Невмирущі бронзові кумири та пошук себе у них
IQ

Невмирущі бронзові кумири та пошук себе у них

Чи справді тепер все по-новому?

Євген Гулюк, 24 липня 2017 959 1

Пригадаймо «Рукавичку», дитячу казку із дорослою мораллю. Хто в дитинстві не насміхався над «важкою» долею її персонажів, або ж не співчував їм. Парадокс, але гіркий досвід дорослішання в Україні схиляє до розуміння, що у такій «рукавичці» живемо і ми, викликаючи ті самі антагоністичні сміх та співчуття. Маю на увазі модель побудови історичної пам’яті та підхід до маркування публічного простору. Часто виникає враження, що саме принцип отої «рукавички» і було покладено в основу зазначених вище процесів. Всім знайдеться місце, кожен герой матиме свою нішу. Коли ж виникнуть проблеми, можна потіснити сусіда, перемалювати когось у потрібний колір або дати відповідний прапор. Головне – це знати як зайти і де сідати. Копита Леніна, хвіст Бандери, крила Шевченка і колючки Пушкіна або Міцкевича. Що ще нам потрібно для щастя? Мабуть, не водити дітей до подібних пантеонів, адже в них виникатимуть запитання. Чому ці всі елементи поєднано в межах одного квадратного метра, чому герої, пам’яті яких «ворогують», мирно співіснують поруч у затишних парках та просторих алеях по всій Україні? І що тоді відповідати?

Декомунізація – це, звичайно, добре. Ще краще, якщо вона послідовна і продумана. Але найкраще, коли цілі, на які вона спрямована, не робити єдиним ворогом та винятковою бідою. Проголошувати головним і єдиним злом якесь одне явище – це в принципі не найкраща та в зародку програшна модель, від якої віє надмірною спрощеністю та заідеологізованістю. Життя, натомість, є досить складною річчю, а явища та події, якими воно наповнене, частіше за все відбуваються під дією комплексу причин та приводів. Так і тут. Недостатньо повісити всіх псів на декомунізацію і чекати, коли вона завершиться та легким помахом крила «звільнить» нас від жахів дитинства, змиє з обличчя сором необдуманих та поспішних вчинків підліткового віку. Інтерфейси наших міст «хворіють» іншими болячками, які стосуються не так міфічної декомунізації, як повсякденної дебілізації . У багатьох містах є локації, в існування яких важко повірити – раціонально мислячи, складно сприйняти те, що можна додуматись розташувати їх поруч. Але вони є, і ми перетинаємось з ними кожного дня.

Київ, «матір городів» українських, столиця та обличчя держави. Милий і затишний парк на березі Дніпра. Там часто можна побачити високопосадовців, адже зовсім поруч розташовані і Кабмін, і Верховна Рада. Атмосфера дуже важка, а напруга аж висить у повітрі. Мабуть, не одна міжнародна делегація тут побувала, насолоджуючись чудовими краєвидами. Та й самі кияни мали би тут «жити», адже місцина дійсно чарівна. Але коли абстрагуєшся від рівня сприйняття «садок вишневий біля хати», починаєш вловлювати й інші, не менш цікаві особливості. По-перше, локація має назву парк Вічної Слави. Усе б гаразд, якби у парку не знаходився Меморіал жертв Голодомору. Ну або також якби вхід до парку був не з площі Слави. Може, я чогось не розумію, але видається, що поняття «голодомор» і «слава» не надто тримаються купи. Якщо взяти до уваги історичний контекст, який стоїть за одним та іншим явищем, то момент їхнього «співжиття» у парку взагалі видається маразмом. Хоча хто його знає – може, хтось і справді гордиться цією сторінкою історії та вважає її славетною. Але рухаємось далі, бо це ще не все. У тому самому парку Вічної Слави є Меморіал Вічної Слави з обеліском на могилі невідомого солдата. Подолавши якихось сто двадцять метрів, пішим маршрутом можна сполучити ці дві точки: Меморіал жертв Голодомору та Меморіал Вічної Слави. Уявімо екскурсію: «Доброго дня, дорогі діти! Тут ви бачите Меморіал Вічної Слави – частину ідеологічної пропаганди та наріжний камінь половини героїчних міфологем Радянського Союзу. А тут, за сто метрів, ви бачите Меморіал жертв Голодомору – символ поневірянь українців у Радянському Союзі. Вітаю діти, тепер ви, як і я, шизофреніки».

Чи допоможуть тут руйнації? Мабуть, ні! Хіба в голові! Бо винні в описаному вище не «комунізатори», а ми, теперішні «декомунізатори». Це очевидно, що на території, де так багато «слави» на квадратний метр, Меморіал жертв Голодомору, побудований 2008 року, зайвий. Він міг бути де завгодно, але точно не в цій точці Печерського району Києва. І такі проекти – свідчення злоякісної пухлини у наших головах. Сумніваєтесь? Тоді погляньте, як сьогодні в багатьох містах України «вшановують» Героїв Небесної Сотні. Де тільки не опиняються пам’ятні знаки і плакати, які про них розповідають. І, на жаль, дуже часто – на п’єдесталі, що лишився після усунення пам’ятника Леніну. Зрозуміло, що тут важливу роль відіграє центральна локація, але чому Герої Небесної Сотні мають «продовжити» Леніна? А ще часто комеморативні практики з вшанування пам’яті про Небесну Сотню стають додатком до радянських меморіалів Червоній армії або поблизу почесних громадян міста, серед яких – багато людей із сумнівною репутацією тощо. Виникає враження, що про політику пам’яті, а також про творення публічного простору у наших містах взагалі не думають. Зверху прийшла директива «надо», лопати в руки і за роботу: творимо пантеон богів ХХІ століття! Ви справді впевнені, що ми почали нову сторінку історії? Бо така політика пам’яті «кричить», що ні.

Приклад столиці «гідно» підтримують й інші населені пункти, а окремі з них навіть перевершують. Візьмемо Луцьк. Давнє історичне місто і одне з тих в Україні, де назва обласного центру не співзвучна з назвою області. У Луцьку є справжній «діснейленд» – парк Меморіал (як його називають в народі). Довкола офіційної назви тривають суперечки: Меморіал Вічної Слави (як було колись) і Меморіал Пам’яті (що пропонується зараз). Враховуючи специфіку розташованих у парку пам’яток, другу назву ще можна було би сприйняти. Але поки офіційною є перша. Разом з тим, йде мова про реконструкцію парку. Але поки, знову ж, маємо реальність, про яку нижче. Братська могила воїнів часів «Великої Вітчизняної війни», меморіальний знак жертвам депортації українців з Польщі, пам’ятний знак ліквідаторам аварії на ЧАЕС, воїн, який чимось нагадує Тараса Шевченка, а віднедавна – навіть пам’ятний знак Героям Небесної Сотні (Василь Мойсей, який загинув на Майдані). Це лише частковий перелік «жителів», які змушені тіснитись в парку у Луцьку. Така «всеїдність» є свідченням необдуманості та байдужого ставлення до історичної політики в місті.

Не відстає від згаданих міст і Львів. Його «досягнення» іншого характеру і не викликають так багато емоцій, як ті, про які йшлося вище, але все одно варті уваги. У самому центрі Львова, поблизу площі Ринок, знаходиться вулиця Староєврейська. Таку назву вона отримала на початку 1990-х років. Вона є своєрідним вікном в історію міста, інформуючи, що тут колись була потужна єврейська громада (навіть дві). І, мабуть, це чиста випадковість, але ця вулиця перетинає площу Коліївщини. Площу було названо, зрозуміло, в пам’ять про Коліївщину. Про гайдамацький рух і фактор єврейського питання в ньому, зайвий раз говорити не доводиться. Але питання зараз в іншому: як можуть ці два об’єкти бути розташовані поруч? Хіба такі речі можна назвати розумним плануванням публічного простору?

На фоні всього перерахованого сусідство Шевченка та Пушкіна в Тернополі взагалі питань не викликає і спокійно може сприйматися як норма. Хіба лише одне маленьке питаннячко – що взагалі Пушкін робить у Тернополі? Правда, це питання для окремої розмови, і воно є не так питанням, як відповіддю, адже пам’ятник Пушкіну в Тернополі – це десь у чомусь пояснення, чому в більшості міст України є монументи Тарасу Шевченку та Богдану Хмельницькому. При цьому, абсолютно не враховується, який слід вони залишили в історії міста (або ж не залишили взагалі).

Говорячи про підхід до творення та маркування публічного простору у нашій країні, не можна не сказати про одну цікаву паралель, що напрошується в цій ситуації. В одній із серій гумористичного телесеріалу «Маски-шоу» одеської комік-трупи «Маски» є колоритна сценка, присвячена побутовому життю в роки Другої світової війни. Українська жінка (у всій красі не пишу, бо роль виконував чоловік) по черзі приймає у своєму будинку радянських партизанів та німецьких солдатів. В арсеналі засобів для порятунку життя вона має рамку, де з однієї сторони фото Сталіна, а з іншої – Гітлера. Залежно від ситуації жінка обертає рамку на потрібний бік. Це, звичайно ж, дуже тонкий та вдалий жарт, але виглядає він як наша реальність.

У більшості описаних у цій статті «поєднань» пам’ятників та монументів, що розташовані поруч, але пам’яті яких «ворогують», ми не помічаємо: не звертаємо на них уваги, не надаємо питанню належної ваги. Але все ж розбудова та творення публічного простору – це також і дзеркало нашого світогляду, цінностей, виховання та рівня естетичної культури. Хотілося б сподіватись, що час пантеонів залишився у минулому, а попереду нас чекає час принципів та свідомості. Але ми досі на роздоріжжі. Публічний простір, який ми творимо, в якому перебуваємо, ростемо як суспільство та нація, – це дуже важливе питання. Тому до нього потрібно підходити максимально серйозно. Корчувати варто не тільки негативні прояви минулої епохи, але і власну дурість, і бездумність сьогодення. Жити по-новому – це не нові герої замість старих і точно не нові герої поруч зі старими. Жити по-новому – це передусім мислити по-новому. Здається, ні «зверху», ні «знизу» цього поки не видно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук