Сумно бути мером Єрусалима

Публікації — 22:00, 25 грудня 2013

0 0

Публікації — 22:00, 25 грудня 2013

0 0

На мапі 15 сторіччя Єрусалим розташовано у центрі світу. А де той центр світу зараз, ніхто вже не знає, й навряд чи потребує знати.

Центр – у сенсі точки опори, віри в те, що він непорушний, і доки існує, доти існуватимуть людина й цивілізація, нею створена. Центр як символ духовності, врешті-решт. Завоювання чи падіння Єрусалима, Константинополя, Рима, Москви у давнину сприймали як найвищий тріумф чи найбільшу трагедію.

Єрусалим ми в Україні сприймаємо як міфічне місто, Львів у Росії чи на сході України теж сприймають як міф чи символ. Значно важче збагнути, що давній Єрусалим чи давній Львів занурені в землю на кілька метрів, а те, що на поверхні, цілком належить сучасності. Звісно, місто може прикидатись давнім на догоду туристам чи амбіціям містян, але йому все одно не втриматись в історичних межах, бо це призведе до деградації людей, що живуть у ньому. Бути мером такого міста нелегко.

Консерватизм і амбіції

Дорогою до покинутого арабського села Ліфта донька цитує мені вірш Єгуди Аміхая:

Сумно бути мером Єрусалима

просто жахливо.

як може людина бути мером такого міста?

що їй робити у ньому?

Будувати,будувати і будувати…

Увесь Єрусалим збудовано з місцевого жовтуватого каменю. Жодного тобі бетону, хіба що тепер дозволяють деякі архітектурні конструкції облицьовувати тим же каменем. Його не потрібно везти здалеку: він наче росте із землі замість трави. Здається, його запаси невичерпні. Обтесані блоки і поруч дикий камінь, який завтра також набуде правильної геометричної форми, щоб стати стіною. Місто розростається. На мертвих пустельних пагорбах, обпалених пекучим сонцем, з’являються нові райони. Тільки Старе місто обмежене мурами. Посеред нього – Наріжний камінь, над яким збудована мечеть з золотим куполом. Це найбільша святиня мусульман та юдеїв, її називають Куполом Скелі. З цього каменя Господь почав будувати наш світ. Він теж місцевий. І Стіна плачу, і Храм Господній. Хіба не диво, що все місто упродовж тисячоліть будували з одного каменю?

У нових спорудах немає ні стилізації під старовину, ні еклектики. Будинки зручні, без зайвої розкоші. У Єрусалимі – небагато репатріантів з Росії чи України. Тут діють суворіші правила, ніж в інших містах Ізраїлю. Житло і послуги – неймовірно дорогі, знання івриту обов’язкове, місцеві євреї розмовляють виключно на івриті, а хто не бажає вивчити цю мову, оселяється у містах довкола Тель-Авіва, де вистачить базових знань, щоб знайти якусь роботу.

Якщо не підтримувати життєдіяльність у місті, пустеля проковтне його за лічені дні. Вода тут – цілодобово, на відміну від деяких українських міст, централізоване опалення тільки в державних установах чи готелях. У шабат громадський транспорт не працює, лише таксі. Зачинені крамниці, тому в четвер і п’ятницю зранку усюди на ринках і в крамницях панує жвавий рух – люди купують їжу на два дні. Всі, незалежно від релігійної належності. У всіх містах Ізраїлю один і той самий ритм життя. Це викликає почуття стабільності, яка так конче потрібна на Близькому Сході.

Мерія Єрусалима постійно перебуває під наглядом релігійних ортодоксів. Ті впливають на всі сфери громадського життя. Заклади харчування постійно перевіряють на дотримання кошерності, існує також заборона зображувати людей у зовнішній рекламі, порушення режиму шабату – злочин. Гості міста змушені підкорятись цим правилам. Зрештою, ніхто й не запитує їхньої думки.

Мер Єрусалима мусить приділяти велику увагу безпеці. Я жодного разу не бачила поліцейських в Ізраїлі, а проте ти можеш ходити по вулиці вночі, й ніхто тебе не пограбує. Ніхто не витягне в тебе гаманець в автобусі, а загублену річ обов’язково повернуть. Безпека приваблює туристів не менше, ніж архітектурні та музейні пам’ятки. Всі громадські заклади, певна річ, охороняють на вході. Я була свідком того, як на автобусній зупинці хтось залишив чохол з гітарою. За кілька хвилин приїхала служба безпеки, і всіх перехожих попросили відійти на десять метрів убік, доки підозрілий предмет не перевірили. Система безпеки настільки досконала, що приймаєш її як турботу, а не як незручність. Обов’язок міського голови – підтримувати все у належному стані, хоча кожен з єрусалимських мерів хоче додати щось своє, аби залишитись у пам’яті мешканців гарним мером, а не більмом на оці. Коли йдеться про пам’ятники, нові споруди в центрі міста, дороги, то їм передують довгі консультації з мешканцями і громадськими організаціями. Там ніхто не вліпить кічеву скульптуру під рестораном, ніхто не почепить рекламу на фасад, не зрубає дерево, і вже ж не приватизує те, що має бодай якусь історичну цінність. Подібних випадків просто немає, бо всі варіанти передбачено законом. Правда, багатьом не подобається міст у вигляді арфи біля центральної автостанції, тут, очевидно, втрапила коса на камінь. Надто ефектне видовище, яке псує скромність Великого Міста. Чи суперсучасний трамвай, що з’єднує всі важливі точки міста. Теж доволі амбітний проект. Трамвайна колія, наче бритва, розтинає місто від Дамаських воріт до Гори Герцля. І мер ходить так само по лезу бритви, бо в Ізраїлі відповідальність несе кожен чиновник, і ніщо не врятує його від в’язниці та конфіскації майна. В Ізраїлі немає персон понад законом.

Я часом собі уявляю, на що б перетворили Єрусалим наші рідні чиновники й бізнесмени. Насамперед вони б зробили Старе місто заповідником, виселивши звідти всіх людей, натикали усюди копалень кави, криївок та інших популярних закладів, а також псевдохудожніх салонів. Весело розмалювали б фасади фінськими фарбами, реставрацію зробили б пінопластом і пластиком, а старе каміння замінили б бетонними плитками. І брали б за все відкати. А по вихідних по Віа Долороса ходили б процесії бабусь-гомофобів й калатали б порожніми пластиковими пляшками. І сувенірні крамнички торгували б китайсько-єрусалимськими сувенірами. А на інших вулицях на людей падали б балкони, в маршрутках витягували б гаманці, а всі тротуари зайняли б іномарки. А у такому звичному для нас транспортному хаосі мажори вбивали б людей.

Коли мені кажуть «в Ізраїлі небезпечно, там стріляють», я відповідаю, що в Україні щодня гине більше людей на дорогах, ніж в Ізраїлі від рук терористів за десять років. У нас кожен день виходиш з дому, ніби на фронт. Батьки, проводжаючи дитину до школи, не знають, чи побачать її знову. В Єрусалимі можна зустріти безпритульних, що сплять на вулиці, і ніхто їх не проганяє й не принижує. Тут не побачиш п’яних і агресивних молодиків, що живуть на утриманні батьків. Тут люди працюють до кінця життя, і ніхто не відмовляє їм у праці через вік, а тих, хто не може більше працювати і не має родини, держава утримує в гідних умовах. Армія дає шанс навіть незаможним хлопцям та дівчатам після служби отримати вищу освіту. На кожній вулиці є обгороджений дитячий майданчик із синтетичним покриттям.

Не знаю, чи має час сумувати мер Єрусалима, чиї обов’язки суворо регламентовані, й ніхто не заважає йому їх виконувати, але нашим українським мерам жити сумно. Навіть при бажанні щось змінити вони не можуть протистояти тим корупційним поліпам, що приросли до дна човна міського урядування, бо за це можуть заплатити власним життям. Сама посада мера в Україні асоціюється зі знищенням архітектурних пам’яток, земельними спекуляціями і віллами міського голови в центрі міста. Преференції отримує той, в кого більше грошей на хабар, навіть коли йдеться про патріотичну скульптуру. Звідти – вражаючий несмак і культурна деградація міської забудови.

Поміркованість і неформальний підхід

Ось ми й дійшли до Ліфти – села-привида на околиці Єрусалима. Воно розташоване в ущелині, куди стікає вода з пустелі. От від чого важко й сумно мерові Єрусалима. На горі – автовокзал і мости. Ген далі – квітуче село Ейн-Керем, звідки начебто родом Йоан Хреститель. А тут з 1948 року – пустка, відколи виселили всіх арабів. Із Ейн-Керем теж виселили, а потім заселили євреями. Ліфту не заселили, познімали дахи, щоб не повернулись мешканці, і все заростає здичавілим інжиром, гранатами і гірким мигдалем, а ще кактусами, які тут замість лопухів. Колишні мешканці живуть поруч або розсіялися по всій Палестині. Іноді вони приходять до своїх колишніх будинків, все ще не втрачаючи надії на те, що муніципалітет дозволить їм повернутись. Їхній біль такий самий глибокий, як і в мешканців Чорнобильської зони.

Мабуть, усі знають, що в Ізраїлі існують неформальні поділи на квартали за етнічною ознакою. Усе, що знаходиться в тому велетенському казані, не змішується завдяки релігії. Новий Єрусалим розвивається як продовження Старого міста з його християнською, єврейською та мусульманською дільницями. Таким був колись Львів та інші галицькі міста, про що розповідають лише назви вулиць, які не встигли змінити в дусі часу. Мер такого міста не повинен віддавати перевагу якійсь окремій нації, бути готовим владнати будь-який конфлікт на етнічному чи релігійному ґрунті.

Ліфта – це, напевно, найбільш вразливе місце в Єрусалимі. Увага правозахисників прикута до нього, що не дає змоги муніципалітету ні знести вцілілі будинки, ні почати будівництво, ні дати дозвіл повернутись господарям будинку, хоча після завершення військового конфлікту ті мають право. Справа досі не вирішена, бо перебуває у політичній площині. Один час Ліфта була притулком для хіпі, рокерів, емігрантів з Росії. Зараз тут прокладено туристичний маршрут, правда, невідомо, що розповідають гіди про майбутнє Ліфти, бо ж майбутнє у цього села мусить бути.

У 2011 році вибухнув дуже неприємний скандал, який журналісти назвали «оскверненням порно», коли ЛГБТ-спільнота на чолі з відомим гей-порнографом Майклом Лукасом зняла ролик у цьому покинутому селі, намагаючись його «заселити» і в такий спосіб привернути увагу до його статусу. Громадськість – і єврейська, і арабська – дуже різко розкритикувала дії організаторів. Тим більше, що у фільмі був ностальгійний сюжет про колишнього мешканця Ліфти Якуба, який на тлі сексуальних ігор учасників акції виглядав абсолютно недоречно.

У 2012 році Адміністративний суд Єрусалиму скасував тендер на продаж земель у селі Ліфта. Позов подали правозахисні організації Ізраїлю з додатком експертиз п’яти відомих архітекторів, які довели, що зруйнування історичної пам’ятки суперечить світовим нормам містобудування, і що Ліфта як палестинське село «важливе для майбутніх поколінь». Тим часом муніципалітет намагається знайти якийсь вихід, бо рішення повинно бути водночас політичним і гуманітарним.

Вдень тут прогулюються люди, купаються у басейні, заходять у будинки, де побували мародери, фотографують. Важко сказати, де були пекарня і мечеть, а головна вулиця все ще зберігає рештки бруківки, що знову перетворюється на дикий камінь. А вночі тут просто темно й моторошно. І, можливо, відбувається те, про що написав ізраїльський поет Єгуда Аміхай: