День 22 січня був позначений глибоким символізмом. Принаймні для тих, хто прийшов до книгарні „Є” почути і побачити Оксану Забужко: авторка презентувала львів’янам нову книгу „Музей покинутих секретів”.
Символізм був потрійний. На перший збіг увагу присутніх звернула ведуча вечора Марія Зубрицька: роман про УПА презентовано тогож дня, коли Президент присвоїв звання Героя України Степанові Бандері. Ця відзнака, за її словами, ставила нарешті крапку на 20 сторіччі. На борні і змаганнях, які й зумовили, напевне, той дарунок нам, нині сущим, дарунок Незалежності Держави, у борні за яку, так і не здобувши її у цьому світі, гинули найкращі. Оця „крапка на 20 сторіччі”, – посіяна в думки аналогія розвивається й далі, – відкриває для України новий етап, нову сторінку... Яку саме?
Львівська презентація відбувалася у День соборності України. Цей другий символізм події озвучила авторка – „живий приклад соборності”, – яка, як донька „совітки” і „бандерчика”, боротьбу, залагодження та єдність позицій „двох Україн” відчула і перейшла ще в юнацькому віці.
Третій символізм обійшли увагою на зустрічі, хоча його бачили увіч усі: презентація в книгарні „Є” відбувалася за кілька метрів від сцени, де після концерту улюблених і не дуже співаків мала виступити кандидат у президенти Ю.Тимошенко. Перед сценою були до сотні стягів: національних, бютівських та інших. Усі майоріли на високих флагштоках – покликаних приховати від прем’єра обмаль людей, які прийшли на зустріч із нею? Поза сценою кілька рядів міліції, просто попід вікнами книгарні, під час презентації, перепиняли ліниву ходу кількох десятків людей з прапорами Партії регіонів. Їхні крики „ганьба” мали на меті продемонструвати перед телекамерами нелюбов львів’ян до кандидата?
Насправді львів’яни просто не прийшли на площу. З кількох причин: у кого це переконання, у кого зневіра. Проте цього разу навіть прихильники оминули це дійство, бо зараз соромно звертати увагу на щось позитивне у вчинках Ю.Тимошенко. Зараз модно її ненавидіти. Мене не залишає нав’язливе відчуття дежа-вю: це почуття гидливості виявити повагу до білокосої східнячки, яка майже правильно вимовляє українські фонеми, прийшло до громади десь „знизу” (тими ж шляхами, яким приходила свого часу порада, а озвучили тоді її навіть глибоко авторитетні для мене львів’яни, чашу терпіння яких спецслужби заповнили по вінця, голосувати на одних із попередніх виборів президента за колишнього голову цієї спецслужби Марчука) і навдивовижу стійко засіялося у всіх соціальних групах. Не зрозумілою є ця неаргументована тиха ганьба, яка виливається, особливо в останні тижні, у розмовах: як Тимошенко посміла підхіхікувати Путіну, коли він зневажливо висловився про Ющенка? Ніби брехливі слова Президента про прем’єра, зрештою взірцевого чоловіка про доглянуту жінку, що вона бомж, додають честі нашій Батьківщині.
...Оцей останній символ: ми вийшли із книгарні, там ще продовжувалася автограф-сесія улюбленої письменниці (яка у другому накладі книжки прямо вказала на свій політичний вибір, зазначивши, що „Музей...” вийшов „за сприяння Катерини і Віктора Ющенків”; цих слів у першому, „київському”, накладі не було), а на сцені акурат ропочався виступ Юлії Тимошенко, – допік мене найдужче, зблиснувши іскрою новозавітного меча. Що це – дві грані нашого сучасного: переповнена спраглими відвертого слова Автора невелика книгарня і практично порожня велика площа, на якій виступає прем’єр, людина, якій уже єдиній тепер ми повинні довірити наступні п’ять років нашого життя (а й справді, не будемо ж ми голосувати за Януковича, правда ж?), – чи це дві грані нашого вибору, які запрограмують майбутнє наших нащадків, уже тих, які житимуть, коли земна одіж наших душ зотліє безповоротно?.. Дві грані, категорично освітлені небесним прожектором.
„Гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла” – це хвороба сучасного українства. Хвороба? Чи варто „знову і знову кидатися під колеса тої машини, щоразу повторно відвойовуючи у себе самого право на самоповагу”? А як же Христове „підстав іншу щоку”? А й справді, Христос жодного разу не захистив СЕБЕ. Проте яскравою є картина, коли Він виганяв торгівців з храму: там, де йшлося про справу Його Отця, Він застосував силу.
„Не мир, а меч Я приніс вам...”
Чи правильно чинила УПА, що вело підпільну війну ще майже десять років після совітської окупації 1944-го? У перші роки – безперечно: серед іншого, голод 1947 року став неможливим на Галичині саме завдяки їм. Але роком-двома пізніше, коли нерівність сил та приреченість на поразку була зрозумілою, чи сміли позбавляти себе життя найкращі? Роки катувань і Сибіру не забрали ж у тих, хто пройшов ці жахливі шляхи, любові до України. Саме вони передали дух нащадкам, саме на них та вихованих ними дітях піднялася Україна наприкінці 20 сторіччя. А якби не загинули всі ті, хто залишив цей світ – так, у боротьбі, але загинули – в останні 4-5 років діяльності УПА? Це ж наскільки сильнішими були б ми сьогодні!
Чи безкомпромісність Василя Стуса не була якоюсь мірою егоїстичною? Якби він залишився жити, чистота його моральних орієнтирів та відвертість його Слова могли би потужним променем освітлювати темряву нашого часу. Але для цього він мусів би піти на компроміс зі собою. Чи його світло не зблякло би від цього?
„Нелінійність” часу, присутність минулого, яке відійшло і залишилося водночас, його співдія нині – є наскрізною ниткою роману Оксани Забужко. Але чи пускаємо ми це минуле до його чину у нашому сьогодні?
Які взірці ми спостерігаємо? Нещирістю віє від вчорашнього покладання Юлією Тимошенко квітів на меморіалі УГА у Львові чи демонстрацією у телеефірі (недолугості! на 19 році незалежності!) володіння українською її доньки, – спроби переконати галичан у справжньості проукраїнських намірів „підсовітки”. Політична підступність присвоєння Віктором Ющенком звання Героя Бандері гірко плямує велич цього акту. Чому ж Президент не здійснив цього перед першим туром виборів? (Зрештою, чому чекати на це від УКРАЇНСЬКОГО Президента треба було аж 5 років? Чи чекав би Стус?)
Який вчинок буде правильним у другому турі виборів? Насправді нині це вже не вибір когось із переліку. Не вибір „меншого зла” (як колись ми вже обирали Кучму на позірну противагу комуністу Симоненку), бо сьогодні його, напевне, не існує. Це вибір світоглядний: чи посміти бути безкомпромісним, й не піти на вибори, залишивши Україну наодинці з загарбником (адже саме це робили упівці, підриваючи себе гранатами у криївках, тим водночас вчиняючи один з найтяжчих гріхів – самовбивство?), чи піти на компроміс і зробити відчайдушну спробу повірити східнячці (тим самим, можливо, також віддавши себе у руки прихідцям?)?..
Можна сказати, що насправді все вже вирішено: там, на Небі, рішення прийнято. Пригадуються слова Спасителя до Понтія Пилата, коли той сказав, що в його владі відпустити закатованого Христа: „Не мав би жодної влади наді мною, якби не була вона тобі дана з висоти.” Можливо, для України й справді краще не існувати в цьому світі, серед цього Содому?
Під час екстаз стиґматика Степана Навроцького, ще в окупованому німцями Львові, „небесне радіо” чітко твердило: „Не буде ніякої України, доки на тризубі не буде хреста.” І йдеться, вочевидь, не лише про візуальне вирішення герба Держави, а радше про цінності, які обираємо ми. Чи наважиться розпочати кандидат свою промову – зі всеукраїнської трибуни, а не лише на мітингу у Львові чи Франківську! – зі слів „Слава Ісусу Христу” чи молитви? Так, як це було (лише!) кілька разів під час Помаранчевої революції? Можливо, саме завдяки цим кільком словам Майдан надав нам, а з нами й нашій мордованій Україні, другий шанс, як подарував Господь шанс жінці Лотовій?
„Істина божественна, і проголосили її зовсім не заради держави. Якщо ми не в силі врятувати державу, нам залишається тільки докласти всіх зусиль, щоб врятувати істину. Якщо ми збережемо істину, то держава хоч і згине, може відродитися знову; якщо ж зречемося істини, то держава, навіть коли буде процвітати, врешті загине. Любов до батьківщини містить далеко більшою мірою вірність істині, ніж вірність державі.” Чи ця цитата японського філософа, надрукована на клаптику цупкого паперу, яку роздавав кілька років тому знайомий священик, додає щось до моїх роздумів?
Скільки потрібно стрибати у воду зі скелі, аби провідчути глибоко і остаточно, що найвірніше бути – собою?
...Як би не було, навіть якщо найпесимістичніші візії насправді не реалізуються після цих виборів, нехай ці стрічки залишаться пам’яттю про той день, – коли трикратний символізм на День Соборності України 2010 року оголив появою у Львові нової книжки Оксани Забужко потребу визначення, з ким ми насправді є і з ким ми надалі будемо: з Україною і тоді можливо з Богом, чи з Богом і лише тоді з Україною.
Олег Петрук – астрофізик, старший науковий співробітник, докторант Інституту прикладних проблем механіки і математики НАН України