«Парад» безвідповідальності
IQ

«Парад» безвідповідальності

Як дискредитують учасників АТО і ООС та чим це загрожує

Станіслав Безушко, 9 вересня 3050 1

Як дискредитують учасників АТО і ООС та чим це загрожує

«Коли країна в небезпеці, вони кличуть Бога і солдата. Коли небезпека минає, про Бога забувають, а солдата засуджують» – цей вислів приписують чилійському диктаторові Авґусто Піночетові. Його дуже люблять українські «патріоти» і згадують щоразу в конфліктних ситуаціях. Із цієї фрази починають вибудовувати захист тих учасників АТО, котрі вже мають проблеми із законом чи порушують його під час акцій протесту.

Щодо першої частини фрази, то сперечатись важко, а ось друга має багато змінних чинників. Питання віри в Бога – це особиста справа кожного, куди не варто втручатися, а «засудження солдатів» залежить від поведінки самого суспільства під час війни та політики держави.

Дуже довго суспільство давало свободу дій тим, хто мав посвідчення учасника бойових дій. Їх дії до певної міри виправдовували, навіть у разі скоєння кримінальних злочинів. Що, звичайно, додавало впевненості у своїй безкарності демобілізованим. Але зі зменшенням інтенсивності бойових дій терпимість суспільства зменшується, а вимоги та кількість порушень фігурантами зростають. Як наслідок, зростає напруга і нетерпимість. Держава в цьому напрямку не зробила нічого. «Курорти» та «санаторії», куди відправляли цих людей, були інколи гіршими, ніж умови в окопах. Психологи не були належно підготовленими, не знали, як працювати з такими людьми, адаптацією ніхто не займався. Трохи рятували ситуацію міжнародні організації, але вони не можуть фізично охопити всіх. На п’ятому році війни ситуація ще більше загострилася.

Згодом атовців почали забирати до себе різні організації – від громадських до охоронних, від політичних до кримінальних. Повернувшись з війни, вони стали зручним інструментом боротьби.

Ці організації, прикриваючись героями війни в політичній боротьбі, коли захоплюють майно чи здобувають преференції, поступово дискредитують статус учасника війни і тих, хто там був. Хоч як дивно, декілька тисяч активних членів таких організацій і рухів в один момент почали представляти сотні тисяч ще чинних військовослужбовців та демобілізованих.

Тому не викликає подиву, що відсутність нормальної державної політики щодо демобілізованих учасників війни призводить до нерозуміння, несприйняття і конфліктів. Розганяння колишньою владою тези про поганих людей, «які втомились від війни», – це бажання перекласти відповідальність на когось.

Прихильники Петра Порошенка дуже люблять порівнювати його з британським прем’єр-міністром часів Другої світової війни Вінстоном Черчиллем. Тут потрібно згадати, що навіть в час кривавих боїв у Європі, Африці та Азії піддані королеви були втомлені війною і не реагували інколи навіть на обстріли своїх міст. Тому «втомленість від війни» є нормальним природним явищем, люди звикаються із втратами, вибухами і щоденними повідомленнями про чергові жертви війни. Війна стає рутиною. Змінюється саме розуміння «норми».

Черчилль бачив цю проблему і намагався її вирішити, здобувши перемогу на одній із ділянок фронту. Багато в чому захоплення Сицилії було мотивовано потребою в необхідності перемоги. А що запропонував Порошенко – Свинарчуків, ситуацію з полоном моряків, глухий кут у дипломатичних перемовинах? Володимиру Зеленському треба добре вивчити ці уроки, бо через півроку/рік він також матиме ті самі проблеми, якщо нічого не змінить і не здобуде своїх «перемог».

Краще задатись питанням: а що було зроблено за п’ять років? За цей час не було створено єдиного реєстру учасників війни. Досі є проблеми зі соціальним захистом і виділенням земельних ділянок. Держава досі не має єдиної і зрозумілої стратегії щодо цієї соціальної категорії. Питання учасників війни і їхніх сімей – це не щось одномоментне. Воно потребує бачення на 30-50 років наперед.

Війна в Афганістані завершилась 30 років тому, вів її Радянський Союз, а ми досі стикаємося з проблемами воїнів-афганців, їхніми пільгами та труднощами. На тій війні воювало близько 160 тисяч українців, а учасниками українсько-російської війни вже є 354 977 (станом на 01.01.2019 стільки осіб отримали статус учасника бойових дій), і ця кількість постійно зростатиме.

Наразі політика замінила адміністративну роботу у вирішенні питань учасників українсько-російської війни. Що дало створення Міністерство у справах ветеранів? Яку роль відіграв Комітет ВРУ у справах ветеранів та осіб з інвалідністю? Жодної для більшості учасників війни. Тільки окремі наближені організації отримали зиск.

І така політика призводить до того, що ветеран ніби й має на щось право, але змушений ходити і просити, вимагати. А це ніяк не сприяє налагодженню нормальної системної роботи, зокрема це стосується соціального захисту таких людей. Ті, що поверталися героями, яких зустрічали з квітами, перетворилися на прохачів. Тому виникнення напруги у відносинах із цією соціальною категорією не викликає здивування. Тільки обурення. Тому що винними є не учасники війни чи інші громадяни України, а органи влади, які не вибудували системної роботи.

Не навчились працювати з демобілізованими і в Міністерстві оборони. Десятки тисяч підготованих до війни людей пішли зі збройних сил після закінчення мобілізації. Частина з них повернулась на попередні хороші роботи, а інші опинились зі своїми новими знаннями, вміннями і навичками наодинці. Замість того, щоб ефективно вербувати цих людей на військову службу, ми чуємо багато пафосу, а воєнкоми обмежуються дзвінками і СМС-ками. Так у час війни міністерство втрачає величезний людський ресурс.

СМС із пропозицію контракту. Скриншот з телефона автора

Не сотвори собі кумира – говорить друга Божа заповідь. Українці, які у своїй більшості є християнами, мають її добре знати. Але з 2014 року чи не найбільше порушували. Люди, які йшли на війну, часто ставали героями тільки тому, що поїхали туди. Це все набувало ще більшої виразності на тлі ухиляння від служби, що було більш поширеним явищем. Коли з гірського села хтось один їхав на війну, а 10 – у Москву на роботу, то учасників починали героїзувати надміру через свідоме чи несвідоме почуття провини. Але це призвело до загального розчарування через 3-5 років, оскільки конфлікт між тим, хто пішов на війну, і тим, що втік, був закладений від початку. Тому ми тільки на старті загострення соціальних конфліктів між учасниками війни і рештою суспільства. Наразі є тільки окремі випадки, але із закінченням війни вони стануть системними, якщо держава не матиме єдиного і системного бачення на десятки років наперед.

Документальний телефільм «Рейд. Сила нескорених», який вийшов на екрани в жовтні 2015 року, показує героїчну і неймовірну за військовими мірками операцію, яку здійснили українські десантники. Але там є кілька хвилин на початку, що псують враження і не дають налаштуватись на перегляд. Це виступ тодішнього президента Петра Порошенка. Є одне але – відповідно до пункту 17 частини першої статті 106 Конституції України президент є головнокомандувачем, але не здійснює оперативного управління військами: «є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави». Міністр оборони України здійснює адміністративне та військово-політичне керівництво. Безпосереднє командування військами здійснює Начальник Штабу, що є головнокомандувачем.

Нерозуміння системи командування військом призвело до того, що багато українців засуджували або захоплювались діями Порошенка під час проведення АТО. Але його роль зводилась до політичних рішень, до того, чи буде перемир’я. А далі все управління здійснював Начальник Штабу. Бажання Порошенка показати себе як «великого головнокомандувача» призвело до політизації дій армії. Звільнення населених пунктів у нас почали вважати бажанням президента показати силу чи попіаритись, а не стратегічними рішеннями Штабу. Як і міфічний наказ «не стріляти» у ворога став частиною політичної гри. Хоча відповідно до Статутів Збройних сил, які є законами України, якщо є загроза життю, то стріляти можна без наказу.

На тлі такого хаосу завжди легше маніпулювати і провокувати, створювати конфлікти і напруження в суспільстві. Багато лідерів громадської думки та експертів заявили, що Марш, організований 24 серпня, був без політики і є прекрасним символом єдності українців. Відсутність політичних прапорів і гасел ще не означає, що захід без політики. Але чогось забули додати, що депутати від «Європейської Солідарності» фінансували приїзд не тільки учасників війни, але й глядачів, що вони були в оргкомітеті. Також вони створювали конфлікт, намагаючись протиставити учасників війни новообраному президенту.

Недалекоглядною була поведінка і команди Зеленського, яка не змогла спрогнозувати розвитку ситуації. Замість заручитись підтримкою учасників АТО, вони дали можливість опонентам налаштувати їх проти себе. В ОПУ не врахували того факту, що учасники війни в сучасному світі не просто солдати, а «мікровлада», яка впливає на ситуацію в країні.

Крім штучного створення конфлікту, цей Марш залишив на периферії чинних військовослужбовців. Останні не могли взяти участь у такій події тільки індивідуально, перебуваючи у відпустці. Багато учасників виходили з нашивками військ, у яких не служили. Як можна представляти підрозділи в яких ти ніколи не був? Вихід у формі інших держав, аж ніяк не сприяв ідентифікації української армії. Носити форму для військових – це честь, тому при виході в запас в наказі окремо вказується право на її носіння. Але учасники ходи й організатори такими діями виставили на посміховисько символи військових. Тема нагород, якими були обвішані більшість учасників, вартує окремого матеріалу. Більшість цих медалей можна купити в Інтернеті за ціною від 200 до 1000 грн. Виходячи так на вулицю, ми нічим не кращі від тих, у кого «дєди ваєвалі».

Також у нас говорять тільки про демобілізованих. І забувають про тих, хто досі служить. Можливо, це не очевидно для більшості людей, але чинні військовослужбовці також є учасниками війни. Вони досі виконують бойові завдання. Проте про них забувають. Хоча це понад 200 тис. військовослужбовців тільки в ЗСУ. Вони теж повертаються у мирне життя, їхні сім’ї живуть тут і їхня думка також має враховуватись.

Нагороди, які можна купити в Інтернеті. Фото автора

Армія має залишатись аполітичною. Так, нічого не може бути поза політикою, але військові не мають бути її об’єктом. Для армії важливою є цілісність держави, а не присутність при владі того чи іншого політика. У разі загострення на фронті учасників війни першими покличуть на мобілізацію. Проте вони туди можуть прийти не виконати свій обов’язок перед державою, а з низкою застережень: «не підтримую цього командувача», «начальник штабу не такий», «армія не патріотична». Це створює конфлікти і проблеми у відносинах, які потім виливаються у втрати через відсутність розуміння.

P.S. Автор матеріалу сам є учасником українсько-російської війни, у зоні проведення АТО був 12 місяців (2015–2016).

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук