. Зрозуміло, це небезпечна омана, яка не має нічого спільного з дійсністю.

Адже за двадцять років жодного разу в Україні не були обрані політики чи влада, якими б населення було задоволене. Якщо цього не трапилося за двадцять років, то правдоподібно припустити, що те ж відбуватиметься і наступні двадцять років. Чи не час зробити якісь висновки? Наприклад, що справа не у політиках? Тим більше, такий висновок стає просто таки очевидним.

Трохи з історії питання. З якогось дива надзвичайного поширення набула думка, що в неправильному суспільному устрої, у негараздах суспільства, невдалій долі винним є політик, тобто конкретна особа.  Навіть цікаво, звідки ця ідея взялася? Адже ніяких особливих теорій на цю тему не було. Але такі різні люди, як, скажімо, Робесп’єр або старший брат товариша Леніна Олександр Ульянов, або сербський студент Гаврило Принцип, який своїм пострілом розпочав Першу світову (а думав, що епоху благоденства на рідній землі), або Степан Бандера (це щоб ближче) – усі вони надихалися думками, що світ можна виправити шляхом фізичного знищення якихось особливих лиходіїв. Таких прикладів можна наводити тисячі. Але у світі від того не ставало жити ані краще, ані веселіше. З огляду на таку кількість спроб можна було б врешті спитати: цікаво, чому не виходить? У чому ж річ? Який же пі...ас заважає благоденству? І чи варто його шукати, якщо за століття він так і не був знайдений.

Для сучасного українця  цей роздум є цікавим з огляду на те, що, фактично, демократичний устрій, як ми його нині розуміємо, ненав’язливо пропонує цю ж  ілюзію (що винні політики). Політики змінюються, на щастя, безкровним шляхом. І це щоразу має породжувати певні ілюзії і сподівання. Але у нашому випадку ми бачимо, що зміна політиків не веде до якихось особливих покращень. Тим більше, до покращення того, що витончені люди називають атмосферою. (До речі, якщо хтось свято переконаний, що демократія – це послуга народу, дар еліти суспільству, то він не враховує, що ще більше цей устрій вигідний для політиків. Адже це найкращий спосіб померти в пошані, достатку, роздаючи автографи й інтерв’ю, а не з кинджалом в одному місці, як нещасний бедуїн Муамар, який так і не осягнув цієї простої діалектики).

Фактично, у намаганні звалити усю відповідальність на політиків і вирішити проблеми з допомогою міфу правильного вибору українська спільнота втілює якусь кафкіанську модель дурної безкінечності. Припустимо, людині треба шукати вихід із певної життєвої ситуації, а вона натомість починає шукати усі двері з написом «вихід». Звісно, жоден такий вихід її не задовольнить.

У пошуках винних, до речі, цікавіше звернутися й до іншого учасника політичного процесу – народу. Ідею про те, що так званий народ, звичайні люди вповні розділяють відповідальність за все, що відбувається, висловлювало досить багато спостережливих  людей. Але чомусь вона так і не стала популярною. Як і всі неприємні ідеї. Ну, наприклад, торік відомий політолог Сергій Караганов виступив з думкою, що зводити питання сталінізму до розмов про Сталіна майже смішно, тому що сталінізм – це злочин цілого народу. На жаль, прозвучало це через шістдесят років опісля (і сподобалося далеко не всім). Здається, Караганов на своїх тезах особливо не наполягає. Цікаво, що у Європі схожі погляди щодо відповідальності кожного набагато більш розповсюджені. Можливо, завдяки осмисленню нацистського періоду. Про це багато можна почитати у Гайнріха Бьоля.

Чудовий письменник з Буковини Грегор фон Реццорі (його вважають класиком німецької післявоєнної літератури), згадуючи передвоєнні роки, приходить до несподіваного для себе висновку, що гітлеризм увійшов у життя завдяки і таким людям, як його батьки, які політикою майже не цікавилися, а були збіднілими німецькими аристократами звичайної долі, помірних поглядів і пристрастей. Навряд чи цей висновок зроблений для епатажу. Наскільки популярна ідея відповідальності кожного в Україні? І чи можна виправити цю ситуацію безвідповідальності суто політичними засобами?

Задамося  простим, але суттєвим питанням. Система формує людей, чи люди – систему? Можна зайнятися спрощеним моделюванням і згадати, як легко і природно в інтелігентних (у доброму сенсі) колективах встановлюється демократія і як неминуче, припустимо, в умовах тюремної камери відбувається узурпація влади. Пригадаємо, скільки адекватних, енергійних, розумних людей виїхало з України. Яка система у нас формується сама собою, майже природно? Чи ця дивна суміш бардака і диктатурки не  вповні відповідає світоглядним установкам багатьох українців? Можна назвати багато чинників, які є аполітичними, але абсолютно визначають і атмосферу суспільства, і політичне його життя.

Ну, дещо поміркувавши над питанням «хто винен?», варто поговорити про другу частину, яка значно цікавіша: що робити? З цієї точки зору цікаві саме неполітичні засоби та акції, які б робили життя у країні прийнятним, атмосферу – біль-менш людською, а суспільне існування таким, що нагадувало б життя. Тим більше, що мітингова стихія в сусідній Росії підказує –  вихід саме в акціях, які не назвеш аполітичними, швидше, надполітичними. Російські мітинги важко назвати ініційованими опозицією, хоча вона, звісно, бере в них участь. Абсолютно очевидно, що це стихійні виступи середнього класу, «офісних хом’ячків», як називають його нині недоброзичливці. І, що є знаковим, не йдеться про підтримку когось із кандидатів. З цієї позиції цікаво пригадати, наприклад, уривок з підслуханої розмови Бориса Нємцова, який висловився щодо одного з лідерів мітингу на Болотній письменника Акуніна: «Він ох...вший, цей Акунін. Каже мені: не треба нам політиків, без них обійдемося». Цікаво, що організатори мітингів пішли не шляхом підтримки політиків, а шляхом підтримки певних принципів. Головний з них – за чесні вибори. Тобто люди виступають за урізноманітнення політичної палітри, удосконалення правил гри, виправлення потворного. Не за політика чи партію. Відчуйте різницю. До речі, можна згадати  і про мітинги 68 року в Європі, політична платформа яких була вкрай  розмитою. А гасла були приблизно такого змісту:

Пролетарі всіх країн, розважайтеся!

Уяви собі: війна, а на неї ніхто не пішов!

Забороняти заборонено!

Твоє щастя купили. Вкради його!

Будьмо реалістами, вимагаймо неможливого!

Хіба це політичні гасла?  Хіба це політична концепція? Але наслідком цих подій стала помітна лібералізація, гуманізація, «олюднення» суспільства. 1968 рік радикально змінив Європу і зробив її такою, якою ми її знаємо сьогодні. А не прихід до влади когось з політиків.  Цікаво, з’являться у нас колись гасла схожого змісту? Чи все бігатиме «За Юлю», «За Вітю»?

Один з лідерів подій 1968 року Даніель Кон-Бендіт, який пізніше став європейським лідером зелених, у своїй лекцій у Москві («Клуб ОГІ») так оцінював те, що відбувалося:  «Накопичилася значна кількість інтелігенції, яка не знаходила собі місця у рамках цієї системи. Її заряд незадоволення патріархально-традиційною системою сімейних стосунків, сексуальних стосунків, політичної влади, ієрархії суспільства, соціальних інститутів, які не змінювалися, незважаючи на дві світові війни, був надзвичайно великим».

Тобто висували гасла не так зміни політиків (хоча були вимоги відставки де Голля), а зміни ставлення суспільства до певних проблем. Цікаво, що й у Москві теж накопичилася значна кількість інтелігенції, яка не знаходить собі місця у системі, що склалася. Принаймні їй у цій системі некомфортно, неприємно жити. Отже, ці паралелі доволі адекватні.

У Києві наразі критичної маси «хом’ячків» не накопичилося, очевидно.  Власне, до чого це? У своїх наївних спробах імітувати західну політичну систему ми забуваємо про інші речі, які  набагато корисніші для країни. Ми майже не зважаємо на певну еволюцію світогляду Заходу, яка у нас не відбулася. А без неї демократія перетворюється на посміховисько. Переважна більшість населення погано усвідомлює, що між нами та Заходом цивілізаційний розрив, в який вміщується і сторічний профспілковий рух, і сексуальна революція, і події того ж 1968 року, і трохи інша структура населення. Нам варто подумати про те, що орієнтиром у суспільстві має бути інтелігентність (а не гопництво). І така зміна структури і світогляду з великою ймовірністю і закінчиться демократією, гуманізацію, відкритістю суспільства тощо. 

Дуже важко усвідомити,  що варто відкинути безглузді кровожерливі політичні ідеї родом з початку двадцятого століття, які переважно вичерпали себе (на Заході країни  – це примітивний націоналізм, на Сході – теж примітивна радянська ідея), і що ця світоглядна еволюція набагато важливіша, ніж прихід до влади чергового політика. І якщо ця еволюція відбудеться, то, можливо, нас здивує відкриття, що пі...аси зникли. Хоча нікого не довелося вбивати. А на старій львівській стіні десь пробиватиметься крізь вапняний шар гасло: «Забороняти заборонено!».