Про що думають військові під час свят

Картина невідомого мені автора на обкладинці польського журналу Wprost, який я ніколи не читав, чітко відобразила те, що відчуваю зараз я, і, здається, дуже багато побратимів. Як то кажуть зараз – тригернуло.

Я раптом побачив те, над чим намагався не задумуватись весь цей час. Це ж ми – десятки чи сотні тисяч військовослужбовців ЗСУ за півтори тисячі кілометрів від Дому. Не за своєю волею, але за своїм вибором.

Відірвані від сімей, домівок, дітей. Внуків, друзів, коханих, батьків, звичних і таких улюблених сімейних ритуалів: прийти додому, обняти кохану та рідних, сісти до столу. Вибирати, а потім прикрашати разом ялинку. Читати разом казки, перекладати дитину, яка заснула в ліжку з батьками, до себе…

Розуміння того, що ти мусиш (бо хтось же ж мусить), не позбавляє почуття провини перед найріднішими в тому, дальньому кінці столу. Перед дітьми та дружиною, які майже рік якось намагаються вивезти, повернутись, вирівняти життя, щоб було так, як «до».

Будь-який найгірший день до того тричі проклятого 24 лютого був кращим, аніж кожен день після нього. Нового, стрьомного життя з обстрілами, атаками, прильотами і виходами. Болотом, болотом, болотом…

І от ми сидимо, згорбившись перед розбитим екраном мобільника, в Богом забутому селі десь перед одним населеним пунктом, назва якого не сходить з екранів ТБ. Ловимо сигнал водафону чи старлінку і більше в проміжках між підвисанням картинки дивимось Аргентину – Францію. Намагаємось радіти, як раніше, речам настільки далеким і відстороненим, що здаються з іншого світу. Таким дивним тут, на одній з ділянок фронту нашої великої війни.

Але насправді ми всі живемо не тут, а там, в майбутньому. Коли ми повернемось. До своїх. До себе. І кожен день, в найгірших ситуаціях, знову і знову повторюємо собі: обов’язково, обов’язково.

Ми обов’язково повернемось додому.

Оригінал