Порозуміння на Збручi

IQВолодимир Павлів, 27 травня 2013331199
Порозуміння на Збручi

Поділля – це серце України. Саме тут відбувалися головні події нашої історії. І нам образливо, коли ми їдемо за Збруч, а нас там називають «москалями», а коли їдемо на схід – «бандерами».

А ми – подоляни, і це має звучати гордо. Це те, що на початку розмови почули галичани від представників Хмельницької та Вінницької областей, які взяли участь у зустрічі громадських ініціатив з Галичини і Поділля – «Порозуміння на Збручі».

У чарівному подільському містечку Сатанів, може, вперше зібралися представники громадських ініціатив з обох берегів Збруча і не тільки. Без сумніву, з усіх цих областей спілкуються різні однопартійці та номенклатура, але так звані «суспільники» та ще й з ухилом в місцевий патріотизм зустрілися таки вперше.

Участь у цьому заході взяли представники Подільського дискусійного клубу з Вінниці, проекту Український вибір з Хмельницького, «Руху відродження Галичини» та інших ініціатив зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівецького медіа-клубу, а також проекту Українська Федерація з Києва, який і виступив ініціатором зустрічі.

Тому на початку не просто було навіть сформулювати – чого таке порозуміння між представниками Галичини, Поділля, Буковини могло б стосуватись? Організатори, які запрошували учасників тих регіональних ініціатив, більшість з яких є прихильниками федеративного устрою, запропонували розглянути такі питання, як погодження підходів до визначення майбутніх адміністративних меж цих регіонів у межах «переформатованої» України.

Галичанам, натомість, цікаво було поговорити про визначення принципів добросусідської співпраці між регіонами, тобто щоб річки Збруч і Дністер не були «санітарними кордонами», що відділяють «націоналістичну Галичину» від «совкового Поділля» чи «інтернаціональної Буковини». Адже недитяча хвороба націоналізму, яка саме з Галичини поширилася по всій Україні, сильно «підмочила» нашу репутацію як доброго сусіда. «Зараза з-за Збруча» – ось що знеохочує до співпраці з галичанами передусім сусідів з іншого берега.

Однак розмова пішла своїм шляхом. Якщо галичани більше уваги приділяли імовірній співпраці, то подолянам – так виглядало – хотілось виговоритися про свої проблеми. А проблем цих справді немало. Перша і головна з них – у тому, що тіло того старого Поділля (чи то Подільської губернії царської Росії, чи то цілісного етнографічного українського регіону) бездушно і безсоромно розшматувала більшовицька адміністративна система, виходячи з партійно-організаційної доцільності. Внаслідок цього нині подільські райони є в складі шести областей України. За таких обставин говорити про «відродження Поділля» виглядає ще складніше, ніж відродження Галичини.

Інша проблема та, що цей регіон не має великих і значущих міст, які могли б конкурувати не тільки зі столицею, але й з Одесою чи Донецьком, Львовом чи Харковом.

У таких умовах справді непросто розвивати місцеві спільноти, зміцнювати відчуття особливої регіональної ідентичності. Мешканці міст ще можуть якось згуртовуватись довкола проблемних питань, як-от вирубка міських парків, забудова історичних місць, руйнування пам`яток архітектури тощо. Але щоби бути господарем у своєму регіоні – цього замало: тут без усвідомлення єдності за критеріями регіональної системи цінностей, а не просто тимчасової доцільності, вже не обійтися. Особливо у ситуації, коли «переформатування» України виглядає неуникненним. Чи то у межах адміністративно-територіальної реформи, чи то внаслідок федералізації держави, але межі регіонів будуть змінюватися.

І те, як автори «переформатування» креслитимуть нові регіональні обриси, значною мірою залежатиме від того, чи є в регіоні місцева й організована громада, без погодження з якою обійтися буде неможливо. Натомість цілком можливим буде краяння по живому етнографічно-історичному тілу, якщо місцева громада устами місцевих еліт не подаватиме голосу протесту.

Розуміння цієї проблеми виявили промовці практично з усіх присутніх обласних делегацій. Збільшення повноважень місцевого самоврядування, зміцнення інструментів народовладдя, децентралізація влади – це питання, по яких ні у кого практично немає розбіжностей. Різноголосся – часом досить емоційне – виникало, коли мова стосувалася історичних аспектів. Звідси учасники й прийшли до спільного висновку всієї зустрічі: співпраця між галичанами і подолянами (а також, зрозуміло, з представниками інших регіонів) може бути цілком конструктивною й активною, якщо думати категоріями майбутнього і не торкатися болючих історичних тем. «Не торкатися» означає, як висловився молодий колега з Тернополя: «нехай галичани займаються історією Галичини, а подоляни – історією Поділля».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 99

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • виртуальный троль 12 червня 2013, 19:57

    В 1277 г. галицко-волынские князья признали над собой верховную власть Ногая, правившего западными улусами Орды. В 1299-1300 гг. между Ногаем и ханом Тохтой разгорелась война за власть, в ходе которой войсками Тохты был убит сторонник Ногая киевский князь Владимир Иванович, а Киев разгромлен. В этой войне галицко-волынский князь Юрий Львович выступил на стороне хана Тохты, за что получил от него ярлык на Киев. Вслед за этим Юрий Львович принял титул «короля Руси», в 1303 г. создал собственную Галицкую митрополию (просуществовавшую до 1347 г.), а в 1305 г. добился утверждения киевским митрополитом своего ставленника Петра. В 1302 г. Юрий Львович с татарским войском совершил поход на Сандомирщину против польского короля Вацлава II.

    В 1323 г. погибли сыновья Юрия Львовича Андрей и Лев II (по сообщениям белорусско-литовских летописей, на войне с Гедимином), после чего галицко-волынские земли на некоторое время перешли под непосредственное управление двух татарских баскаков. Одновременно за них развернулась война между Польшей и Литвой. В 1324 г. противоборствующие стороны пришли к соглашению, по которому правителем Галицко-Волынского княжества стал ставленник хана Узбека Болеслав-Юрий II Тройденович, продолжавший выплачивать Орде ежегодную дань.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • віртуальний троль 12 червня 2013, 18:11

    Галицко-волынские князья неоднократно участвовали в военных походах татар на европейские страны. Для сравнения, суздальские князья единственный раз приняли участие в татарском военном походе – зимой 1277-1278 г. на Кавказ, причём в этом походе не участвовали ни верховный правитель Суздальской земли – великий князь владимирский Дмитрий Александрович Переяславский, ни его союзник князь Даниил Александрович Московский, которые состояли в антитатарской коалиции, находившейся в состоянии войны с князьями, участвовавшими в походе 1277-1278 г. Напротив, в татарских походах на европейские страны принимали участие сами верховные правители Галицко-Волынской земли.

    В 1258 г. татарский полководец Бурундай приказал Даниилу Галицкому идти с ним в поход на Литву. Испугавшись наказания со стороны татар, Даниил послал вместо себя к Бурундаю своего брата Василька, а сам пошёл на Литву отдельно и взял Волковыйск. О размахе этого татарско-галицкого похода сообщает Воскресенская летопись: «Того же лета взяша Татарове всю землю Литовскую» (ПСРЛ. Т. 7. С. 162). В 1259 г. последовал совместный татарско-галицкий поход на Польшу, во время которого был взят город Сандомир. Ипатьевская летопись стыдливо умалчивает об обстоятельствах его взятия, однако Великопольская хроника сообщает, что горожане сдали город, поддавшись на обман галицко-волынских князей.

    Преемник Даниила Лев Данилович Галицкий участвовал по меньшей мере в семи татарских походах: в 1275 г. на Литву, в 1277-1278 г. на Литву, в 1280-1281 г. на Польшу, в 1285 г. на Венгрию, в 1286 г. на Польшу, в 1287 г. на Польшу и в 1300 г. на Польшу.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • виртуальний троль 12 червня 2013, 18:09

    Верховный правитель Суздальской земли великий князь Юрий Всеволодович Владимирский погиб в сражении с татарами на реке Сить 4 марта 1238 г., в то время как Даниил Романович Галицкий бежал от татар осенью 1240 г. сначала в Венгрию, а потом дальше в Польшу, где оставался до 1242 г., пока татары не ушли из его земли. В 1245 г. Даниил отправился в Орду к Батыю, чтобы получить от него ярлык на галицко-волынские земли. В шатре Батыя он встал на колени перед татарским ханом, назвал себя его холопом и пил по его приказу кумыс. В 1259 г. галицко-волынские князья в знак союза с Ордой разрушили свои крепости. При этом Даниил из страха перед татарами снова бежал в Польшу, а потом в Венгрию.

    Галицко-волынские князья утверждались татарскими ханами, чьё слово было решающим при занятии ими своих столов, как явствует из рассказа Ипатьевской летописи о споре между Мстиславом Даниловичем и Юрием Львовичем о наследии Владимира Васильковича. Галицко-волынские князья ездили в Орду – источники донесли до нас сведения о таких поездках Даниила Романовича, Льва Даниловича и Владимира Васильковича. Галицко-волынские князья платили дань татарам, о чём говорят многочисленные свидетельства – как местные, так и иностранные. Причём даже после перехода галицко-волынских земель под власть Польши в 1349 г. выплата с них дани в Орду не прекратилась, о чём свидетельствует, в частности, письмо римского папы Иннокентия VI польскому королю Казимиру III от 1357 г.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук