Дунаївські зустрічі
IQ

Дунаївські зустрічі

Пікнік на рівнині Мегіддо

Галина Пагутяк, 8 вересня 2014 923 1

4 вересня 2014 року після 540-річної перерви відновились міжнародні зустрічі гуманістів у Дунаєві, колишній резиденції львівських архієпископів, а нині – селі Перемишлянського району. Перша зустріч  була присвячена християнському гуманізму. Пропоную  текст свого виступу на відкритті зустрічей, в якому я мала честь представляти Україну. Тема виступу – «Чи сучасний світ дегуманізується?»  Від Польщі  на цю ж тему виступив доктор Броніслав Камінський. «Я чекав цього 540 років», – зізнався він.

Рік тому я стояла біля невеликої автозаправки на рівнині Мегіддо. Зупинка тривала всього лиш 10 хвилин. Довкола була чорна земля,  поросла рідкою сухою травою, а гарячий вітер збивав з ніг. Тут має відбутися вирішальна битва воїнів світла з воїнами темряви – ця думка приголомшувала, від неї перехоплювало подих, але я ні на мить не могла уявити, що епічна битва добра зі злом вже незабаром, і вона відбуватиметься не тут, а на моїй рідній землі. Для світу вже стає очевидним, що Україна – це Мегіддо. Вибір впав на неї, бо тут живе народ, для якого духовні потреби і моральні риси важливіші за комфорт і безпеку.

Звісно, можна  просто пливти за течією. Шукати певності у непевності, непроминальне у суєтнім, природне у неприроднім. Повірити,  наприклад, що людина може харчуватись нездоровими продуктами і бути здоровою. Або надати рівні права всім без винятку думкам, ідеологіям і вченням, навіть таким, які руйнують дух, розкладають розум і знищують тіло. Можна жити й так. Ми і живемо так, наче сучасна людина – зріла особистість і здатна зробити вибір  собі на користь. Невже наше безсмертя полягає лише в тому, що наші тіла після смерті розкладаються значно повільніше, бо нашпиговані синтетичними додатками і надміром хімічних препаратів?

Я завжди була переконана, що істину можна знайти лише там, де кажуть  правду, якою б страшною вона не була. Проте новітня філософія, що мала би бути речником духу, який ніколи не спить, перестала звертати увагу на питання, які ставить кожне покоління людей у кожній країні. Вона їх або оминає, або намагається спотворити їхню моральну основу. Найголовніше питання сучасності – це співвідношення прав людини і справедливості. А коли філософія ухиляється від таких важливих для всього людства проблем, від них буде ухилятися і мистецтво, яке більш зрозуміле і доступне загалу.

Для чого ми зібралися тут, в Дунаєві, де 500 років тому існував гурток гуманістів, як не для того, щоб поговорити про речі, які вважаються незручними і навіть свідомо замовчуються у дискурсах сучасності? Ми можемо собі це дозволити, бо не належимо до Системи, як не належали до неї ті, хто збирався тут кілька століть тому. Принаймні більшість із нас – люди вільні. І коли ми нарешті почнемо цю розмову, то одразу виявиться абсурдність людського існування і виникне потреба зупинити катастрофу, що наближається.

Даймо смерті спокійно померти, даймо життю жити. Ось із чого має початися кожна дискусія. З відділення полови від зерна. Цей світ не є вічним, і в нас немає часу на тимчасове. Але наше коротке життя продовжується завдяки неперервності традиції. І тому я свій виступ побудую на думках, що, згідно з Філіпом Буонакорсі, прозваним Каллімахом, належать архієпископу львівському, пану і опікуну славного міста Дунаїва – Григорію із Сянока. Бо хоч зараз він і не сидить за нашим столом, але незримо присутній в наших думках. І його порожнє, але присутнє місце може і повинно стати втішанням для усіх тих, хто продовжує вірити у майбутнє гуманне суспільство, засноване на дотриманні десятьох Божих заповідей і Декларації прав людини. Для тих, хто відчуває відповідальність за живу і неживу натуру на цій планеті.

Я не вірю в моральних авторитетів, які зробили кар’єру в світі, де справедливість і моральні чесноти – всього лише порожні слова, що їх намагаються вимовляти якомога тихіше, щоб не бути висміяними. 12 праведників, що є у кожному поколінні, розсіяні по цілій планеті, й ми, можливо, ніколи не дізнаємося їхніх імен. Тільки Бог знає всіх поіменно. Не нам судити, чи був Григорій із Сянока, праведником, але він був чесною людиною, коли говорив: я живу для себе. І коли говорив: я не хочу бути слугою своїх слуг. І коли говорив: це люди позбавили тварин розуму, а не натура. І коли засудив думку, що присягу, яку дав християнин мусульманину, можна порушувати.

Чому я обрала саме ці думки? Тому що вони надзвичайно важливі для нашого часу і мають безпосередній стосунок до тих Прав і Обов’язків людини, на яких вибудовується Справедливість.

Жити для себе – як і 500 чи навіть тисячу років тому – означає одне: невпинно боротись за власні свободу і гідність, самовдосконалюватись, пізнавати світ і не дозволяти собою маніпулювати. Тобто розвиватись. Хтось може це зробити за нас?  Ні. Людина, яка заявляє, ніби живе задля дітей, Бога, країни, людства, мистецтва, лукавить або помиляється. Вона може себе реалізувати в діяльності на користь інших, в служінні, а не жити кимось чи чимось замість себе. Життя – це невпинний поступ, рух до життя іншого, духовного і вічного, і людина має вміти долати перепони, не втрачаючи себе.

Сучасна людина існує в потоці інформації, який щомиті прагне звалити її з ніг, розчинити в собі, як вода розчиняє сіль: непотрібні, несуттєві новини, 25 кадр, фейки, тобто облудні новини – все це змушує нас вступати у зносини з ринком повсюди. У побуті, особистому житті, на роботі, відпочинку – нас усюди перетворюють на споживачів того чи іншого товару. Людина є товаром також. Її привчають до думки, що продати себе дорого – це добре. Ні, це абсурдно, бо товар мусить мати покупця. Одні споживачі споживають інших споживачів, це вже навіть не рабство, а канібалізм.

Проте, перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: споживач, який усвідомив абсурдність свого споживання, перестає ним бути.  Він починає дбати про свою душу і готовий її захищати від агресії марнотратства. Він не побіжить на інше пасовисько, коли на цьому є ще вдосталь трави, а в струмку – свіжої води. Ощадність, поміркованість, турбота – найліпший захист у консумованому суспільстві, яке давно вже не має нічого спільного з демократією, бо опирається не на громадянські свободи, а на економічний егоїзм.

Друга думка Григорія із Сянока: я не хочу бути слугою своїх слуг. У теперішньому контексті це має стосунок до демократії. Колись покійного Лєшека Колаковського спитали, як стати демократом. Він відповів: дотримуватись 10 заповідей. Сучасну демократію можна коротко описати так: демократи називають себе слугами народу, який вимагає у них добробуту, всіх благ, якими володіє сам демократ. Однак чи є у 10 заповідях бодай натяк про стосунки між паном і слугами? Ні. Є лише про ставлення до ближнього і застереження від убивства, перелюбу, злодійства і брехні. Немає там  про те, що хтось нам має щось давати лише тому, що ми дозволили йому трохи більше влади.

Ліберали, консерватори, республіканці, демократи – усі повинні дотримуватись 10 заповідей, тобто бути порядними людьми, а не вдавати з себе таких. Політика ж нині стала найбруднішим видом людської діяльності. В усьому світі не 10 заповідей визначають формат стосунків між людьми та владою, а негуманно витлумачений принцип Макіавеллі: «Ціль виправдовує засоби». Сучасне людство не має справжніх цілей, жодних, як і ілюзій. Але про це згодом.

Через сто років після Григорія із Сянока, радця містечка Журавне, що біля Жидачева, Миколай Рей пропонує кодекс життя доброчесної людини, взявши за взірець популярні західноєвропейські зразки й адаптувавши їх до шляхетства Речі Посполитої. Він продовжив гуманістичну традицію Григорія із Сянока. Ренесанс тривав завдяки тим самим гурткам, які поширились із Дунаєва по всій Речі Посполитій, зачепивши вже середньопомісну і навіть дрібну шляхту,  купців  та духовенство. То був час тектонічних зсувів – епоха Реформації. Але гуманістичне ядро залишалось незмінним на основі тих же 10 заповідей. Кілька наступних поколінь мали духовну основу, але згодом традиція ослабла.

Який етичний кодекс пропонує зараз життя? Його, цей кодекс, формують не моральні авторитети, які не мають доступу до комерційних мас-медіа, а глянцеві журнали, що адаптують ідеї служниці ринку – філософії. Мета – успіх, для якого виправдані усі засоби. Але все це подається лукаво, облудно, і визнати, що тебе ошукують, означає повернути собі душевну рівновагу і силу духу. Слова – вбивають. Недарма перші гуманісти були філологами. І саме філологія  допровадила гуманізм до такого сумного занепаду в наші часи.

 Сучасний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі  запропонував Закон іменування, суть якого зводиться до того,  щоб називати речі їхніми іменами. Бо спотворені послання, навіть якщо їх диктують янголи, завдають незмірно більшої шкоди, ніж правда. Прагнення до успіху, жадоба влади і багатства – теж абсурдні, бо зростання потреб, які не можна задовольнити, протиприродне. Кількість матерії у Всесвіті – незмінна. Тобто ми маємо гонитву без сенсу.

Наступне. Григорій із Сянока каже, що людям вигідніше вважати, що інші істоти не мають розуму. Архиєпископ львівський називає річ її іменем, прислухаючись до власного серця і природи. Бог любить тих, хто мовить від серця. Але я б хотіла звернути увагу на те, як цей  вислів торкається ще одного виміру людської діяльності – економіки, яка з прогресивної стає абсурдною, перетворюючи нас, вільних істот, на вбивць, рабів та канібалів. Екологічна небезпека стала смертельною не лише для тих, у кого людина відібрала розум, почуття, а й для самих творців цього абсурду.

Тепер вже не приховаєш, що реальна влада у світі належить транснаціональним корпораціям, які вирішують, якому народу жити, а якому померти. Для них маси людей із третіх та четвертих країн – ті самі тварини, у яких відібрано право на розум. Якщо ми колись дружно лаяли Мальтуса і обурювались Гітлером, то зараз голос на їхній захист не вважається вже таким одіозним, бо такими є вимоги толерантності.

Ліси і тварини винищуються, їжа деградує, або її банально не вистачає, машини безперервно вимагають енергії – і все це лише задля того, щоб за допомогою електронних грошей купувати людський розум, призначати уряди, міняти режими. І намагатись не говорити про майбутнє, бо його більше не існує. Останнім цвяхом у домовину цивілізації  буде  остаточна заборона називати речі своїми іменами, для цього існують більш витончені засоби, ніж пряма цензура. Наприклад, те саме вікно Овертона.

  І останнє. Воно має особливий стосунок до України. Найбільша моральна травма, якої зазнав Григорій із Сянока, це загибель його вихованця короля Владислава Варненчика, що порушив перемир’я з турками. Кардинал та інші духовні й світські особи зуміли переконати молодого монарха, що християнин може не дотримуватись присяги, даної мусульманину. На думку Григорія з Сянока, присяги слід дотримуватись, бо віроломство – тяжкий злочин.

До кінця життя Григорій не міг змиритись з таким вчинком свого вихованця і тягарем на душі. Події в Україні, які ми пережили за останній рік, є наслідком не лише порушення міжнародних зобов’язань, а й болісним розчаруванням у верховенстві міжнародного права. Мені довелось кілька років працювати в організації, яка допомагає біженцям, і я знаю, що Права людини порушують всюди – і природні,  і фундаментальні – навіть у країнах, які вважаються найбільш демократичними. Але порушення міжнародних угод – це  великий крок до загибелі цивілізації. Після анексії Криму і вторгнення Росії на материкову Україну світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Його необхідно змінити. Ці тектонічні зсуви вже не склеїти дипломатією.

Попри немічність філософії і повне розмиття етичних норм, існує шлях, який не пропагують, не обговорюють, бо це загрожує Системі. Це шлях від демократичного до громадянського, і нарешті – до гуманного суспільства. Світу, де не буде існувати держави, урядів, кордонів, який складатиметься з окремих людських спільнот, які забезпечуватимуть мир, спокій задля розвитку, а не задля ситого животіння.

В українського філософа Сергія Дацюка є чимало думок на цю тему. Ось наприклад: «Майбутнє не обов’язково виникає на згарищі. Воно виникає у різних процесах. Коли ви приходите на згарище, то дуже легко будувати нове. Проблема тоді, коли ви приходите, все є, і нікуди не годиться».  Ми зараз саме в такій ситуації, і потрібно з цим щось робити. Але в кожному разі треба починати зі себе. І нехай дух Григорія із Сянока та його побратимів буде нам в поміч.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 1

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук