Невизнана зима

Я схиляюся перед постаттю Степана Бандери і сприймаю його як героя України. Але чи сприймати цю постать як загальнонаціональний символ, я замислюся лише тоді, коли українці «від Сяну до Дону» відкриють для себе імена героїв по інший бік Збруча. Передусім, героїв УНР і Холодного Яру.

Мало що здатне змусити мене нітитись і ніяковіти більше, ніж суперечки сліпого з глухим, які вже багато років колотять менш-більш соціально-активних українців. Суперечки про доцільність чи недоцільність офіційного визнання УПА. А також про те, які ветерани ветераністіші: ті, що воювали в лавах УПА, чи ті, які боронили, зокрема й Україну, в лавах совєцької армії.

Дико усвідомлювати себе мимовільним учасником театру абсурду, актори якого, кидаючись одне в одного сніжками і гепаючись на ковзанках, вирішують - визнавати їм чи не визнавати мороз і сніг. Щоправда, мороз зі снігом не конче мусять поєднуватися. Може бути мокрий сніг без жоднісінького морозу. А може вдарити мороз без снігу.

Мороз і сніг можуть бути ланками одного ланцюга. А можуть існувати й окремішньо. Але якщо вони таки існують, то якось дивно сперечатися про те, визнавати їх чи не визнавати. В такому разі логічніше було б завести глобальнішу суперечку: визнавати чи не визнавати зиму.

А тепер без метафорики. Чи знайдуться серед нас люди, які стверджуватимуть, що їхні діди воювали проти України, хоч до якої б армії вони належали? А чи мало серед наших дідів було таких, які протягом Другої світової встигли повоювати в лавах різних армій? Навряд чи більшість із них чинили так через підлість чи, щоб пересварити в майбутньому нас, їхніх онуків.

Марно битися головами об бетонну ідеологічну стіну, яка начебто символізує різні барикади, а насправді є символом брехні чи недоправди, маскованої в боягузливу личину політкоректності. На теренах єдиної (де-юре) держави ми маємо нагоду спостерігати літніх, понівечених життям, схожих у своїй старечій вредності, нетерпимих до опонентів і нетерплячих у розмовах людей. І хоч би на яких ідеологічних засадах ми перебували, все одно змушені визнати: і ті, й ті старі - ветерани війни.

В нормальній державі їх не стали б мирити. У такому віці, як нинішні ветерани Другої світової, часто не здатні помиритися навіть рідні брати, які кількадесят років тому не поділити батьківської повітки. В нормальній державі ветеранам просто платили б ветеранську пенсію і приносили б квітку - кожному на його ветеранське свято. Винятково з поваги до їхніх років. Часто-густо нас дратують наші рідні підточені діди. Що вже казати про якихось маразматичних старих комуняк (бандерюг). Але можна притлумити це роздратування і нехіть бодай на те, щоб наші онуки не бризкали одне-одному слиною в обличчя і не гризли горлянки.

Здатні ж ми всі (західняки і східняки) по-людському співчувати нашим сучасникам, яким не вдалось «закосити» від армії і які під прапором нині неіснуючої держави змушені були нищити Афганістан?

А в 1941 році на теренах сучасної Київщини, Вінничини, Сумщини, Полтавщини, Черкащини, Кіровоградщини від загальної мобілізації в лави совєцької армії не мали змоги «закосити» навіть ті українці, що їхніми духовними спадкоємцями цілком справедливо слід вважати вояків УПА. Зрештою, ще живі ветерани УПА, які таки усвідомлюють цю спадкоємність і пишаються нею. Чого вартий один лише роман полтавчанина Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», який до 1939 року витримав у Львові три перевидання. Боротьба наддніпрянців під гаслом «Воля України - або смерть!» надихала галицьку молодь і вчила її незламному патріотизму.

В 30-х роках минулого сторіччя українським галицьким патріотам складно було замакітрити голови байками про «недорід 33-го». Мислячі люди чудово розуміли, що Голодомор на Великій Україні був організований совєцькою владою як акт нелюдської помсти українцям за їхню мужність і непокору. Адже визвольний рух тривав практично до самісінького Голоду. Голод призначений був просто остаточно зламати хребет і назавжди втоптати в багно виснажений український народ.

Розмови про те, чи може стати Степан Бандера загальнонаціональним символом, в мене так само викликають асоціації з театром абсурду. Бо ланцюг української історії позбавлений щонайважливішої ланки. Так, наче б ми визнали факт снігу і факт морозу, лякаючись визнати факт самої зими.

Бо нині публічні загальнонаціональні обговорення цієї теми зводяться до вирішальної ролі УПА в розбудові Української держави. Відтак - до виняткового патріотизму і мало не вищості західних українців порівняно з рештою українців, які, коли не в колгоспи самозганялися, то дозволяли відбирати свої хати, морити себе голодом, зганяти, мов худобу, в совєцьку армію, русифікувати, асимілювати etс.

Не дивно, що навіть нинішній гарант Конституції, реабілітуючи героїв УПА й оплакуючи жертв Голодомору, воліє мовчати про визвольну боротьбу українського народу, яка тривала до кінця 20-х років ХХ сторіччя, роблячи виняток хіба що для героїв Крутів. Інакше довелося б назвати речі своїми іменами. І визначення «громадянська війна 1917-18-х років» із подальшою «боротьбою з бандитизмом» залишилось би хіба у вжитку громадян РФ. Бо для українців - це була російсько-українська війна.

Імена героїв визвольної боротьби на теренах підсовєцької України були зажовані ідеологічною машиною і виплюнуті зневажливим і позбавленим національної належності словом банди. Чого вартий лише карикатурно-цирковий вульгарний образ «отаманші Марусі». І чи колись наші діти прочитають у шкільному підручнику з історії, що насправді монстриця-отаманша була тендітним білявим дівчиськом Марусею Соколовською, яка очолила повстанську бригаду після загибелі трьох своїх братів - отаманів українських повстанських загонів. Четвертий її брат-священник і батько-дяк теж були у повстанському русі.

Імена тисяч інших українських героїв просто стерли, наче їх і не було. Й водночас кілька десятків примірників роману «Холодни Яр», що їх 1942 року Юрій Горліс-Горський, вдягнений у форму німецького офіцера, привіз селянам Чигиринщини, колишнім Холодноярівцям, КДБ вишуковував і вилучав у людей з усіма відповідними санкціями і наслідками аж до 60-х років. Роман Коваль у передмові до нового видання роману Горліса-Горського зазначає, що до середини 70-х (!) років минулого сторіччя в структурі тамтешнього КДБ існувала посада «уполномоченного по Холодному Яру».

Я схиляюся перед постаттю Степана Бандери і сприймаю його як героя України. Але чи сприймати цю постать як загальнонаціональний символ, я замислюся лише тоді, коли українці «від Сяну до Дону» відкриють для себе також імена героїв по інший бік Збруча. Героїв, які під прапором УНР, згодом - під прапором Холодного Яру, а потім лише з Батьківщиною в серці боролись проти російської окупації за незалежність України.

Багато з тих героїв не загинули від російсько-більшовицької чи, згодом, німецької кулі. Повернувшись без звань та нагород із фронтів Другої світової, могли, як мій прадід Дмитро Михайлюк, сісти на цямрині криниці й тихенько заспівати «Ще не вмерла». А потім так само тихенько померти, забравши разом із собою й небезпечні для онуків факти власної біографії. Мій батько знав кількох дядьків із Київщини, які, повернувшись 45-го з війни, відразу ж за оте ностальгійно-необачне «Ще не вмерла» загриміли у совєцьке заслання. А отримавши після смерті Сталіна амністію, повертались додому і аж до смерті пасли сільську череду, не потребуючи ні звань, ні пенсій, ні реабілітацій. Не тягло їх і в еміграцію писати мемуари. Бо вони за жодної влади не могли без своєї землі. Вони просто жили собі з довіку вкарбованими у гени гаслом: «Україна - або смерть».