Невикресана іскра

Відверто кажучи, ніколи не цікавилася дитячими театрами (власне львівськими дитячими театрами), бо вважала їх призначеними лише для дітей (цікавого для себе репертуару у них не бачила). На мою думку, людям зрілим не дуже близькі всі ці перекривляння і загравання. Тому вагалася, чи можу писати на них рецензії. Але, як завжди проголошують у всіх ТЮГах, «Для дітей – як і для дорослих, тільки краще», що й переконує мене, дорослу, у своїй спроможності адекватно сприйняти таку продукцію.

А зацікавилась я нею після активно обговорюваної у театральних колах «Дюймовочки+». Можна говорити про якісь її недоліки, але мушу визнати - це вистава, у якій є концепція, інтерпретація, вибудувана структура. Тому на нову прем'єру Першого українського театру для дітей та юнацтва «Чарівне кресало» Андерсена йшла вже з певними сподіваннями. І була тяжко сприкрена. Аж так, що вирішила переглянути виставу ще й з іншим складом - можливо, це тільки випадкова невдача, або я щось недогледіла, недорозуміла? Але ж ні, картина таки та, і не надто її змінюють вкраплення фахових акторських робіт.

Отож, спробую поділитися своїм баченням і рецепцією стосовно картини (художник - Мар'ян Савіцький). Сцену затиснули двома великими перегородками у вигляді книжок, які при перегортанні зображають різні інтер'єри. На ар'єрсцені - дерево з дуплом. Чому воно постійно присутнє - і в епізодах у дорозі, і у спальні, й у палаці? Чи це такий центральний образ? У жодному з епізодів про дерево не йдеться, і лише у одному головний герой пролазить у дупло, але й тут у тексті мовиться про «ворота». Для того ж, щоб дорости до наскрізного образу, цій декоративній декорації (вибачте за каламбур) бракує зав'язаності у тексті і значущості (власне полісемантичності) у цьому матеріалі. У контурах крони дерева видніється обличчя доброго бороданя, і, якщо придивитися до одного з персонажів вистави - Оле Лукойє, стає зрозуміло (лише завдяки накладній борідці), що це і є обличчя чарівника снів. Але чому ж воно постійно виконує роль страшного пса із палаючими очима? До речі, на цьому функція дерева і вичерпується - лише світити очима під час гавкання. Навіщо ж воно всю виставу на сцені? Припустімо, це така умовність. Для чого ж тоді змінювати інтер'єри, гортаючи ширми, якщо ми все самі умовно дофантазуємо? До того ж, зображення на ширмах не корелює із місцем дії: герої - на вулиці чи площі, а на сцені - ліжко, на ширмах - готельний інтер'єр. Якщо в одних сценах меблі - звичайні реальні столи, то трони вже умовно намальовано «під книжечку», а поряд із цим усім невідомо чому існують меблі-кубики - суцільний вінегрет умовностей. Якщо дерево рельєфне, зафактурене, то малюнки книжечки - пласкі, недеталізовані і схематичні. (Можливо, це лише книжкові ілюстрації, але книжки з такими непромальованими ілюстраціями я б своїй дитині не купила). Вся сценографія зводиться лише до позбавленої концепції ілюстративності.

Костюми сповна відповідають сценографії. Це наче й класицизм, але король тут у спортивному, а чарівник Оле Лукойє - володар тонкої і делікатної матерії снів - у крикливому блискучому клоунському костюмі з над'яскравою різнокольоровою перукою, ще й безупинно дзеленчить дзвіночками, перебиваючи всі інші звуки.

Музика вистави емоційна і прониклива (композитор - Юрій Саєнко), але також не може похвалитися стилістичною єдністю - доволі недоречно в андерсенівському антуражі звучить провідна тема закоханих, зроблена під французький шансон. Зрозуміло, всяке кохання одразу ж асоціюється із Францією, але ці композиторські асоціації у старовинній датській казці зовсім не виправдані.

Аналогічна ситуація і з акторською грою: різне, іноді геть протилежне виконання ролей акторами різних складів, роздирає виставу між жанрами, стилістиками та інтерпретаціями, і вказує на відсутність поняття про все це у режисера. Найпомітніша ця розбіжність на прикладі Відьми: якщо Олена Скляренко виходить з ігрового начала і приймає початкові умови як гру, яка логічно і перетворює її Кухарку на Відьму, то Олена Баша чомусь грає фатальну жінку, ворога роду людського у жіночому тілі з обов'язковим пафосом і величчю, абсолютно випадаючи із залишків стилістики, бо ж п'єса - не символічна притча (на відміну від «Дюймовочки+»), а лише цікаво розіграна історія кохання.

Шаблонно потрактовано королівських гвардійців - підкреслено, навіть демонстративно тупі крикливі і жадібні вояки. До того ж, вибудовуються ці образи на таких «свіжих» і «оригінальних» рисах як, наприклад, картавість (і якщо у Ігоря Данчука це ще тонко і ненав'язливо, то Богдан Балко настільки підкреслено грубо вип'ячує цю рису, що вона видається єдиним його акторським завданням у виставі.

Навмисне впродовж обох вистав приглядалася: що ж роблять актори, коли не говорять і не рухаються на сцені? Вони чухають носи, розглядають декорації, партнерів, реквізит - тобто не мають чітко визначеного режисером об'єкта уваги, тобто припиняють своє існування в образі і випадають у ці моменти з вистави. А вже коли треба знову кинути репліку чи змінити мізансцену - включаються у дію. А отже, режисер не випрацьовував з акторами образів, не розробляв із ними постійної чіткої дії і не переймався акторськими завданнями та надзавданнями.

Мушу зауважити, дітям вистава сподобалась, виходили вони щасливі та задоволені. Але ж діти сприймають перш за все сюжет (темпоритмічно вистава більш-менш тримається) і не вникають у нюанси, та й не мають із чим порівняти - не так уже й багато у нашому місті якісних дитячих вистав. Тому дитяче захоплення й усмішки - позитив, але не показник. Бо на такому-от матеріалі формуються дитячі смаки.

Як наслідок- виставу провалено ще до прем'єри, у ній практично відсутній стиль, концепція, думка, вирішення. Але надто я була подивована, коли дізналась із афіші, що режисером вистави є не випускник-початківець, а в. о. головного режисера театру Володимир Борисяк. Звичайно, невдачі бувають у всіх, але той, хто справді володіє фахом, не зробить елементарних помилок і недопрацювань. Можливо, п. Борисяк - ще молода і недосвідчена людина, у котрої все попереду, але чи можна так розчаровувати завойовану «Дюймовочкою+» аудиторію? Вважаю, ця вистава - серйозний привід для працівників театру замислитися над подальшим шляхом для свого храму мистецтва, щоб у ньому таки загорілася Божа іскра.

Фото з сайту www.durova.ru