Провінційний блюз

Можна взяти високу ноту і сказати, що провінція – це таке місто, де ніколи не буває джазових фестивалів (рок-фестивалі по селах, в полі, в лісі у нас якось прижились). Можна додати – кінофестивалів. Але тоді це більшість міст України. І не тому, що половина мешканців слово «джаз» чи «кіно» вимовляє з помилками, це правда, але не вся, просто ця музика і це кіно тут мало кому потрібні.

Представники місцевої культурної еліти, їх мало – може сім-десять людей, пишуть, співають і читають власні вірші, в основному для самих себе, родичів, учнів муз-, худшколи і, звичайно, в місцеву газету, якщо така є. А якщо взяти ще вище й узагальнити, то виявиться, що все дуже просто, адже більшість жителів незадоволена своїм матеріальним становищем і старається його покращити, працює день і ніч, тому часу на такі дурниці, як кіно, музика, книжка вже якось бракує, та й немає потреби. Для тих, хто не виїхав в Португалію, Грецію, Іспанію, Італію чи Чехію, є радіо «на замовлення наших слухачів» і телевізор. Пенсіонерам – серіали, решті – шоу: шанси, Доми, блондинки і самий-не самий. Для мазохістів – Свобода багатьох слів.

Але, звичайно, всі ж розуміють, що провінція – це коли далеко-далеко по трасі або в ліс від Києва, Львова… або ще менший масштаб. Коли посередині головної вулиці, вона ж дорога, траса, ввечері стоять бродячі пси і на них ніхто не їде, немає руху, немає автомобілів. Коли на футбольному полі під час матчу на кубок, першість  району, області більше людей, ніж на трибунах, у бібліотеці більше бібліотекарів, ніж читачів, і місце зустрічі, яке неможливо змінити, - це базар. Великий, хаотичний, велелюдний, на межі антисанітарії і здорового глузду, бо кількість продавців поступово наближається до кількості покупців.

Коли церква, за словами місцевого циніка, це «дискотека для пенсіонерів», куди  ходять для того, щоб пліткувати. Коли навпроти вивіски «Аптека» на лавочці ті, хто не має роботи, майже вся молодь з дипломами, п’ють пиво. Кількість аптек поступово наближається до кількості нотаріальних контор, відділень банків, зубних кабінетів, церков і магазинів, де найширше представлено алкоголь. 

Слово архітектура стосується виключно того, що збудували до війни. Тобто це церква (за комуни православна, тепер знову греко-католицька), костел (за комуни спортзал), синагога (за комуни склад тепер – дім молитви). Хоча в більшості населених пунктів це – руїни.

Навіть місцевий нічний клуб має ту ж саму неромантичну, індустріальну назву, як і в часи Марчело Мастрояні. Чи то теперішні власники вирішили зекономити, чи то їх замучила ностальгія за часами, коли тут була промисловість? Невідомо. Радше – все набагато страшніше. Місцеве еротичне  життя з його стриптиз-шоу, всі «зірки» чомусь гастролери, як і культурно-спортивне – в коматозному стані. Раніше тут був просто ресторан. Перший і останній. Зараз просто найбільший зал. Тому нічний клуб – це там, «де гуляють весілля». Тому стадіон, це там, де зранку проходять уроки фізкультури, після обіду на трибунах п’ють, хто втік з уроків, а з настанням сутінок на доріжках з’являються ті, кому лікар порадив «спробувати побігти, порухати ногами і руками». Може, допоможе. Дамам схуднути, чоловікам ваддалити інфаркт.

Так, звичайно, всі знають, що завдяки інформаційним технологіям, Інтернету і сателітарному телебаченню саме поняття провінція стає трохи перекошеним. Бо що заважає мешканцям далеких закутків читати «The New York Times» чи дивитися ВВС, не кажучи вже про футбол. Але щось заважає, крім знань і бажань, тиску середовища і самої потреби. А для чого? В результаті – змін ніяких. Нові міні-готелі, міні-мотелі, міні-магазинчики – це сила.

Театр – це закруто, а кінотеатр? Колись же був. А нові технології, як виявляється, замикають людей на самих собі, заганяючи, якщо не Інтернет-клуби, то в мережеві контакти, де кожен сам на сам з клавіатурою і віртуальною реальністю. Тому ввечері так сумно. Одні – на лавочках з пивом, другі – перед телевізором, якщо не сплять, треті – на стадіоні. І тільки місяць високо в небі, один на всіх.