Політексперт: Крим втрачено не сьогодні
Центр української уваги, та й чого там – мало не всього світу, різко перенісся з Києва у Крим. Саме там зараз відбуваються події, які, ймовірно, є доленосними не лише для кримчан, але й для України в цілому.
Чи не все, що відбувається зараз в Криму, можна було не тільки передбачити, але й попередити – якби це робилося вчасно. Навіть про ймовірність російської військової інтервенції на півострові в цілій Європі активно говорили ще з 2008 року, після нападу Росії на Грузію. Однак, попри всю передбачуваність, втручання Росії виявилося такою самою несподіванкою, якою на наших просторах часто буває настання зими.
Саме про те, що політична втрата Криму для України не є справою нинішнього дня, ми поговорили з кримським психологом і політичним експертом Ольгою Духніч. В інтерв’ю для ZAXID.NET вона запропонувала погляд зсередини на причини ейфорії, яку в більшості населення Криму викликає перспектива повернення в знайоме російське лоно, і відсутності там української ідентичності, яку Київ за 23 роки незалежності так і не зміг на півострові створити.
Одразу попередимо, що це інтерв’ю не підігруватиме намаганню багатьох переконати себе в тому, що насправді кримчани у більшості своїй аж ніяк не хочуть повернутися до Росії, і що цей курс їм силою нав’язано ззовні. Навпаки, воно будить від цього солодкого сну. І в цьому ми бачимо його основну користь, адже зараз навряд чи час спати.
***
Те, що зараз відбувається в Криму, справді має підтримку місцевого населення?
Так, у більшості населення це має підтримку. Більшість населення Криму – російськомовне і досить пасивне. Воно має вже застарілу радянську ідентичність, яка за часів незалежності України не трансформувалася в більш-менш сталу громадянську, українську або якусь іншу ідентичність. Є або така регіональна ідентичність – кримчанин, або росіянин, або взагалі людина не може себе визначити. В останньому випадку провідна етнічна ідентичність як така відсутня, і їм легше приєднатися до російської. Таких людей на сьогодні в Криму десь 50%.
Дві інші великі етнічні групи – це українці і кримські татари. Більша частина української групи традиційно пасивна, бо дуже мало є українців, які утворюють активні громади по містах. Головним чином вони живуть у селах, і не мають виразної політичної позиції.
Єдиною консолідованою групою, яка бачить загрозу в тому, що відбувається, на сьогодні є кримські татари.
Коли ви говорите про підтримку, то наскільки далеко ці люди у своїй підтримці готові зайти? Скажімо, люди, які підтримували те, що відбувалося на київському Майдані, готові були йти під кулі, на смерть, абсолютно на все…
Їм не потрібно буде іти на смерть. Немає такої ситуації зараз в Криму. Крим на сьогодні, я думаю, взагалі найбезпечніше місце на території України. Крим не буде чинити спротиву, тому що спротив коштує дорожче, ніж можлива перемога. Більшість людей налаштована на повсякденність і буде сприймати все, що відбувається, через відчуття власної безпеки.
Ви кажете, що там безпечно. Але наскільки реальними можуть бути конфлікти між, назвімо його так, російським населенням і кримськими татарами?
Такого конфлікту зараз немає. І я не думаю, що для кримських татар зараз було б розумною стратегією мобілізуватися і намагатися протистояти тому, що відбувається у Криму. Це буде коштувати жертв, а люди цінніші, ніж будь-які моменти, які зараз в цьому конфлікті є. Події в Криму – зараз дипломатична справа, і це справа України як суб’єкта та держави.
З ваших слів виходить, що на сьогодні Крим втрачено.
Певною мірою так і є. Він втрачений в політичному аспекті, і втрачений не сьогодні. На жаль, Україна за 20 років не спромоглася побудувати конструктивний діалог з Кримом.
А така можливість була? Там можна було створити українську ідентичність, зв’язок з «метрополією»?
Зараз складно говорити. Я думаю, можна було, якби український політикум вірно розставляв пріоритети. Дуже багато процесів, пов’язаних з Україною, починалися в Криму – як ми бачимо, в Криму вони мають продовження. На жаль, в Україні Крим сприймали, як такий собі задній двір, в якому немає особливих справ, як в Києві чи на Заході.
Це – стратегічна точка, з якою треба було працювати від початку. Було ж зрозуміло, що саме на цю точку буде йти вплив. Це – море, це – півострів.
А самі кримчани не вважають Україну важливою для себе? Зараз багато говорять про те, що Крим залежить від України в плані питної води, інфраструктури, тощо. Є таке розуміння залежності у кримчан?
Я думаю, що соціальний оптимізм кримчан, що підтримують появу російських військових, зараз такий високий, що вони не думають про водопостачання чи про електрику. Питання, яке поставлене на референдум, вже можна вважати вирішеним. Причому воно сконструйоване таким чином, що відповідь «ні» відкриває багато можливостей.
Чому, в такому разі, партія «Російська єдність», яка зараз намагається взяти на себе управління, на останніх місцевих виборах набрала лише 4%, і має в місцевому парламенті тільки три місця?
Тому що російська політична ідея себе в Криму свого часу дискредитувала постійними конфліктами всередині власної політичної спільноти. Оскільки Крим – невелика територія, то всі всіх знають в обличчя. І для росіян Криму ця політична партія, очевидно, не виглядала такою, якій можна довіряти.
На чому ж тоді заснований потяг до Росії?
На тому, що в час радянської влади Крим дійсно був регіоном особливої уваги, і жив досить добре. Це дійсно була всесоюзна здравниця. Ці часи люди зараз згадують, як Золотий Вік. На Росію зараз дивляться, як на наступника СРСР, і думають, що коли Росія повернеться в Крим, він поверне собі цю втрачену значущість.
Уявімо собі, що Росія так чи інакше анексує Крим, і після цього почне валитися інфраструктура, через напружену ситуацію перестануть їздити туристи, виникнуть проблеми з водою – тобто рівень життя відчутно погіршиться. Наскільки це може вплинути на бажання кримчан повернутися?
Гадаю, що це продумано, і що Росія певний час може «годувати» Крим, витягуючи гроші, звідки може. За уявних умов, що Крим повністю відійде до Росії і стане суб’єктом РФ, можливо, так і буде.
Наскільки кримчани бояться збройного протистояння на території півострова?
Вони не бояться. Вони розуміють, що його не буде… В Криму, в групі, яка зараз підтримує Росію – взагалі нульова рефлексія. А люди, в яких ця рефлексія є, розуміють, що якщо самі кримчани не будуть провокувати ситуацію, то конфлікту не буде.
Наскільки на загострення бажання приєднатися до Росії вплинув Майдан і зміна влади, яка відбулася?
Події, які відбувалися в Україні, створили вікно можливостей. В даному випадку йдеться про можливість переформатувати існуючий порядок. Росія зайняла активну позицію, це дало результат. Якби вікно відкрилося, а Росія не заявила про себе, як про активну дієву силу, то Крим, мабуть, сам би не проводив активних дій.
У 2005 році, коли до влади прийшли «помаранчеві», це викликало певну хвилю протестів в Криму, але потім вона згасла… Що цього разу настільки змінилося? Чому це все не сталося ще в 2005 році?
Тоді ці акції не мали масового характеру. Це завжди були акції, мобілізовані певними силами. Хоча й зараз схоже на те, що самі кримчани не брали тотальної участі в тих акціях, які відбувалися – принаймні, в тих перших акціях. Зараз вже, можливо, є ейфорія, відчуття, що вони повернулися в знайоме лоно…
Існує також думка, що на Крим дуже вплинуло те, що Верховна Рада одразу ж після зміни влади скасувала мовний закон. Це дійсно важливо?
Я думаю, що це – просто привід.. Я не знаю взагалі, навіщо приймати чи скасовувати цей закон. Пересічний громадянин в Україні не читає закони, але для всіх вони є певним сигналом. І це – досить добрий привід для того, щоб показати, що сценарій, до якого кримчан інформаційно увесь цей час готували – мовляв, прийдуть нав’язувати українську мову – почав відбуватися.
Данило Мокрик, ZAXID.NET