Правосуддя з оглядкою на бюджет?

З 2011 по 2017 рік я працювала заступником головного лікаря з медичної частини Львівської обласної клінічної лікарні.

28 листопада 2016 року мене затримали правоохоронці нібито за вимагання та отримання хабаря в розмірі 6000 грн. від тещі оперуповноваженого Управління захисту економіки Тараса Демковича (станом на сьогодні вже колишня теща) кухаря Чаплі Галини з Нагуєвич.

Затримував мене безпосередньо сам зять так званої потерпілої, на прохання якої старанна теща погодилась взяти участь у спецоперації з імітування передачі хабара.

Злочинний родинний тандем залучає до злочину і свого брата – цей персонаж був потрібен для імітації хвороби пацієнта, за якого власне за легендою і дається хабар.

Ті факти, які ми розкривали шляхом доступу до телефонних дзвінків та інших матеріалів справи щодо учасників інсинуації передачі хабара – викривали зухвалий безкарний характер роботи органів правопорядку.

Безліч телефонних дзвінків, похвилинний інструктаж тещі зятем під час спроби вручення хабара, постійна комунікація з замовником справи головним лікарем обласної лікарні Гичкою М.

І це лише верхівка айсберга. Важливо те, що на кожне нове засідання у нас були нові дані, які давали можливість здійснювати активний захист та викривати злочини здійснені прокуратурою та поліцією.

Важко навіть визначитись котрий з трьох інкримінованих мені епізодів отримання хабарів був більше абсурдним.

Загалом це була сага. Про безвідповідальність, зухвалість, нахабство і, зрештою, тупість.

З огляду на те, що мені правоохоронні органи «намалювали» відповідальне становище та повторюваність злочинів – санкція статті, за якою мене було обвинувачено, передбачала від п’яти до десяти років ув’язнення. Безальтернативно.

З таким «багажем» ми почали боротьбу .

Ми?! Ну, тоді я, мої діти, чоловік і найрідніші.

Ну так, були люди, які відважувалися навіть подзвонити і засвідчити свою повагу та висловити підтримку. Але це були одиниці. Пальців ніг залучати не довелося б. Однієї руки майже вистачило б. Ніколи не перестану за них молитись.

Ну, і звісно, адвокати. Це окреме питання.Складне і неоднозначне з огляду на те як працює інститут адвокатури в Україні.

Мені пощастило. Не з першого разу. Траплялися і цинічні бездарні «рішали». Один із них, не тямлячи абсолютно нічого в кримінальному праві та процесі потрафив «збрити» з мого чоловіка 4 (!!!) тисячі євро за тих кілька днів поки я була в ІТТ і СІЗО... Описав практику судових рішень по статті 368 КК України і... переклав на англійську.

А загалом, мені таки пощастило з адвокатами. Я зробила правильний вибір в особі Мицика Олега і Валерії Коломієць. Бо адвокат це не лише знання і досвід. Це також емоційний зв’язок з клієнтом.

Це про емпатію, про підбадьорення, про вміння втримати клієнта «на плаву».

Навіть усвідомлюючи всі ризики, через майже беззаперечну власну безнадію «добити» справу до перемоги процесуальним шляхом.

Отже, ми розпочали свій шлях.

Рішення про те, що він ( шлях) буде абсолютно прозорим і максимально публічним було моїм одноосібним рішенням.

Річ в тім , що замовники обрали саме такий варіант для мого тотального репутаційного знищення.

Ще до завершення обшуку в моєму робочому кабінеті 28.11.16 року (в якому, до слова, не знайшли абсолютно нічого!) замовник справи Гичка М. та інші запросили на «сенсацію» практично всі телеканали з представлених у Львові, аби «зафіксувати» моє «падіння».

Ну, а оскільки нижче землі падати важко (поки гробарі яму не викопали) – доводиться відштовхуватись від дна.

Хтось одного разу сказав, що «зламана людина народжується двічі. …у житті настає період, коли нелюдський біль перетворюється на незламний характер, точку неповернення».

Не знаю, не знаю... Не думаю, що саме так і є. Зламане не відновити...

Важливо все ж не зламатися! Важливо таки знайти і прийняти себе в нових реаліях. Особливо важко прийняти! Вийти із фази заперечення (як її називають професійні психологи). Це надскладне завдання.

Далі легше. Бо тоді можна почати діяти. І ми почали.

На моє щастя, Бог посилав людей, які знали свою справу. Та інформація, яка розкривалася ледь не щодня вводила в ступор. І повторне заперечення! «Так не буває» – мозок лементував. Але від об’єктивної реальності важко сховатися.

Результат наших зусиль – відмова від обвинувачення по всіх трьох епізодах. Унікальний випадок в історії українського правосуддя. І це при тому, що до дослідження доказів сторони захисту ми так і не дійшли у зв’язку з закриттям справи! Тобто, найважливіше все ж було «в рукаві».

Ціна такої екстраординарності – три роки пекельних страждань і боротьби. Боротьби без найменшого логічного чи прагматичного шансу на перемогу. Виснажливої, часами деморалізуючої і майже безнадійної.

Винятково, але ми таки отримали результат – відмову прокуратури від обвинувачення. І навіть раніше, аніж могли очікувати (виправдувальний вирок).

Судовий позов про відшкодування моральний збитків – логічний крок після завершення судової тяганини, яка тривала три довгих роки. Втім, рішення суду першої інстанції про відшкодування 500 тис грн моральної шкоди – не перша наша перемога у цій справі в контексті компенсацій.

Держава виплатила заробітну платню за період відсторонення від посади близько 100 тис. грн. Нам також задовольнили позов про відшкодування витрат на правову допомогу – близько чверть мільйона гривень. Рішення набуло законної сили.

Щодо компенсацій за моральні збитки. Ми не вважаємо це рішення перемогою, адже позов заявлено на 50 мільйонів.

Від 50 до 100 мільйонів за оцінками експерта – адекватний грошовий еквівалент завданих збитків моїй репутації, здоров’ю, благополуччю у зв’язку з незаконним кримінальним переслідуванням, яке тривало три роки.

Масштаб збитків оцінено саме в таку суму не тому, що «грошей забагато не буває» або «що більше, то краще», а на підставі тривалих компетентних експертиз.

Для мене (і для мільйонів українців) важливо, щоб держава почала нести відповідальність за дії тих, кого уповноважує виступати від імені та в інтересах держави.

Це і є верховенство права! І це наш квиток в клуб іншого цивілізаційного виміру. Відмінного від того, де крадуть унітази і вершиною мрій є стати володарем пральної машини.

У запереченні на позов – прокурор наполягав, що компенсацію потрібно виплатити мінімальну, бо «йде війна і потрібно подбати про державний бюджет».

Смішно, правда? Хоча ні – сумно. І страшно.

Вони (сторона обвинувачення) не дбали про державний бюджет, коли вчиняли злочини, коли маніпулювали, фальсифікували, тиснули, погрожували, ігнорували очевидне і підтасовували факти!

І ніхто не поніс покарання.Прокурори Нанівський В., Сенюта А., слідчий Рубцов В. і надалі працюють в органах прокуратури. Платники податків утримують їх «діяльність».

Інститут влади, який зобов’язаний контролювати законність і дотримання прав людей – вчиняє беззаконня. Це вони перетворили країну в ціль для кривавого агресора! А тепер хочуть економити бюджет за рахунок компенсацій за спричинені страждання. Мені та безлічі жертв аналогічних злочинів правоохоронних органів всіх рівнів.

Біда в тім, що більшість людей не наважуються відстоювати свої права. Окрім тривіального страху перед всіх мастей органами, це ще й клопітно і затратно.

А ми продовжимо.

Бо не секрет, що бюджет наповниться тоді, коли в нас повірять.

Україна продемонструвала світу сталеву волю до перемоги. Тепер час довести, що ми зможемо втілити необхідні реформи, аби стати членом великої європейської родини.

Цінності понад усе. Бюджет додасться.

Камінь до каменя, крок за кроком, правда для всіх однакова – це шлях до країни верховенства права, де права людини не порожній звук, а конкретна відповідальність за їх порушення.

P.S. Нещодавні опитування серед українців показують, що 88% українців вірять, що через 10 років наша країна стане процвітаючим членом Європейського Союзу. Однак головними перешкодами для України на шляху до членства в ЄС є недотримання верховенства права та боротьби з корупцією. У цій перспективі утримання корумпованих чиновників на посадах і небажання системи правосуддя надати повну компенсацію жертвам державної корупції робить наш шлях вперед дуже складним. Це підкреслює для зовнішнього світу різницю між розмовами та діями і, таким чином, відтермінує або навіть, не дай Бог, завадить процесу набуття нами членства в ЄС.