Праведні ідеї й войовничі невігласи
IQ

Праведні ідеї й войовничі невігласи

Як варварство агресивної меншості дискредитує правильні починання

Роман Лехнюк, 11 червня 1859 2

Лише лінивий або цілковито байдужий в останні дні не чув нічого про масові акції протесту, що спалахнули в США після фактично вбивства поліцейським у Міннеаполісі афроамериканця Джорджа Флойда. Тепер вони перекинулись і на терени Європи. Фейсбук традиційно відразу сповнився «експертами» з питань расової не/дискримінації в США і взагалі фахівців з «внутрішньої кухні» цієї країни. Та хочеться звернути увагу на інший момент.

Реакція великої частини американського суспільства на злочинні дії полісмена абсолютно здорова, логічна й передбачувана – гнів, обурення, осуд. Насправді було б дивно, якби масові протести не спалахнули. Проте виникла проблема, яка не є ні новою, ні винятково американською – мирні протести переросли у вандалізм і масові заворушення. Зайве казати, що в очах багатьох людей це сильно дискредитує увесь протестний рух Black Lives Matter.

Безглуздо вважати, що протест є безпідставним. Якби в США взагалі не існувало давньої вкоріненої проблеми расизму чи поліцейського свавілля, таких масових акцій не було б. Гасла про рівність прав усіх громадян завжди актуальні, навіть у такій історично демократичній державі, як Сполучені Штати. Що вже казати про сучасну Україну.

Чому ж тоді боротьба за праведні ідеї часто (особливо на Заході) має яскравий «побічний ефект» у формі вандалізму й погромів майна ні в чому не винних людей? Очевидно, що більшість учасників нинішніх акцій протесту навряд чи підтримують такі дії. Та це не спиняє мародерів. Ба більше, їхні дії ллють воду на млин опонентів.

Боротьба за праведні ідеї, на жаль, часто стає шансом проявити себе різноманітним маргінальним й агресивним елементам на зразок вуличних банд, радикальних лівих («антифа»), ультраправих тощо. Зрештою, коли держава й органи правопорядку фактично зникають, у багатьох може з’явитися спокуса цим скористатись. Пригадаймо, наскільки сильним був страх перед мародерством у Львові після «ночі гніву». На щастя – безпідставно.

У запалі праведного (а іноді й «праведного») гніву радикальні протестувальники часто виставляють себе щирими невігласами. Так, у Вашингтоні під час заворушень було пошкоджено пам’ятник Тадеушу Костюшку – учаснику війни за незалежність США і знаному борцю за свободу й рівність. Принаймні в розумінні кінця XVIII століття. Що цікаво, коли у вандалів запитали, навіщо вони це зробили і чи знають взагалі, хто такий Костюшко – відповідь була спантеличено негативною. Вочевидь, тут мало місце те ж таки расове упередження, тільки навпаки – «біла» людина давньої епохи в уявленні цих людей просто не могла не бути расистом і пригноблювачем.

Ще більш трагікомічний випадок трапився 7 червня в Лондоні. Тут учасники протесту на підтримку руху Black Lives Matter пошкодили пам’ятник Вінстону Черчиллю й написали на постаменті, що він расист. Сер Вінстон, звісно, був подекуди контроверсійною фігурою. Чого вартує лише дана ним характеристика на адресу Махатми Ганді – «напівоголений факір». Зрештою, Черчилль багато в чому був людиною ще вікторіанської епохи й не міг не успадкувати бодай частину типових тоді стереотипів.

Але без Вінстона Черчилля Європа і світ були б куди гіршим місцем для життя. Зокрема, і для мітингувальників усіх мастей. Саме він у червні 1940 року, всупереч поглядам більшості членів Воєнного кабінету, не спокусився перспективою миру з Гітлером у найтемніший для Британії момент Другої світової війни. А натомість закликав до опору за всяку ціну – аж до повної перемоги. Це той рідкісний момент історії, коли її хід насправді залежав від однієї людини. Вчинив би Черчилль інакше – і дуже ймовірно, що люди давно забули б саме словосполучення «право на протест».

Історія з пам’ятниками Костюшкові і Черчиллю нагадує періодичні заклики лівих активістів на Заході повикидати з навчальних програм шкіл та університетів Платона, Аристотеля та чимало інших мислителів, що створили фундамент Західної цивілізації. За що? Бо вони, на думку активіста ХХІ століття, ще ті расисти та гомофоби. Що, звісно ж, цілковитий нонсенс.

Украй складно не давати вандалам демонструвати своє варварство, а дурням – невігластво. Та що робити легко й водночас важливо – це називати речі своїми іменами. Мирний протест заради рівності і проти невиправданого насильства чи дискримінації – це правильно. А також ознака здорового громадянського суспільства. Нищення чужого майна, насильство, осквернення пам’ятників, спалення прапорів власної держави – це неправильно.

Колись геніальний польський філософ Лєшек Колаковський написав одному з лідерів британських «нових лівих» Едварду Томпсону дуже просту і водночас складну для прийняття істину: зло є злом, незалежно від того, хто його чинить – «свої» чи «чужі». Тортури є злочином, незалежно від того, чинить їх реакційна бразильська військова хунта чи «прогресивний революціонер» Фідель Кастро. Те саме стосується й погромів.

Людині властиво бути строгою щодо ідейних опонентів і бачити кожну скалку в чужому оці, водночас не зауважуючи колоди у власному. Це універсальна проблема для прихильників усіх поглядів та ідеологій. І на неї треба вказувати усім, хто піддається цій спокусі – а такі є і серед найзапекліших консерваторів, і серед палких борців за права людини.

Нинішня ситуація унікальна тим, що українці можуть вважати себе добрим прикладом. Йдеться про Революцію гідності, коли джерелом насильства насамперед була влада й силовики, а не протестувальники, серед яких не бракувало радикалів. Навпаки, учасники Майдану зазвичай припиняли протиправні дії в зародку. Зрештою, протягом усього часу протестів на Хрещатику працювали кафе й магазини, які ніхто не громив.

Та контраст між нашою революцією і темною стороною нинішніх протестів у США чи Європі не повинен вводити в оману – нам до Заходу ще дуже далеко. Революція гідності стала епізодом, що вартий гордості, проте не призвів до бажаних системних змін. З одного боку, дуже важливо називати хибні вчинки справжніми іменами, де б їх не чинили. Та медаль завжди має дві сторони. І на іншій – вражаюча пасивність реакції пересічного українця на свавілля поліції в Кагарлику, у нашій країні. А так хочеться якоїсь «золотої середини» – праведних ідей без дискредитації чи то вандалами-мародерами, чи різноманітними псевдоактивістами й маргіналами, чи бодай без використання їх як ширми для корупційних оборудок.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук