Отець Євген Заплетнюк: Москва чомусь забуває, як все розпочиналось

Інтернет – це чудовий спосіб комунікації. Але це лише одна з безлічі можливостей спілкуватись між собою людям, і християнам в тому числі. Інтернет може подарувати вам безліч “друзів і френдів”, однак без допомоги Церкви у вас не буде сил їх всіх любити одночасно, або довго тримати “біля себе”.

Протоієрей Євген Заплетнюк – активний релігійний і церковний публіцист, блогер, автор кількох книг, упорядник багатотомної “Бібліотеки православного українця” – погодився дати інтерв’ю для ZAXID.NET за наслідками візиту до України  патріарха Кирила.

- Отче Євгене, цьогорічний візит патріарха Кирила в Україну викликав різні реакції з боку віруючих та духовенства…

Так, слава Богу, що нині ми ще поки що можемо вільно висловлювати свої думки та переконання щодо діяльності нашої влади, уряду та окремих політиків. Я добре знаю, що в багатьох країнах світу нині це вже не є можливим. І от скажімо, для тієї ж Російської Федерації – це уже щось на грані фантастики.

Третій візит Московського Патріарха в Україну, окрім байдужих, поділив людей аж на три ідеологічних табори. Перші – це фанатично налаштовані прихильники всього російського, або протиукраїнського. Це ті люди, які ладні збирати травичку, по якій ходив Патріарх Кирило, і вживати її як чудодійні ліки. Мені дуже шкода таких людей. Вони думають, що вони є найбільш православними людьми в світі, хоча за своєю суттю це - чистокровні язичники, які до всього ще й повні невігласи у власній історії.  Другий тип людей – українські націоналісти, які ладні гнати “ геть московського попа”, воювати з ним і кричати йому услід якісь дикі та дивні фрази, дуже часто навіть не знаючи, хто цей чоловік, чого він до нас приїхав, і яку реальну загрозу може становити для України та нашій територіальної і національної цілісності. Це також не зовсім добре. Ну, й чомусь найменша частина людей – це віруючі, прихильники “золотої середини”. Маю надію, що саме до них я й належу. Ми переконані у тому, що наше майбутнє залежить лише від нас. Так, у нас можуть бути проблеми та труднощі в майбутньому, які будуть наслідком недолугої політики української влади. Однак, як християни, ми покладаємо своє життя не так на політичні лозунги, чи навіть досить красиві та переконливі націоналістичні ідеї, як на Промисл Божий. Ми віримо у те, що все, що станеться з Україною та її Церквою, буде з волі Божої або попущення Божого. Тому надмірна турбота про майбутнє – духовно шкідлива для християн. В усьому поміркованість – це найкращий шлях для християнина.

- Як Ви можете прокоментувати концепцію «русского мира» московського патріарха і чи матиме вона майбутнє в Україні?

 -  Ідея “русского мира” – доволі невдала, але конче необхідна Росії антицерковна геополітична теорія. І вона справді немає жодного стосунку до розуміння самої суті православної еклезіології. Для того, щоб не бути голослівним, я можу назвати дві-три найбільші помилки цієї концепції.

По-перше, вирізняючи у незрозумілу єдність сучасні Росію, Білорусь, Україну та Молдову, цим самим Московський патріарх неминуче припускається незрозумілого панслов’янського націоналізму, ніби вивищує ці народи серед інших православних народів світу. Це – недопустима для православного розуміння ідея. При чому, для виправдання російських політичних зазіхань до слов’янських народів було зараховано навіть і молдован. Хотів би пригадати, що така особливо надмірна любов до своєї земної вітчизни у церковних людей зветься ерессю етнофілетизму. І ось тут цікаво вийшло: українські національні церкви саме з цієї причини часто звинувачувались самими росіянами в єресі, а для церкви московської – це уже не вада, але свідчення особливої “духовної широти” московського духовенства. Погодьтесь, це політика подвійних стандартів, яка для стороннього спостерігача виглядає досить комічно.

По–друге, ідея “русского мира” у корені суперечить біблійному вченню про наднаціональність християнської спільноти. Апостол Павло однозначно підкреслював, що  в Церкві “нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!”. (Гал.3.28) Духовна єдність у Христі, що в церковній мові часто називається “Соборністю”, уже чисто онтологічно переважає будь-які наші земні людські об’єднання. І байдуже, за якими ознаками вони створюються: чи то родовими, чи то політичними. Більше того: зі Святого Письма ми знаємо, що при кінці світу саме антихрист буде мати бажання створити свою власну “церкву”, і скопіювати її устрій та видиму присутність на землі для своєї організації. І все там буде, як у Церкві, тільки поклоніння Богу буде замінено на поклоніння антихристу. Тож ми, християни останніх часів, повинні з дуже великою обережністю дивитись на такі речі. Це все може мати чудову обгортку, однак буде мертвим зсередини. Подумайте лише: християнство відкриває перед людиною немислимі духовні простори, і сьогодні руки нечесних служителів закривають перед нею цей шлях. Нещодавно я зустрів дуже доречне порівняння: життя християнина - це шлях рибини, яка з акваріуму має змогу потрапити в океан. “Русский мир” чи подібні концепції, повертають цю рибину з океану, в невеликий пофарбований в національні кольори акваріум. Яка ж це розумна жорстокість!

Ну і третє. Концепція “русського миру” нівелює, легковажить справжню українську історію, та історію нашої Церкви. Москва чомусь забуває, як все розпочиналось. Забуває, що внаслідок Володимирового хрещення 988 року на територіях сучасної України була заснована потужна християнська держава, зі своєю, фактично, автокефальною церквою, при своїй номінальній залежності від Константинопольського патріархату. І лише згодом, внаслідок певних історичних і політичних причин з’явилася спочатку Московія, а згодом завдяки благословенню київських митрополитів на тих землях почалася і християнська місія, засновувались церкви та архієпископії. Згодом, користуючись політичним ослаблення українських земель, землі Московщини все більше зміцнюються, і навіть засновують власну митрополію. Ну, а ще пізніше – за золото і соболині шкурки купують собі повну незалежність, та навіть владу над своєю церквою-матір’ю – Українською Церквою. Можна ще говорити про це багато. Але скажу лише одне – той, хто не може бути чесним та порядним у своїх міркуваннях, не може ні зватись християнином, ні мати совість інших навертати до Христа. Що ж може дати нам той, хто нічого сам не має?

А стосовно самих перспектив “русского мира” волів би сказати таке. Для православних християн історія – це суто прикладна, діяльна наука, що вимагає нашої активної реакції. Бог зволив подарувати її людству зовсім не для того, щоб ми просто вдосконалювались у вивченні певних дат та подій, писали численні томи книг чи ставали докторами наук у цій галузі. Будучи частиною Божого Промислу про людство, історія – це безцінний учитель всіх без винятку людей землі. Тому добрий християнин завжди повинен робити висновки з подій, що мали місце в людській хронології раніше. І лише тоді, коли ми навчимося робити висновки з минулого, ми зможемо побудувати для себе і своїх дітей добре майбутнє. Я поки не знаю, який ідеал творців “русского мира”: новий радянський союз чи реінкарнована  російська імперія. Однак я точно знаю, що це не має бути міцна Українська держава, рівна серед інших розвинутих європейських та демократичних  країн.

- Роздробленість українських церковних конфесій, яка триває з часів проголошення незалежності, сприяє власне роздробленості українського суспільства. Яку роль тут відіграє УАПЦ?

- Так сталось, що в силу різноманітних внутрішніх і зовнішніх причин, Українська Автокефальна Православна Церква завжди була нечисленною, гнаною та приниженою. За комуністів її гнали комуністи. За німців – її гнали німці. За соціалізму і безбожного атеїстичного режиму її гнали на рівні офіційної державної ідеології. Навіть після проголошення незалежності України, після того як, здавалося б, перед нами відкрилися унікальні можливості для активної діяльності, служіння Богу та людям, не все, що було заплановано, вдалося втілити нам і нашим попередникам. От і нині, наша Церква офіційно залишається третьою, найменшою православною спільнотою серед двох інших православних юрисдикцій, що діють в Україні. Одначе, Бог зволив поставити нас в такі умови, що нині без нашої, найменш чисельної спільноти, нормальний процес об’єднання  українських церков не є можливий в принципі. Своїм існуванням ми до певної міри “стимулюємо” інші Церкви. Справа у тому, що Московський та Київський патріархат багато років тому зайняли активні антагоністичні позиції. Попри безліч декларацій, нині вони реально ворогують. І лише наша невеличка Церква може бути, та і є унікальним містком для порозуміння усіх учасників діалогу, включно з Константинопольським патріархатом. Наші наміри до об’єднання очевидні, плани прозорі. Тож наша УАПЦ робить все для того, щоб включитись в активний і дієвий міжцерковний діалог для об’єднання Церков і дає можливість брати участь  та плідно працювати у ньому й іншим.

- Чи реально на сьогодні втілити у життя ідею створення єдиної української християнської церкви?

- Скажу так: те, що неможливо людям, є можливим Богу. Ми уже як мінімум двадцять років працюємо над цим. І часом здається, що така очікувана нами церковна єдність ось-ось уже в наших руках, аж – ні...Бог хоче, щоб наше бажання єдиної Церкви було для окремих осіб важливішим, аніж власне місце на церковному троні. От і чекаємо... Ми не будуємо для себе порожніх ілюзій та не годуємо ними свою паству. Ми терпляче молимось та в міру сил працюємо над цим.

Якщо дозволите, то хочу розповісти про один з важливих і, я б сказав, принципових моментів. Наш Предстоятель та усі ієрархи, однодумно з всесвятійшим Вселенським Патрірахом, за двадцять років навчились розрізняти питання здобуття церквою канонічної автокефалії, питання церковного визнання як такого, та питання, власне, церковної єдності. Багато людей помилково думають, що це одне і те ж. Ні, ми розуміємо, що для церковної повноти ми поки – ніхто. Ми розуміємо, що навіть тоді, коли нас стане дуже багато – ми все одно без всеправославного визнання залишаємось поза церковним кораблем. А ви, напевне, знаєте, що нас часто уникають навіть не через сумніви у нашій православності, а чисто зі страху перед Російською Церквою. Тому, цей непростий шлях наша Церква вирішує проходити поступово, не форсуючи, але й не затягуючи події. Зараз ми “працюємо” над легалізацією свого статусу в сім’ї Православної Церков світу. Згідно з рішенням останнього архієрейського собору ми почали офіційно поминати у богослужіннях  Вселенського патріарха, а це – дуже конкретний місток для узаконення нашого статусу. І хоча нині ще багато людей не розуміють як може автокефальна по своїй суті Церква, згадувати за богослужіннями Предстоятеля іншої Церкви, все ж це насправді виявляється логічним і послідовним: насправді це лише перший щабель на довгому і непростому шляху нашої Церкви до Вселенського визнання і канонічного усамостійнення.

- Ви – автор першого у світі священичого україномовного блогу “Просфора”. Наскільки ближчою стала церква до віруючих завдяки новітнім технологіям?

- Скажу вам відверто: Церква завжди була, є, і завжди буде настільки близькою до людей, наскільки самі люди будуть цього потребувати. Ви знаєте, багато людей і в містах і селах живуть поруч з храмами Божими, але ніколи в них не були, не молилися там, не каялися і не били там поклонів. Ото дивина! В супермаркетах вони були, в солярії були, в театрах і на виставках були, навіть на ковзанку ходили, а в храм піти – у них  “немає часу!”. Видно, що вся справа не у тому, чи є Церква в Інтернеті, але наскільки люди здатні відчувати у ній потребу, навіть сидячи перед моніторами!

Інтернет – це чудовий спосіб комунікації. Але це лише одна з безлічі можливостей спілкуватись між собою людям, і християнам в тому числі. Інтернет може подарувати вам безліч “друзів і френдів”, однак без допомоги Церкви у вас не буде сил їх всіх любити одночасно або довго тримати “біля себе”. Через Інтернет можна ділитися переживаннями і думками зі священиком, але для того, щоб отримати прощення гріхів, у яких ви щиро каєтесь, чи прийняти Святе Причастя - вам обов’язково потрібно зайти до храму.

Інтернет – це величезний магазин з полицями, де кожен може взяти все, що лиш побажає. І, як священику, мені буває дуже сумно, коли люди, замість того, щоб брати справжні духовні скарби, обирають те, що дуже швидко тліє, старіє та зношується. То ж присутність Церкви в Інтернеті зробила доступними для християн заповідь навіть у віртуальному світі: шукайте перш за все Царства Божого і правди його. І хоча це добре, що шукати оте Царство Боже тепер можна і у Гуглі, і в Яндексі, однак, моя вам добра порада – вимкніть комп’ютер і підіть до храму. Повірте, там набагато цікавіше. Я був і там і там, і маю з чим порівнювати.

- І насамкінець побажання читачам ZAXID.NET від отця Євгена Заплетнюка.

- Щойно ми з вами говорили про історію і наше минуле. І це справді дуже важлива тема, оскільки ми з вами живемо у справді дивний час. У час, коли не історія диктує політику, але політика та політики визначають курс нашої історії. Для людини мислячої часом буває й жити страшно, щодня та щогодини це усвідомлюючи. І якщо історія нашої держави, нашої Церкви – це наш найдорожчий скарб, то кожним днем ми все частіше будемо думати про те, чи у гідних він руках. Однак, я бажаю усім нам головного – віри, надії та любові. Християни – це діти Божі. А якщо з нами Бог, то хто проти нас? Нехай допоможе нам Господь усвідомити і досягнути головного - життя з Христом і в Христі.

Довідка ZAXID.NET 

Протоієрей Євген Заплетнюк – уродженець смт. Микулинці, що на Тернопільщині. Відомий український місіонер та церковний діяч. Магістр, а згодом - кандидат богословських наук. Автор численних публікацій у релігійних та світських виданнях. Свого часу був особистим прес-секретарем архиєпископа Хмельницького Антонія (1998-2004), а згодом - намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора КДА і архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія (2004-2006).

Після закінчення Київської Духовної Академії та аспірантури працював викладачем київських духовних шкіл, поєднуючи церковне служіння та науково-богословську з роботу у прес-службі Патріархії УПЦ КП, де офіційно обіймав посаду одного з прес-секретарів патріарха. Працював редактором всеукраїнського двотижневика “Голос Православ’я”.

У 2006 році через наклеп священичої братії та ідеологічні непорозуміння з найвищим керівництвом УПЦ КП вимушений був покинути служіння у Патріархії УПЦ КП. У 2007 році згідно з поданим проханням був прийнятий у клір УАПЦ, де отримав призначення спочатку викладача, а згодом - проректора з наукової роботи Тернопільської Духовної Академії і Семінарії УАПЦ та настоятеля академічного храму св.Кирила і Мефодія. Згодом прот.Євген очолив роботу прес служби Української Автокефальної Православної Церкви, ставши редактором її офіційних видань: газети “Україна Православна” та Інтернет-сайту “Українська Автокефалія”.

Сьогодні отець Євген веде активну місіонерську і церковну просвітницьку роботу в мережі Інтернет. Він – автор першого у світі священичого україномовного блогу “Просфора”. Протоієрей Євген Заплетнюк є автором і розробником нині діючих офіційних сайтів УПЦ КП та УАПЦ. Окрім них,  сьогодні під безпосереднім керівництвом священика працює ціла низка православних веб-сайтів, з-поміж яких функціонує цілодобове православне Інтернет-радіо, ресурс проти абортів, файловий архів, православний відеоблог та інші.