Проект «Федералізація України». Східне відлуння західного заклику

Надання регіонам можливості самостійно визначати своє внутрішнє життя переведе боротьбу заходу і центру країни з півднем і сходом за принципом «хто кого», «ми або вони», «хто винен» або хто кого «годує» у здорове змагання за принципом «хто кращий».

Навряд чи це так страшно, як малюють. І точно не страшніше за те, що маємо сьогодні. І тим більше тому, що у видимій перспективі нездійсненне. Ми централізовано деградуватимемо – всі разом.

«Регіональна» мова

Місцеві громади можуть отримати право самостійно визначати свою мовну політику. Принаймні, з такою ініціативою виступає член правлячої коаліції «регіонал» Вадим Колесніченко. Минулого тижня у Верховній Раді був зареєстрований його законопроект «Про регіональні мови і мови меншин». У ньому депутат пропонує механізм набуття мовою статусу регіональної.

На думку Колесніченка, з ініціативою надання мові такого статусу можуть виступити або десять відсотків мешканців адміністративно-територіальної одиниці, або десять відсотків депутатів відповідної ради. Після цього питання виносяь на сесію цієї ради. У разі, якщо воно не буде підтримане більшістю депутатів, зацікавлені особи можуть звернутися до суду.

У пояснювальній записці до законопроекту Вадим Колесніченко зазначає, що законопроект покликаний ввести у дію ратифіковану п’ять років тому Європейську хартію регіональних мов і мов національних меншин. Спроби «запустити» цей акт депутат здійснює вже не перший рік. Його законопроект «Про регіональні мови» - теж не новинка: він поданий на заміну законопроекту від листопада 2007 року. 

 

В Україні ж проблема полягає у тому, що більшість носіїв російської мови не є національною меншиною – вони етнічні українці

 

Річ у тім, що у законі про ратифікацію Хартії регіональних мов і мов нацменшин не міститься визначення регіональної мови. Якщо щиро, то його не містить і сама Хартія, але європейці дають собі з цим раду. На сайті Ради Європи, присвяченому Хартії, є дані щодо умов її ратифікації іншими країнами. З цих даних видно, що розуміють в Європі під регіональними мовами. Так, Іспанія взяла на себе обов’язки щодо захисту офіційних мов Країни Басків, Каталонії, Галісії тощо. Великобританія, окрім ірландської, - щодо шотландської і валійсько-гельської.

Тобто, йдеться про мови корінних народів, які проживали на чітко визначеній території тієї чи іншої держави ще до утворення цієї держави, і не мають офіційного статусу в інших державах.

Для України такою є хіба що кримськотатарська. Всі інші, зокрема російська, – це мови національних меншин, і щодо цього в інших учасників Хартії теж нема питань: українська мова, наприклад, має статус мови нацменшини у кількох європейських країнах, зокрема у Польщі.

В Україні ж проблема полягає у тому, що більшість носіїв російської мови не є національною меншиною – вони етнічні українці. І якщо розуміти Хартію саме так, як її розуміють у ЄС, заходи з захисту російської мови в Україні мають бути пропорційними кількості етнічних росіян. Тобто, значно меншими, ніж комусь хотілося б. Саме тому Вадиму Колесніченку знадобилося особливе визначення регіональної мови.

Тому що послідовний  

Втім, законопроект Вадима Колесніченка покликаний продемонструвати піклування команди Віктора Януковичу про реалізацію не тільки гуманітарного блоку передвиборчих обіцянок. Поки що йдеться саме про демонстрацію, оскільки не факт, що цей документ, по-перше, потрапить до порядку денного, а по-друге, буде підтриманий більшістю.

Навряд чи у нинішньому складі парламенту знайдеться політична сила, готова позбутися такого вагомого електорального козиря, як мовне питання. Епопея зі скасуванням депутатської недоторканості є яскравим підтвердженням того, як довго можуть народні депутати розтягувати задоволення, граючись дражливими темами.

Тим більше, що законопроект «Про регіональні мови» суперечить Конституції і українському законодавству, згідно з якими повноваження щодо визначення мовної політики належать винятково Верховній Раді України. 

 

Епопея зі скасуванням депутатської недоторканості є яскравим підтвердженням того, як довго можуть народні депутати розтягувати задоволення, граючись дражливими темами

 

Розширення повноважень місцевих органів влади – теж одна з головних передвиборчих тез Партії регіонів і Віктора Януковича. І, як засвідчило проведене автором цих рядків відразу після президентських виборів опитування мерів обласних центрів і голів обласних рад, від нового Президента цього справді чекали. Причому очікування стосувалися не так мовних і культурних, як суто господарських речей, але не менш дражливих. Наприклад, зменшення відсотків коштів, зароблених на місцях, які мали б передаватися у бюджети вищих рівнів.

Іще одна важлива проблема, яку мала б розв’язати адміністративно-територіальна реформа, – чітке розмежування повноважень держави і органів самоврядування на місцях. Відповідним проектом змін до Конституції, до речі, займалася кафедра конституційного права Львівського національного університету імені Івана Франка на замовлення Асоціації голів обласних рад. Про це розповідав авторові голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник.

Тепер цьому проектові, вочевидь, доведеться поповнити собою архів. Тому що вже іншим проектом адміністративно-територіальної реформи займається Донецька обласна адміністрація за дорученням прем’єр-міністра Миколи Азарова. Донецька область має стати пілотною в його впровадженні. Анатолій Близнюк, який нещодавно змінив посаду голови Донецької облради на посаду голови Донецької ОДА, прогнозує, що проект реформи буде презентований вже цього року, і за два роки – втілений. За задумом Близнюка, паралельно його варто втілювати у Львівській області.

Своє бачення адміністративно-територіальної реформи Близнюк окреслює так: «Потрібно утвердити стандарти якості життя людей і сказати, що у радіусі п’яти-десяти кілометрів люди можуть отримати такі й такі послуги. Наступний рівень – на двадцятикілометровому радіусі людина має отримати послуги УЗД, технікуму, ще чогось. І люди знизу мають формуватися у самодостатні громади, самі формувати собі бюджет, а те, чого не можуть - делегувати на державний рівень».

Між іншим, Анатолій Близнюк є гарячим прихильником саме федеративного устрою України. Але наразі про федералізацію, вочевидь, не йдеться. Так само, схоже, не користується популярністю у нової влади ідея виборності голів обласних адміністрацій. Зате в українському політикумі продовжують активно обговорювати зміну виборчої системи на місцях – з пропорційної на мажоритарну або змішану, або пропорційну з відкритими списками.

Можна припустити, що тільки визначившись з усіма цими нововведеннями, центральна влада нарешті організує вибори до органів місцевого самоврядування, скасовані у лютому  поточного року. А доти існує потреба спустити пару і кинути кістку. Законопроект Вадима Колесніченка і став такою кісткою.

«Вы умрете другой смертью»  

Автору цих рядків видаються наївними і смішними страхи громадян, які вбачають у праві регіонів визначатися з їх культурною чи господарською політикою передумову для розколу країни. Мовне питання стало знаряддям у змаганнях політиків за центральну владу, яка дає їм можливість вільно розпоряджатися фінансовими потоками у межах всієї держави. І «лохом» буде той керманич із центру, хто добровільно передасть цю можливість регіонам.  

 

Мовне питання стало знаряддям у змаганнях політиків за центральну владу, яка дає їм можливість вільно розпоряджатися фінансовими потоками у межах всієї держави

 

Минулого тижня Верховна Рада прийняла кошторис власних видатків – документа не бачили навіть народні депутати. Так само ніхто у країні, окрім найвищих чиновників, не знає достеменно, на що і як використовуються державні кошти. Серед чиновників нижчого рівня подейкують, що умовою отримання дотації чи субвенції з центрального бюджету є «відкат» розміром п’ятнадцяти-тридцяти відсотків від суми дотації чи субвенції. І це тільки один з небагатьох прикладів того, скільки насправді коштує владне крісло в Україні саме в умовах її централізації.

Але це - одна з причин, чому автор є прихильницею децентралізації України. Федералізація може розглядатися як форма децентралізації, але не обов’язкова. Надання регіонам можливості самостійно визначати своє внутрішнє життя переведе боротьбу заходу і центру країни з півднем і сходом за принципом «хто кого», «ми або вони», «хто винен» або хто кого «годує» у здорове змагання за принципом «хто кращий».

Саме тому децентралізація має стати запорукою формування в Україні справжнього, потужного громадянського суспільства. Щоб реально контролювати владу, з нею треба мати безпосередній контакт – не тільки на мітингах і виборчих дільницях.

Події останніх років показали, що централізована Україна може обирати тільки між диктаторським режимом і повним безладом, в якому неможливо знайти відповідальних і винних. 

Одного разу автор провела простий експеримент: в аудиторії першокурсників Донецького національного університету, майбутніх журналістів, спитала, хто є головою Донецької ОДА. Не відповів жоден студент. І це є найяскравішим доказом того, що ми досі живемо в імперії.

Можливо, саме тому проблему централізації державної влади усвідомлюють хіба що зацікавлені особи у місцевих органах влади і нечисленні представники експертного середовища і громадських організацій. Це стосується, зокрема, Донецька.

Діагноз без рецепту 

 

Події останніх років показали, що централізована Україна може обирати тільки між диктаторським режимом і повним безладом, в якому неможливо знайти відповідальних і винних

 

Масових прихильників ідея федералізації України або ж відокремлення Донеччини від України завойовувала тут двічі. Перший раз її підняли донецькі шахтарі під час страйку 1993 року. В одній з прийнятих ними резолюцій було зазначено: «Враховуючи, що діяльність Президента і Кабінету міністрів об’єктивно веде до розвалу промисловості Донбасу, ми вимагаємо надання регіональної самостійності Донецькій області і закріплення цього положення у новій Конституції України».

Донеччани протестували не тільки проти «розвалу промисловості Донбасу» - вони не бажали визнавати «рухівську» владу. Саме таким сприймалося у Донецьку тодішнє центральне керівництво. Але на озброєння тут взяли саме «рухівську» ідею федералізації – ідею В’ячеслава Чорновола.

Згодом автор цих рядків звернулася з запитанням щодо тодішніх вимог до одного з лідерів страйкарів Миколи Волинка. «Тоді нам здавалося, що федералізація – це панацея від усіх бід. Це був порив…», - мрійливо згадував профспілковий ватажок. Сьогодні він переконаний, що в умовах федералізації в Україні «може бути ще більший безлад».

Вдруге таке питання - тільки тепер вже про автономію південно-східного регіону - постало в період Помаранчевої революції на сумнозвісному з’їзді депутатів всіх рівнів у Сєверодонецьку. Але події на сході так само стали реакцією на події на заході. «Сепаратистський» з’їзд відбувся після того, як місцеві ради на Галичині бойкотували державні адміністрації.

Відтоді «донецькі» навчилися захоплювати і тримати владу. Але вони так і не навчилися продукувати ідеї. Тож якщо Львів ще претендує на державницьку місію і на звання українського П’ємонту, він має усвідомити всю відповідальність за те, що говорить і робить. Оскільки, подобається нам це чи ні, саме ваші слова і вчинки мають відлуння і наслідки, зокрема на сході.