Порожнеча і Кагановичі
IQ

Порожнеча і Кагановичі

Важко уявити місце, де була б така моторошна історична порожнеча

Галина Пагутяк, 4 листопада 201418045

Тут земля біла від піску, одноманітні  соснові ліси, що тягнуться аж до Брянщини. І 36 кілометрів до Чорнобильської АЕС. Я відпрацювала там рік після університету – у школі села Стещино Поліського району Київської області. Школу наступного року закрили, бо не було кому навчатися. Діти, дізнавшись, що я зі Львівщини, ще й з батьківщини Івана Франка, зітхали: «У вас така цікава історія, а в нас нема нічого». Для них найближчим історичним місцем був Київ, куди треба було їхати дві з половиною години. Вони стискали кулачки, дізнавшись про здачу Києва 1941 року, і кричали: «Не треба було здавати Київ німцям! Навіщо його здали?!». Через рік після того, як школу закрили,  сталася аварія на ЧАЕС. Але село не виселили. Там зараз мешкає 198 людей. Уже 1984 року в селі практично не залишилось дорослої молоді, окрім  двох спитих парубків, що за горілку й харчі допомагали самотнім бабусям.

Важко уявити місце, де була б така моторошна історична порожнеча. Так мені тоді здавалось. Але тепер я могла б розповісти тим стещинським дітям  про історію їхнього краю, хоча  їх уже розвіяло чорнобильськими  вітрами по всій Україні.

 Найперше я б сказала, що їхні землі належали до Речі Посполитої цілих 400 років, аж до кінця 18 століття. Ближче до Стещино – райцентр Іванків. Колись він мав іншу назву – Земля Трудинівська, а 1589 року став Місцем Івановим, від імені власника – шляхтича Івана Проскури. Мешканці  Іванкова вміли воювати,багато козаків було приписано до Київського полку. Воювали під час війни 1648-1654 року, а тоді ще 1664 року спалили панський маєток. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Іванків залишився за Польщею. Власне, до окупації Росією Іванків нагадував типове містечко Речі Посполитої, як ото наші галицькі містечка: з обов’язковими  костелом, церквою та синагогою. Однак тепер від цього не залишилося й сліду. Колись там мешкали українці, поляки, литвини та євреї.

В Іванкові  у 80-х роках була єдина церква на два райони: Іванківський та Поліський. У Поліському правили по неділях у хаті. Ні сповіді, ні хрестин, ні вінчань, ні похоронів за участю священика. У Стещино святкували Різдво та Великдень без коляди, без посвячення паски, хоч у старших людей висіли на покуті ікони. Віра була дуже стримана і трималась лише на старших людях. Біля хати, де я мешкала, жила бабуся, в якої було шестеро дітей, але ніхто до неї ніколи не приїжджав. Ті, хто виїжджав до Києва, переходили на калічену російську мову і починали позирати зверхньо на земляків, які розмовляли гарною українською мовою.

Селище Поліське – зараз мертва зона. Звідти виселили людей, але трохи залишилося. Важко повірити, але під цією безликою назвою «Поліське» ховається дуже цікава й драматична історія. Вперше  це містечко згадують як Хабне 1415 року. Його заснували євреї ще за часів Київської Русі, утікаючи від утисків київських князів. Тобто люди активні,непокірні й рішучі. Серед боліт та дрімучих лісів вони побудували дерев’яні укріплення й готові були захищати себе від будь-якого ворога. Хабне  було одним з найбільшим центрів юдаїзму  в Східній Україні. За часів Речі Посполитої належало до Овруцького повіту. За Росії – до Радомишльського. Шолом-Алейхем присвятив навіть оповідання цьому містечку: «Хабне — це містечко. Є таке містечко, що зветься Хабне, і має воно все, що містечкові належить: пошту, казенного рабина, річку, духовного рабина, телеграф, кладовище, пристава, училище, хасидів, дві синагоги, дуже багато бідняків, дуже мало заможних, як звичайно в наших маленьких містечках». І ще таке колоритне: «Хабне — не Одеса. Відколи Хабне існує, єврей ще ніколи не порушував там суботнього спокою». Ну, а потім – усі ми знаємо, що було потім…Синагогу перетворили на місцеву школу, костел – на Палац піонерів. Усе, що не можна було знищити, пережило метаморфози. Храми ставали свинарниками, складами, клубами, божевільнями, в’язницями, кінотеатрами, крамницями. Такої  тотальної десакралізації ще не знала новітня історія. І це діялось по всій Україні. Дрогобицьку синагогу  місцеві й приїжджі називали Меблевим, бо там зробили меблевий магазин, і зо два покоління не знали, що  то колишня синагога, увічнена юним генієм Маврицієм Готтлібом  на картині «Свято Йом-Кіпур».

Мешканці Київського  Полісся прожили значно довше під владою більшовиків – стирачів національної  та історичної пам’яті. Їм дозволено було знати лише одне – імена загиблих у так званій Великій Вітчизняній війні.

Голодомор 30-х не лише завдав збитків генетичному фонду поліщуків, а й став найбільшим руйнівником історичної пам’яті. Це явище, яке можна назвати Упокоренням голодом. Люди, які пережили Великий Голод, та їхні нащадки наче наполовину занурені в землю. Їм не потрібен Бог,  який не допоміг у важку хвилину. Вони панічно бояться людей з ознаками влади, бо  ті можуть вирвати з дитячого кулачка три горошини, від них неможливо сховатись, ланцюг прописки намертво прикріплений до вбогого стійла. Замість ненависті до мучителя,  замість любові до рідної землі – порожнеча й отупіння. Бо якщо не втратити любові та ненависті, то можна відновити історію навіть з краєвиду. І комуністичні ідеологи про це знали.

Голод у Поліському районі, де часті неврожаї, почався ще 1932 року. Село Стещина, якщо дивитись по мапі, входило у зону найлютішого  голоду. Про те,що це був штучно спланований голод, свідчить прикріплення селян до землі внаслідок прописки  саме 1932 року. Вони не могли виїхати, коли відчули  наближення голоду. У Стещино було три вулиці, і на кожній колгосп:  ХVІ Партз’їзду, 20-річчя Жовтня, ім. Дзержинського. Аж 2008 року (!) вулиці  перейменували. У роки Голодомору був один колгосп ХVІ Партз’їзду, створений у 1930 році.  Відомо лише 61 прізвище померлих з голоду, з яких було 32 дітей. Жодної статистики смертей по Поліському районі не збереглося, тому дослідження ускладнене. Завдяки сільському голові 2007 року було опитано людей, живих свідків Голодомору, і  відтворено жахливу картину: вимирали цілими родинами. З тих прізвищ  я знайшла у селі лише одне – Марченко. (Марченко Домна Іванівна, селянка, 1933 р., 44 р., Марченко Самійло Васильович, дитина селянина, 1933 р., 6 р.)

Мій учень Валентин Марченко став після 8 класу курсантом суворовського училища. Найбільше померло Нестерчуків – 20 осіб. Найстаршій було 79 років, наймолодшій, Ганнусі – 2. Різного віку: діти, підлітки, юнаки, дівчата, матері, батьки, дідусі й бабусі. Спогадів у 2007 році  не записали, як і в інших селах, подекуди у списках вказували статус жертв – колгоспник, одноосібник, учениця. ( Дані з Національної книги пам’яті жертв Голодомору).

Дослідниця Голодомору Наталя Дзюбенко-Мейс розповіла мені, що письменник Анатолій Дімаров бачив, як вмираючі від голоду українські селяни повзли на те місце, де була колись їхня церква, щоб померти на освяченій землі. Я не знаю, чи була колись у Стещино церква, але людей поховали на двох цвинтарях. Одного виявилось замало. У Стещино в лісі був цвинтар з простими дерев’яними хрестами без написів. Я ще тоді не знала, хто там був похований. Принаймні тепер там уже поставлено пам’ятний знак.

Після лютого голоду комуністична влада цинічно перейменувала містечко Хабне на Перші Кагановичі ( були ще й Другі), позаяк брати Кагановичі були родом з цих країв. Сталося це 1934  року. У Хабному померло найменше людей. Але не тому,що містечко було під патронатом Кагановичів. Просто там існували підприємства – швейні цехи, цегельний завод, і робітники отримували пайки. Кати і деспоти, як правило, намагаються знищити передусім свою малу батьківщину, щоб позбутися людського в собі. Людяність – для них слабкість.

Я ще не згадала одного жахливого наслідку Упокорення голодом: «любов» до караючої руки. Те, що так дивує вільних українців у жителях Донбасу та інших східних регіонів, незбагненний мазохізм від того, що над тобою знущаються, обкрадають, принижують.  Перш ніж обурюватись, мусимо пізнати і цей бік буття українського народу, історію цих країв, що так не схожі на наші.  Галичани натомість створили собі культ колективного Франца-Йосифа, забувши, як той знищував національну й культурну самобутність Галичини, руйнував монастирі й церкви, розбирав замки і перекреслював рівними лініями мапу Галичини, стирав пагорби, впускаючи холодні вітри на наші виноградники. У кожного своя пустеля.

Постскриптум. У 57-році Перші Кагановичі отримали свою теперішню безлику назву – Поліське. Про якесь повернення первісного історичного  імені вже не йдеться: навіщо воно мертвому містечку? Ця пустка навряд чи наповниться колись життям, хіба що в далекому майбутньому.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 5

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 5 листопада 2014, 17:07

    Пані Галино, ви зробите щось дуже корисне, якщо напишете щось актуальне і глибоко психологічне про теперішнє життя українців. А писати про Кагановичів у тій ситуації в якій ми живемо, якось недоречно, бо про Голодомор і діти в школі вчаться.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 5 листопада 2014, 09:34

    Пані Галино, я вас прошу, напишіть щось серіально-сльозливе про США - про втрату первісного історичного імені, про голодомор індіанців і про капіталістичну владу яка знищила історични память. З нетерпінням чекаю.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 5 листопада 2014, 02:10

    "культ колективного Франца-Йосифа"?

    Не узагальнюцте усіх "галичан". Галичани дуже різні, хоча погоджуюся, що є й саме такі, із Стокгольмським синдромом.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук