Майже кожен із нас «втратив» друзів чи родичів у Росії внаслідок останньої пропагандистської війни Кремля. Приятель, якого я знала з юності як нонконформіста і який віддавна позиціонував свою незгоду з Путіним, тепер визнав себе імперіалістом, а Україну – «недогосударством».
Прикро, але зілля на те божевілля ще не виросло. Однак у кількамісячному тролінзі, на який я не реагувала, бо сперечатись із Дугіним і Кисельовим в особі колишнього приятеля шкодить здоров’ю, дещо мене здивувало. Особлива лють мого опонента була спрямована проти «містечкового патріотизму», який імперському не варт і нігтя, але чомусь дуже дратує не лише московитян, а й багатьох українців, що уявляють Євросоюз такою собі імперією, в яку треба увійти з білим прапором і піднятими порожніми руками, бо вона все дасть, що потрібно, аби виглядати цивілізовано. Вони переконані, що там, у Європі, не потрібні ні наша культура, ні історія, ні наша любов до диму рідного краю, хоча ніхто й не намагався пронести їх туди.
Можливо, й справді не потрібні наші екзоти, бо людей різних націй зближують передовсім спільні принципи та ідеї. У «Польових дослідженнях українського сексу» Оксана Забужко радісно розповідає, як англійські студенти страшенно реготали, коли вона переклала їм текст гімну «Ще не вмерла Україна». То було, звісно, не тепер, а в 90-ті, але чомусь саме цей епізод єдиний мені запам’ятався з усього роману, бо мені стало по-справжньому боляче.
Не можна сміятись над гімном, за який вбивали людей, який стільки років був під забороною. Мене так не виховували. Я виросла у галицькому селі, яке пройшло всі жахи пацифікації і енкаведистського терору, де мовчати означало вижити.
Деякі речі, вирвані з контексту, видаються неважливими, незначними. Вишиванка, те, що ми спілкуємося українською мовою чи навпаки – боїмося це робити в іншому мовному середовищі, певні історичні постаті, затавровані комуністичною ідеологією, – вони не цікаві пересічному західноєвропейцю, виплеканому спеціально для комерційної культури. Як і наші маленькі містечка, розграбовані і зруйновані за часів, коли ми думали, що живемо в незалежній державі, а насправді корчились у муках від постколоніального синдрому.
Однак у внутрішньому контексті – це все, на що ми можемо наразі опертися, що дає нам право на майбутнє. На це опиралися кількасот років тому всі теперішні успішні нації, пройшовши через війни, економічні кризи і навіть колонізацію.
Кращого шляху, ніж національна самоідентифікація перед тим, як увійти у братство рівних і вільних народів, очевидно, не існує. І вона повинна мати матеріальне вираження – словесне та візуальне. І якщо це вираження викликає чиєсь невдоволення, обурення, лють, це не привід для конфронтації, полеміки чи з’ясування стосунків.
Такі речі не обговорюються, як не обговорюється батьківство чи материнство. Любов до Батьківщини – ірраціональна й абсолютна. У складні та небезпечні часи вона стає нашим могутнім союзником, у мирні стабільні часи ховається у провінції.
За двадцять з лишком років ми пережили і сплески патріотизму, і його переслідування та висміювання. У двох останніх випадках антипатріотичні «прозахідні» та «просхідні» сили діяли вкупі, використовуючи потужний ресурс, який їм охоче надавали столичні медіа. Шароварний, хуторянський, галицький, як тільки не таврували патріотизм самі ж українці, які розмовляли й писали українською мовою, але завжди були готові на все задля толерантності.
Усе це, звичайно, якоюсь мірою було справедливо, але не таке вже й небезпечне, щоб вихлюпувати разом з водою і дитя самоусвідомлення, яке так тяжко з’явилось на світ. Можна було не здіймати таку бурю, одностайно засуджуючи виступи Фаріон, не реагувати адекватно на провокації Табачника чи Бузини. Не провокації українофобів і ультранаціоналістів заважали стати Україні процвітаючою незалежною державою, а чинна влада, нашпигована агентами КДБ і ФСБ, та абсолютно байдужа до долі народу оліхархічно-бюрократична верхівка. Вони чудово знали, що найпростіший шлях до знищення України – це знищення національної освіти і культури як джерела патріотизму й основи людської гідності. І бажано руками самих українців, які, з одного боку, мовчки терпіли утиски і корупцію, а з іншого – галасували про розкомплексованість та європейські цінності, які можна впровадити лише шляхом випаленої від усіх містечкових комплексів землі. Чому не загальнолюдські, які не у всьому збігаються з європейськими? Чому європейські стандарти, а не Декларація прав людини? Чому осанна глобалізму та постмодернізму і повне забуття гуманізму і класики?
Приниження культурних здобутків власного минулого, хоч би якими незначними вони були, не робить нікому честі. Культура не створюється з чистого аркуша. Втім покоління 40-50-річних досі інфіковане марксизмом-ленінізмом, і його вплив на молодь перебільшений. Потреба молоді в патріотизмі, не фантомному, а справжньому, дуже велика. Просто її не помічали, бо самі були прищеплені скепсисом щодо будь-якої ідеології.
Моє покоління не знало слова «Галичина». Ми казали «Західна Україна». Зрештою, й досі так говоримо, щоб виглядати політкоректно, щоб нас не обізвали западенцями і бандерівцями. Ми борсаємось у купі псевдоісторичного сміття, осліплі від приниження і почуття провини, хоча нікому нічого не винні. Ми не кращі й не гірші. У нас є коріння, яке досі міцно тримається за цю землю, найбільшим багатством якої є сіль і кров. Ось це ми можемо залишити у спадок дітям і онукам, які самі знайдуть для себе відповідний формат патріотизму. У них є почуття гідності й можливість подивитись на Україну збоку.
Кривавий і співучий Майдан, а слідом за ним контрреволюція на сході і військова експансія Росії виявили всі виразки і хвороби соціуму, і насамперед політичної та інтелектуальної еліти. Це нормально, бо визначення діагнозу – це вже крок до одужання.
Великодержавний патріотизм не пустить коріння в Україні. Не тому, що нас ще багато-багато років зупинятиме постколоніальний комплекс меншовартості, а тому що цього не допустить громадянське суспільство, яке в нас активно розвивається попри балансування на краю прірви, реальну війну, яка зачіпає приватне життя незалежно від того, де ми мешкаємо, в Луганську чи Львові. Саме громадянське суспільство є основою української державності, саме воно найбільш реалістично дивиться зараз на світ, нівелюючи вбивчі геополітичні наміри.
Не ми в Україні, а Україна в нас – це і є формула нефантомного, а справжнього патріотизму. Звідти всі ці прапори, стрічки, співання гімну, вишиванки. І звідти – матеріальна підтримка українського війська, біженців, пікети і протести. Це замінило нам пропаганду патріотизму згори, від якої самоусунулася нетривка і слабка, а подекуди ворожа влада.
Суспільство само продукує патріотичні месиджі, це так, однак воно не може заборонити ворожу пропаганду, бо не має на це мандату. Не може посадити у в’язницю за державну зраду, не може віддати наказ стріляти по терористах та їхніх посібниках. Навіть не може захистити наших рядових вояків від корумпованих і бездарних генералів. Не може зробити безпечним вояж україномовного громадянина на Донбас, який ми практично втратили, бо навіть відвойований кров’ю галичан, волинян чи полтавців, він ще дуже довго чинитиме опір національному просвітництву, позаяк це все наслідки тривалої свідомої дебілізації освіти й культури постколоніальними режимами, а не байдужості, як дехто себе втішає.
Однак віра у потугу громади і її поступове розширення здатне повністю перезавантажити владу, щоб ми жили в Україні, а Україна жила в нас. Патріотизм у мирні часи – це принцип. У часи небезпеки – це вчинок. Хоча насправді мирних часів у нас ніколи не було. Не можна назвати миром напівсонне животіння й марення про патріотичну владу. Ця розкіш – не для нас.
Ми використовуємо