Неоднозначні «Стиляги»

Російський кінематограф (на відміну від вітчизняного, на жаль), активно розвивається і видає різножанрові, здебільшого орієнтовані на масову аудиторію продукти. Але якщо загальній тенденції можна тільки позаздрити, то окремі продукти викликають відверте співчуття. Так вийшло і з мюзиклом «Стиляги» - хотіли зробити хороший розважальний продукт, а зробили щось дуже вже неоднозначне й химерне.

Якщо ви вже чули про «Стиляг», то, мабуть, чули щось недобре. Принаймні, я не знаю жодної людини, яка би удостоїла його доброго слова. А дарма - однозначно провальним його назвати язик не повертається. Але про все за порядком.

Сюжет. Ми маємо до справи з типовою історією нонконформіста в тоталітарному суспільстві. Час - середина п'ятдесятих, тобто незадовго після смерті Сталіна. У злегка дезорієнтованому смертю напівбожественного вождя суспільстві маргінали таки можуть вижити, хоч і зазнаючи постійних утисків зі сторони «правильних» комсомольців. Найдивніше, що маргіналами виявляються переважно діти високих партійців, які мають доступ до західних шмоток і платівок, і можуть не особливо боятися переслідувань; трапляються, однак, і зайди з пролетаріату, благо, тусовка не надто герметична і радо приймає нових адептів. Головний герой на ім'я Мелс (ім'я - абревіатура від Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін) - комсомолець, який під час однієї з облав на стиляг закохується в дівчину з цієї субкультури і, як і годиться в мюзиклі, щоб бути поряд, сам поповнює ряди стиляг - класична бродвеївська метаморфоза, від часів «Бріоліну» заїжджена до неможливості.  ОК, назовімо це не банальністю, а вірністю правилам жанру. Але убогість подачі навіть такого сюжету вражає.

Побічна сюжетна лінія - про стилягу, який проміняв вірність субкультурним ідеалам на престижну бюрократичну роботу - могла би дати фільмові значно більше, ніж дала. А центральна love story представлена настільки тупо й убого, що просто самому перед собою соромно дивитися це третьосортне болівудське мило. Головний герой у виконанні Антона Шагіна геть непереконливий: деякі його дії цілком нелогічні (наприклад, навчитися грати на саксофоні... сценарист, очевидно, погано собі уявляв, скільки часу має пройти від першого знайомства з інструментом до виходу на сцену, а в героя це займає яких пару місяців), а переляканий вираз не сходить з його лиця протягом всього фільму, попри всі метаморфози, які з ним відбуваються. Не претендує фільм і на історично достовірне змалювання реалій (від мюзиклу ніхто не сподівався документалістики, але чим старший глядач, тим більше ляпів він знайде). Зате ролях другого плану - декілька просто геніальних акторів (Леонід Ярмольник, Сергій Гармаш, Олексій Горбунов, Олег Янковський).

Музика. Композитором виступив Константин Меладзе, і саме завдяки йому фільм не можна списати в утиль одразу. Він, звісно, профі від поп-музики щонайвищого рівня... біда тільки, що фільм про джаз! У результаті саме завдяки музиці, а не сюжету, ми отримуємо месидж про те, що стиляги - не надто інтелектуальна субкультура, а просто групка молодих людей, які хочуть жити кольорово і гарно розважатися. В наш час вони були б мажорами, і тільки чудернацька радянська ідеологія з її клінічним виявом анальної фіксації зробила цих людей маргіналами. Все ж музика, хоч і припопсований джаз, звучить цілком професійно і, на пару з добротними хореографічними постановками, витягує увесь фільм. Музичне рішення просте, як і весь плагіат: беремо добре знайомі вуху пострадянського меломана хіти, переписуємо тексти, робимо джазові обробки... і отримуємо щось типу збірника «Старые песни о главном. Поп-джаз каверы». Через таку м'ясорубку пропустили такі пісні: «Человек и кошка» (Ноль), «Дай мне эту ночь» (Браво), «Я люблю буги-вуги» (Зоопарк), «Моя маленькая бейба» (Бригада С), «Восьмикласница» (Кино), «Скованные одной цепью» (Наутилус Помпилиус)... Тому, хто ніколи не чув оригіналів, обробки підуть в кайф, але любителі старого радянського року будуть плюватися. Два моменти, заради яких фільм взагалі варто дивитися, - це «Песня старого джазмена», яку виконує Олексій Горбунов, і сцена з товариським судом над стилягою «Скованные одной цепью» (яка сильно  нагадує «In the flesh!» зі паркерівської «Стіни»). Хоча хореографічні постановки Олега Глушкова - єдиний компонент фільму, який можна назвати по-справжньому розкішним у всіх сценах.

У результаті ми отримали кілька дуже симпатичних відеокліпів - каверів на старі хіти, бездарно поєднаних у видимість цілісної історії. Рекомендую «Стиляг» так і дивитися - як нарізку кліпів на ютубі. Витрачати на такий продукт гроші, однак, було би прикрим марнуванням грошей, а додивлятися його до кінця - часу.