Війна проти культури, культура проти війни

Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні завжди шкодували. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього один відсоток, від якого могли відщипнути на інші потреби. Платники податків щиро вірили, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книгу чи пісню прирівняли до «Снікерса». Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний.

Зрештою, те саме відбувалось і в інших пострадянських республіках. Наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада  не робила жодних промоцій національній культурі, зокрема, літературі. Але грузини – нація монолітна, і російська мова там не претендує на статус державної. Натомість в Україні  на теренах культури уже багато десятиліть триває гібридна, як це модно зараз називати, війна з «Русским миром», яка упродовж останніх років ускладнилась ще культурним пацифізмом, чиєю зброєю є  суміш совкового інтернаціоналізму з погано витлумаченим лібералізмом. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «хто не дбає про власну культуру, той змушений фінансувати чужу».

Ясна річ, високочолі державні мужі й пальцем не кивнули, щоб скласти програму захисту від «Русского мира». Їм таке й на думку не спадало. Вони могли часом приголубити когось з письменників на Форумі видавців, купити і навіть прочитати українську книжечку, але від того не переставали бути корупціонерами і зрадниками власного народу.

Я пам’ятаю, як приїхав  на Форум Ющенко, коли ще був президентом, і поки він збирався, походжав та бесідував біля стенду з Марією Матіос, людей не впускали і не випускали з Палацу мистецтв, і видавці страшенно лаялись, бо за дві години втратили тисячі потенційних читачів та покупців.

Ну, а Янукович один раз зустрівся в Палаці Потоцьких з елітою Львова, куди запросили тих, хто завжди незмінно підтримує кожну владу, –  заржавілі флюгери культури. Мене тоді занесло випадково в центр, і я не змогла потрапити у потрібний будинок, бо все було перекрите, поки наші вічно живі інтелектуали вирішували з гарантом проблеми української культури. Балаканина, широкі жести з боку влади, а з боку культурних діячів – слізні чолобитні, петиції на захист когось чи чогось.

Здається, й зараз нема державної волі боротись з «Русским миром», почути тисячі діячів культури – не культурної номенклатури, не моральних авторитетів, які самі себе назвали моральними авторитетами, серед яких немає ні Ліни Костенко, ні Валерія Шевчука, ні Івана Марчука, бо ті тихо роблять свою справу і несуть  нелегку місію, дотримуючись здорової дистанції від будь-якої влади.

Разом з армією, освітою, медициною мовчки та послідовно суспільство і влада  нищили культуру, тож тепер маємо війну, якої  не було б, якби  на Донбасі були українські школи й українські  книгарні, якби було встановлено квоти на українську книгу, українські видання  і україномовний ефір. Ніхто не пішов би у сепаратисти і терористи, якби знав, що за зневагу над державною мовою і державними символами може сісти до цюпи. Бо країна, де за блок вкрадених цигарок підлітків ув’язнюють на три роки, а за вбивства і катування патріотів –  посадять під домашній арешт, а далі відпускають на всі чотири сторони з заставою чи без, не лише не має правової культури, а й схильна до суїциду.

Суспільство виглядає не краще, бо ж воно породило цю владу. Пересічний український культурний споживач  шкодує книжки власним дітям, не ходить в музеї, ненавидить класичну музику, довго не витримує  українського року, ставить пластикові вікна в старовинних будинках і регулярно дивиться шоу Шустера та російські серіали. Він не може вибудувати логічний зв’язок  між улюбленим гуртом Путіна "Любе"» і розпореними животами патріотів у Слов’янську, між церквою Московського патріархату в Почаєві  і  зруйнованими дитячими садками й обстріляними шпиталями на Донбасі.

Саме на нього, пересічного, сірого й ординарного, робить ставку влада, саме на нього рівняється ринок дешевого культурного мила і гіпсових гномиків та ангеликів. Бо серед тих, хто повстав і хто пішов зараз добровольцем, катма подібних культурних споживачів, а якщо і є, то вони легко перевиховуються й починають розуміти, що іншої України нема ніде у світі.

Потік масової культури іноземного походження (бойовики, фільми жахів, бандитські серіали, комп’ютерні ігри-стрілялки) за двадцять років стали зразком для наслідування для підлітків, що не знали іншого мистецтва й інших розваг, і  поодинокі спалахи насильства тепер зливаються в одну вогняну лінію, й голос диявола шепоче: ВБИТИ ЛЕГКО.

Естетика бунту і пропаганда

Коли ж суспільство починає хворіти, все каміння летить у бік  діячів культури, мовляв, не вберегли, не повели народ у світле майбутнє. Справжніх митців та інтелектуалів насправді не слухали, слухали Донбас, доки він не розродився вселенською гуманітарною катастрофою.

Але навіть якщо й зараз вимагають від митців реакції, то просять говорити тихіше, аби  не образити ворога. Або говорити зрозумілою – російською. Взагалі, війна культур  дзеркально відображає війну, що триває на Сході. Ті самі безглузді перемир’я, тактика ненападу, а захисту, ігнорування того, що ворог проник на нашу територію, цілковита відсутність пропаганди на державному рівні.

Ця стара все ще влада навіть за бажання не може створити повноцінної пропаганди, вона нездатна подолати й інформаційну блокаду окупованих районів. Бо в нас одне велике лихо –  небажання працювати з професіоналами. Якби на самому початку було вимкнено російські пропагандистські канали, блоковано сепаратистські видання, втрат було б значно менше. Однак у нас ніколи не намагались дорівняти перо до бетеера.

Я чомусь пригадала далеку смерть Володимира Івасюка, коли ми, першокурсники, приходили на його могилу на Личакові й крадькома переписували дилетантські, але дуже щирі вірші, які прямо вказували, що Івасюка вбили кадебісти. Ми знали, що за нами стежать, але все одно приходили. Думаю, що це було перше зародження культури публічного спротиву в Україні, перший Майдан. Довкола засипаної квітами могили гурт заплаканих мовчазних людей зі свічками, які не піддались тотальному зомбуванню й не мають довіри до влади – ось як це виглядало.

Культуру спротиву  може породити лише громадянське суспільство і допомагатимуть йому в цьому професійні митці. У них є вибір: залягти на дно, тримаючи під пахвою теорію чистого мистецтва, стати на бік ворога або бути частиною цього спротиву. Ті, хто підтримував Майдан словом і ділом, зараз стали бійцями і волонтерами і на культурному фронті, і на реальному. Війна виявляє справжні обличчя. Кліпи, вірші, статті, фотовиставки, репортажі, графіті, перфоменси, фотожаби – їх не фінансує держава, не фінансують олігархи, але вони з’являються кожного дня, і щораз нові.

Нещодавно боєць-доброволець поет Борис Гуменюк, дізнавшись, що видавництво хоче від нього 10 тисяч гривень за видання збірки, сказав, що не буде просити в громади ці гроші, хай краще допоможуть батальйону. Збірка «Небесна сотня» натомість коштує в книгарні 80 гривень. Якби ці гроші йшли не в кишеню видавців, а на потреби родин загиблих, це було б зрозуміло. А так – ні. Книгу загиблого викладача УКУ Богдана Сольчаника віддають безкоштовно. Гідне вшанування пам’яті героя. Але не держава видавала цю книгу.

Гроші у цьому світі – не головне. Успіх у цьому світі – не головне. А от «кон’юнктура», яку закидають тим митцям, що творять задля перемоги, потрібна у цьому світі. Світі визвольної війни українського народу проти чуми путінізму. Це не та ситуація, коли Герман Гессе і Томас Манн виступали проти  війни, яку розв’язав Гітлер у рідній Німеччині. Це цілком протилежна ситуація, коли вся культура мусить бути зосереджена на перемозі, щоб зберегти не лише культурні надбання, а й власну честь, пожертвувавши навіть на якийсь час міжкультурними зв’язками з країною-агресором.

У таборі для біженців останній великий гуманіст доктор Альберт Швейцер намалював у своїй вбогій комірці клавіатуру органа на столі і кожен день вправлявся у грі. Так досягав він внутрішньої гармонії серед кривавого божевілля Другої світової. Піаніст на Майдані посеред зими  прагнув теж відновити гармонію Всесвіту. Культура, яка не прагне до миру і гармонії, не має сенсу. Але вона повинна й боротись за них.

 P.S.  Де ж наш закон про меценатів, який звільнив би від сплати податків спонсорів культури? Де розслідування викрадених і «позичених» творів мистецтва? Де заборона радіо Шансон і Русского радіо? Що там з імпортом книг із Росії? Повірте, книжковий бізнес – це дуже прибуткова справа, не слухайте нікого. Звісно, коли наклади – десятки тисяч примірників. Санкції будуть дуже болючі. А з рештою ми впораємося самі.