«Піккардійська терція», «Етюди»

Правило - що більше чогось чекаєш, то більше будеш розчарований, працює навіть тоді, коли позірно для розчарування не може бути причин. У мене воно спрацювало щодо останнього альбому «Піккардійської терції» «Етюди» – альбому, на який я довго чекав і який купив одразу після виходу. Те, що я пишу про нього зараз, наприкінці квітня, зумовлено тільки тим, що кілька місяців я не міг визначитися, як же мені до нього ставитися. Добрий він чи поганий? Успішний чи провальний?

«Піккардійську терцію» я любив з часу виходу альбому «Я придумаю світ». Тоді вони мені видавалися дуже перспективною групою, яка ще власного потенціалу не усвідомила й тому розмінюється на всякі дрібнички. Але що більше часу минало, то очевидніше ставало, що група й не збирається кудись рухатися. Вона продовжувала випускати альбоми, доволі симпатичні, але відверто зроблені лівою ногою, і «Етюди» стали останньою краплею, після якої в моєму внутрішньому рейтингу пікардійці перейшли зі статусу «лажово, але цікаво» в статус «глибокий безперспективняк». Перейшли саме тому, що нарешті пікардійці добре попрацювали над альбомом.

На відміну від попередніх альбомів, закинути недоробленість «Етюдам» не можна. За кілька років роботи над ним група "вилизала" його цілком перфектно. У правильних пропорціях змішано власні пісні, пісні на чужі тексти та кавери. Вдало чергується настрій - від ліричного до танцювального, від іронії до патетики. В треклісті присутні три евергріни - «Sole Mio», «Shamps elysees» й "I can't help» (перший в несподівано іронічній інтерпретації, останній - в надмірно солодкавій), і кавери на добре знайомі вітчизняні хіти «Очі відьми» (мабуть, найкращий з тих, який група робила за всю свою історію) та «Гранули» ТНМК (провальний - з поганої пісні важко зробити щось добре, а пікардійці ще й викинули з нього кілька слів, внаслідок чого пісня втратила добрячу частину сенсу), ще раз «Старенький трамвай» (хотіли, мабуть, зробити шанувальникам подарунок, а в результаті записали далеко не найкраще живе виконання пісні) і україномовна версія пісні про Львів (поступається польській і текстом, і виконанням - знову забагато цукру; якщо польська версія цілком могла служити за рекламу для міста, то від української хочеться хіба що тікати з нього подалі).

Власні пісні викликають значно спокійніші емоції, ніж кавери. Вони хороші всі, і хороші по-однаковому. Розмірений «Останній літній дощ», шалена «Коломбіна», ліричні «Ой летіли дикі гуси» та «Трамвайні етюди» - пісні у кращих традиціях «Піккардійської терції», зроблені ретельно й виважено, виконані з належним драйвом. Хіба що пісням «Там, де неба блакить» і «Я вчора потрапив на небо» хочеться закинути надмірну естрадність, а мелодії у них мені видалися надто невідповідними до тексту, навіть штучними, але саме на цьому я не наполягатиму.

Наполягатиму на іншому: це все добре, але жахливо нудно. Якби подібний альбом був дебютом молодої групи, я б не поскупився на найвищі оцінки. Але пікардійцям, які відсвяткували своє шістнадцятиріччя, такі речі робити мало би бути соромно. «Етюди», звісно, вийшли симпатичною мелодійною попсушкою на тему трамвайно-дощової романтики. Але, по-перше, цю тему пора оголосити несмаком, особливо у Львові, а, по-друге, не віриться, що шестеро чоловіків з консерваторською освітою здатні тільки на це. Аранжування у них, звісно, професійні й симпатичні, але такі вже попсові (власне, навіть естрадні у радянському розумінні слова), що групу хочеться хіба запросити на день якогось провінційного містечка на розігрів перед Павлом Зібровим, і не більше. Де та потуга, яку можуть зробити шестеро вокалістів? Де, врешті, взагалі якийсь музичний прогрес? Все це ми вже чули у попередніх альбомах. Те, що цей зроблено ретельніше, не виправдовує групу, яка шістнадцять років співає однаково (і не треба показувати пальцями на Rolling Stones. Про них я ще гіршої думки.)

Як бачите, мої претензії спричинені високою думкою про групу - навіть нецікавому альбому виявилося не під силу її понизити. Я цілком свідомий того, що український шоу-бізнес весь перебуває у такому стані, але це не привід не ставити таких претензій до кожної окремої групи. Ситуація навряд чи зміниться до того часу, доки у нас не з'явиться свій Квінсі Джонс. Чомусь я досі вірю, що якби пікардійцям трапився по-справжньому талановитий і злий продюсер, здатний витиснути з них весь потенціал, вони б самі здивувалися зі свого продукту. Але оскільки «Етюди» чудово засвідчили відсутність у музикантів власної фантазії й здатності до пошуку нового, то я зарікаюся купувати альбоми колись улюбленої формації. Хіба станеться диво.

Наразі альбом можна рекомендувати хіба що вірним фанатам легких мелодій і фірмового звучання пікардійців. Їм сподобається. Їм ще з десяток таких самих альбомів сподобається. Але це, вибачте, не виправдання.

Фото з сайту www.hutir.info