Про нелюбов акордеоніста до журналіста

Уявімо собі нормальну країну, депутат парламенту якої від правлячої партії називає більшість журналістів своєї країни… холуями. Неможливо? В нормальній країні – так, оскільки цей депутат чудово розуміє, якою буде реакція суспільства, журналістської громади, опозиції, та й самої правлячої партії, для якої за умов чесної політичної конкуренції подібні витівки свого члена – небачений подарунок опонентам. А тому – якщо щось подібне і станеться – вибухне грандіозний скандал, результатом якого може стати (в залежності від специфіки законодавства у конкретній країні) або відставка депутата, або виключення його з лав партії.

Навряд бодай щось подібне чекає на депутата-регіонала Табачника (це той, який акордеоніст). Ну, обуриться 5 канал, щось там напише УП, вякнуть третьосортні політики з табору вчорашніх, гавкнуть декілька блогерів… Ось і все. Більшість традиційних медій, провладних політиків, куплених опозиціонерів та інших чинників “модернізації ” країни пройдуть повз чергове регіональне хамство – так само, як вони це робили завжди, коли треба було по-справжньому обуритись, написати, вякнути і гавкнути.

Адже у нас стабільність! Та сама стабільність, яка вибудувала паралелізм  в діяльності влади та мас-медій та виявилась ніщивною для української демократії. Всі незаангажовані західні структури – від урядових до громадських – в повний голос кричать не лише про демократичну стагнацію в Україні, але й про конституційні негаразди, політичні репресії проти опозиції, вибіркове законодавство тощо. Додати до цього переліку “стабілізації” взаємин мас-медій та влади цілком коректно, для прикладу, концепцію Бенкендорфа–Арфуша про абсолютне медійне сприяння владі та бачення керівником найвищого законодавчого органу України “критики як рабства”. Про місцеву специфіку поведінки владних представників щодо медій взагалі соромно говорити…

Поза сумнівом, журналістика дійсно стала полем серйозних суспільних і внутрішньопрофесійних проблем. За умов поглинання прав мас-медій постійним нагадуванням цієї влади про їхні обов’язки, ведемо мову вже не про ефективність, а про активність діяльності мас-медій як про критерій оцінки їх функціонування. Тобто варто оцінювати мас-медійну діяльність за інформаційною якістю продукту, а не за виходом (шпальтовим чи ефірним), який одержано в іншій інституціональній системі, в іншій інституціональній площині – площині зацікавлень та інтересів засновників (видавців), на яку мас-медії не мають безпосереднього впливу. Цей критерій оцінки діяльності головним чином повинен визначитися цінністю інформації, а не кількістю її видач аудиторії. Не варто забувати і про те, що інтерпретаційні можливості журналістики ніхто не скасовував навіть у режимі “стабільності”, тому – слово за медійниками, які мали б зрозуміти, по-перше, суттєву різницю між журналістикою об’єктивною та суб’єктивною (не плутаємо ці поняття з правдивістю), по-друге, власні інституціональні спроможності впливати на новиневу ситуацію в країні. Особливе значення вартувало б надавати провокативності, коли влада справами Степана Бандери як не героя і пам’ятника Сталіну як жертві бандерівських репресій відволікає увагу суспільства від суцільних власних економічних та соціальних провалів…

 Але якось так стається, що, вимагаючи відповідальності від інших, регіонали та дотичні до них інші владні райці самі є втіленням безвідповідальності – за образливі міркування, хибні рішення, непрофесійну політику і створені ними умови для соціально-політичної, фінансової та гуманітарної прірви в перспективі... Винними у цьому всьому неподобстві є, звісно ж, журналісти: це ми поливаємо брудом владу стабільності та модернізації, це ми піддаємо сумнівам їхні високі професійні якості та чесноти, це ми обурюємось, пишемо, вякаємо і гавкаємо…

Втім, не збираюсь розлого дискутувати з професійним акордеоністом – маю лише початкову музичну освіту. Натомість хотілося б полемічного паритету і від добродія Табачника – не пхатись в журналістику, ту сферу, яка для нього закінчується там, де закінчується його присутність в ній. Адже мало б існувати почуття гідності – якщо не партійної, то хоча б звичайної професійної, не кажучи вже про людську.

Смієтесь? Що ж, закінчую, щоби не перетворитись ще й на казкаря…