Олена Кульчицька. Лауреатство у день смерті

Микола Петренко, 22 березня 201277266
Олена Кульчицька. Лауреатство у день смерті

Обласне компартійне начальство через неофіційний канал завчасно дізналося, що має бути проголошений урядовий указ про присудження високої премії імені Т. Г. Шевченка нашій прославленій землячці, а водночас битій і поневаженій тією ж владою за “націоналістичні ухили” направду великій художниці Олені Кульчицькій. Дзвінок на телестудію: забезпечити кінозйомки.

Спішно сформували групу: кінооператор, режисер, редактор. Завдання зрозуміле: закарбувати на кіноплівці радісну мить, коли по радіо проголосять указ – і щасливу реакцію лауреатки. Відповідальність за те покладалася на мене, тож я вислухав і додаткові інструкції: виявити ініціативу, організувати відгуки. Це для престижу Львова та й для врівноваження негативних вражень громадськості від недавніх арештів групи молодої інтелігенції, що однозначно розцінювалося як чергове гоніння на все українське. 

Нагадаю, тоді зміст указу тримали у секреті, публікували увечері напередодні Кобзаревого дня народження, на відміну від нинішніх часів, коли прізвища лауреатів стають відомими чи не за місяць наперед.

Отож, жіноче свято, нас вдома ждуть дружини – а ми вибираємося на лауреатські торжества.

Дев’яносторічна художниця чекала на ширше визнання заслуг, чекала довгі роки. Але ж відомо: найзаповітніші мрії здійснюються запізно. Ми також прибули до помешкання художниці запізно: вона помирала. Нас зустріли в передпокої з прикладеним до уст пальцем: будьте якомога тихіше!..

Олена Львівна лежала на широкій постелі без жодного руху, вкрита ліжником, найпевніше, виробу її старшої сестри Ольги. Над нею килим-гобелен, незвичного для мене легко-брунатного кольору: ангели над нею – маленькою, майже непримітною, без видимих ознак життя. Проте ні, очима ледь повела в наш бік. Досі вона напружено видивлялася ними невідомі нам видива. На обличчі жодного поруху, руки прикриті. А от до нас глянула, здається, щиро й просвітлено, хоча на наше притишене вітання відповіді не почулося.

Ми налагодили знімальну апаратуру, березневий день сірий – тож відповідно  підсвітили. Нас попередили, о якій годині мають передавати урядовий указ – і ми чекали, до тієї миті лишилося небагато.

І ось його передають, те історичне повідомлення – у переддень Кобзаревого дня народження, десь у передвечірню пору 8 березня 1967 року. Ми притишені, але й збуджені, присутні друзі й родина теж оживилися. А от сама Олена Львівна наче лишень кліпнула віями – нам аж відпружилося у душах: зрозуміла чи ні? Віриться, що зрозуміла!

Переказуємо їй радісну новину, вітаємо, відфільмовуємо те для історії – а от реакції у Шевченківського лауреата ніякої...

Так ми й не дізналися: чи виконали як слід важливе доручення, і чи можна буде те все завтра показати глядачам. Показати її ще притомну й розуміючу, показати прижиттєву легенду, обожнювану й шанованому цілими поколіннями...

Життєвий шлях видатної художниці зачинався від славнозвісних в історії української культури Бережан, де вона з’явилася на світ 15 вересня 1877 в родині відомого юриста. Виховання в дусі національно-спартанському, перші успіхи, неможливість здобути мистецьку освіту в Кракові – в Академію мистецтв  жінкам дорога була заказана. На п’ять років їде у Відень, де вивчає живопис, гравюру і офорт, кераміку, скульптуру  малих форм, емаль, основи книжкової графіки. За випускну роботу – декоровану металеву шкатулку з сюжетно-алегоричними вставками  отримає 1907 року першу премію на конкурсі Торгово-промислової палати і можливість кількамісячних мистецьких мандрів культурними осередками Європи.

1909 року Олена Кульчицька здобуває перші успіхи на спільних виставках у Львові. Та для забезпечення елементарних умов проживання мусить іти на педагогічну працю викладача-художника, отриманий диплом мав забезпечити відповідну посаду. Місце знайшлося лишень у Перемишлі – саме там вона протягом тридцяти років була організатором українського мистецького життя, виростала до значимих височин. Займалася переважно графікою та ще разом із сестрою Ольгою – вишивкою, ткацтвом.

Але ще особливий простір для її новаторської натури – книжкова графіка. На час тодішніх поліграфічних можливостей вона творила подвиг – продукуючи книги, естампні малюнки, поштівки, екслібриси для найширшого загалу. Поміж значущих робіт: серія портретів українських письменників, князів часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Свідомо обмежувала себе у виражальних засобах – до чіткого лаконізму, до зрозумілих національних символів, намагалася бути близькою і рідною для найширших мас пробудженого до державницького життя народу. Бо ж працювала і для дітей – читанки і альманахи, журнал “Світ дитини”. Тогочасним мистецьким дивом можна назвати оформлення Франкового “Лиса Микити”.

Я зацитую із пізніше виданої в Москві книги-альбома  її учня Анатолія Попова: “Олена Кульчицька. Графіка. Живопис”:  

Олена Кульчицька являла собою нині вже унікальний тип художника-енциклопедиста, рівнозначного у всіх творах. Вона поставила своє мистецтво на службу демократичному і національно-визвольному рухові українського народу перших десятиліть ХХ сторіччя...

Наприкінці 1938 року Олена Кульчицька із сестрою та матір’ю повертається до Львова і оселяється у будинку біля Святоюрської гори. Праця знайшлася для неї в Музеї етнографії, де вона виготовила сотні зразків національного одягу різних регіонів, часових відмін. Дивувала колег – на велелюдних церковних святах чи ярмарках могла безпомилково розпізнавати зодягнених у відповідні строї жінок – з того чи іншого вони краю, навіть із якого села.

Життя і творчість Кульчицької в часи Другої світової війни мало вивчена. Відомо лише, що в ті роки вона працюючи в музеї НТШ, займалася дослідженням народного мистецтва, передавала ази творчості здібній мистецькій молоді. Відомо теж, що 1943 року у Львові відбулася її виставка, організована Українським центральним комітетом та Спілкою праці українських образотворчих мистців. Виставка була присвячена 35-ій річниці творчої діяльності мисткині.

У 1945 році Олена Львівна отримує кафедру оформлення книги у новоствореному Львівському поліграфічному інституті імені І.Федорова. Відтак починається її професорська діяльність. Та на якихось макабричних засадах: її виживають із професорства, намагаються відправити на пенсію…

Пригадую, як 1952 року Олену Львівну позбавили професорської практики. Але вона ще приходила до рідної Поліграфії, когось консультувала, засідала в журі, оцінюючи курсові та дипломні проекти майбутніх оформлювачів книги. Пам’ятаю, як ми, першокурсники, підписували листа на захист Олени Кульчицької, а її знову звинувачували все в тому ж: небажання поборювати націоналістичні прояви в мистецтві.

І водночас Кульчицьку обирають депутатом Верховної Ради України, присуджують високе звання народної художниці...

***

Згортаємо свою апаратуру, збираємося виходити – нас ще притримує присутній тут від Спілки художників Микола Батіг, був ще хтось, але я не годен пригадати – такий дивний у нас настрій, тиха суміш радості з жалем, такий щем.

Прийшли ще люди – із правління Спілки художників – Яків Чайка, Леопольд Левицький, Йосип Садовський, гурт жінок, поміж яких я пізнаю Софію Гебус-Баранецьку. Та чи не першим прийшов відомий скультор Євген Дзиндра – знаний також тим, що саме йому випадало знімати з небіжчиків посмертні маски. Із квітами появився її учень ще із шкільних літ редактор-оформлювач книг Юрій Кучабський. Ще один із вдячних учнів – Емануїл Мисько, автор її прецікавого портрету, його Олена Львівна виділяла як своєрідного земляка, адже був родом із села неподалік Перемишля.  Іван Крислач був одним із її  найулюбленіших учнів у Поліграфічному інституті, не раз проводжав стару художницю додому після занять, часто бував і вдома, і в її творчій майстерні, де вдосконалював техніку офорту. 

Ще хтось прийшов, ще та й ще – бо почули звістку про премію. Люди спішили  та й спішили. Але ми вже спакували свою апаратуру, тихо й щемно йшли березневою вулицею до центру міста, такого для неї рідного і такого чужого… 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 6

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Олена Базилевич 21 квітня 2012, 13:08

    Дякую. Моя тітка - Меланія Цюк вчилась в Перемишлі в Олени Кульчицької. Тітка дуже гарно вишивала, малювала.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Оля 28 березня 2012, 15:49

    Дякую, Пане Петренко.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Ярина 27 березня 2012, 16:50

    ... Моя княгине, ти ідеш вмирати, піднявши вгору стомлене лице. Я плачу й можу сліз не витирати... (Л. Костенко) Дякую, пане Миколо, за цей надзвичайний спогад, за надане нам право знати те, про що, можливо, ніколи вже не почуємо... Дякую, ZAXID.NET, за чудову рубрику. Пам"ятаймо разом НАШИХ геніїв, що не вміли кричати про себе, а мовчки гідно творили УКРАЇНУ--її мистецтво, культуру, націю.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук