Путінське дежавю
IQ

Путінське дежавю

Чому окупація Новоазовська стане тактичною перемогою Росії, але стратегічною – України

Любко Петренко, 31 серпня 2014 5017 4

«Порошенко не мав права їхати на переговори до Мінська», – цю фразу довелося почути від багатьох експертів, навіть тих, кого зазвичай вважав тверезо мислячими. Я ж переконаний, що український президент зробив усе правильно. Зустріч із Путіним мала відбутися, аби розставити всі крапки над «і». Натомість демарш української сторони можна було б вважати дипломатичною перемогою Кремля.

Західний шок

Ніхто не очікував від перемовин Порошенка-Путіна негайного припинення війни чи навіть якихось проміжних домовленостей, зрештою – бодай якогось успіху. Неуспіх перемовин щодо українського питання був запрограмований хоча б виведенням з переговорного процесу Варшави й Вашингтона. Присутність «весільних генералів ЄУ»  – баронеси Кетрін Ештон і президента Германа ван Ромпея – додавали заходу значущості, але ніяк не впливали на його ефективність.

Отже, жодного прориву не відбулося. То що: даремно спалене авіаційне пальне? Аж ніяк, зустріч чітко продемонструвала, хто є ху. 

Так, зразу ж по зустрічі (зрештою, навіть під час) російські регулярні війська вторглися на українську територію. Причому на ділянці кордону, яку ще контролювали українські прикордонники. Останні навіть встигли вчинити певний опір, наскільки їм дозволяли вогневі потуги. Знахабнілі російські війська пішли далі й захопили українське місто Новоазовськ.

Це була тактична перемога Росії… і стратегічна перемога України. Кажу це без тіні іронії. Звісно, до дотикового відчуття цієї перемоги ще далеко, але на все свій час.

Нехай нас не бентежить те, що Захід спершу виявився зовсім неготовим визнати сам факт прямого вторгнення. Французький президент Франсуа Олланд наче спросоння заявляв: «Якщо з'ясується, що російські військові присутні на українській землі, це буде нестерпно і неприйнятно». А яких доказів присутності йому потрібно ще? Відео з рухом колони російської техніки українською землею, запис допиту російських десантників, сателітарні фото перетину кордону російською армією – цього замало. Непевне, для цілковитої доказовості потрібно взяти в полон Путіна й допитати його у Гаазькому трибуналі. На все свій час.

Німецький часопис Stern публікує в останньому числі статтю «Загадка навколо російського вторгнення в Україну» (Rätsel um russischen Einmarsch in der Ukraine).

Автор сиромудро зауважує: «Порошенко заявляє про вторгнення російських військ, Путін – заперечує. Хто з них правий? Правда, як завжди лежить десь посередині». Цікаво, це ж як «посередині»: трішки вторглися?

Якщо бодай один озброєний військовик з «ліцензією на вбивство» за наказом командуванням перетнув кордон іншої держави – це можна вважати вторгненням. А якщо таких вояків понад тисяча, і озброєні вони не лише «калашами», а й кількома десятками танків, БМП, БТР, артилерією – це що?

Глобальна гра в самооману

Пам’ятаєте пушкінське: «Ах, обмануть меня не трудно!..Я сам обманываться рад!» Таке враження, що майже два століття тому російський поет №1 писав ці рядки, маючи на увазі актуальних європейських політиків.

Але нема на те ради – такі правила чинної геополітичної гри. Шість років тому маленька, але горда Грузія спробувала їх порушити й позбулася ще кавалка території.

Нині банкує Росія. Володимир Путін може собі дозволити спершу, б’ючи себе кулаком в груди, заявляти, що в Криму поза межами дозволеної дислокації немає жодного російського військовика. А потім, коли факт анексії відбувся, без жодного докору сумління кремлівський шеф пояснив, що російські вояки таки в Криму були й раніше, але виключно для того, щоб підтримувати порядок під час референдуму.

Можна припустити, що з Донбасом Москва хоче проштовхнути ту саму каверзу. Але всі ми знаємо, що навіть цілковитий лох двічі на один «розводняк»  не піддасться. Тим більше, що з реалізацією задуманого ніяк не складається. Написана Кремлем п’єса на Донбасі розігрується зовсім не так, як цього хотілося б Путіну. Проект «Новоросія» затріщав по всіх швах.

Проте дотримуватися згаданих правил самоомани змушене й українське керівництво, бо ж живемо у глобалізованому світі. Порошенко ще не чується настільки в силі, аби самовільно ламати правила. Саме тому досі й не оголошується воєнний стан, а продовжується АТО, хоча факт війни не викликає сумніву.

На згаданих переговорах у Мінську російський президент, котрий так любить заявляти про потребу встановлення миру на Донбасі, не забажав обговорювати з Порошенком навіть саму можливість припинення бойових дій, пояснивши це так: «Росія не може говорити про якісь умови припинення вогню, про можливі домовленості між Києвом, Донецьком і Луганськом: це не наша справа – це внутрішня справа самої України».

Фактично те саме повторив у четвер на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН російський представник Віталій Чуркін, додавши, що «нинішня ескалація – це прямий наслідок злочинної політики Києва і війни, яку він веде проти власного народу».

Тобто Росія й надалі, «осеняя себя крестным знамением», відкидатиме будь-яку причетність до подій на Сході України. Такою є незмінна лінія Кремля. Але ця шахрайська тактика має своє обмежене застосування, а проблема для Росії полягає в тому, що Путін перестав вирізняти ці межі.

Поступове пробудження

Пам’ятаєте, якою була риторика і українських, і західних політиків та політологів напередодні перемовин у Мінську? Всі говорили про те, що Путіну потрібно дати можливість «зберегти обличчя». Тобто всі неросійські політичні мислителі бачили картину такою: російський президент загрався в українську забавку, він хотів лише підвищити свій рейтинг, врятувати ЄврАЗЕС, відвернути Київ від Заходу. Старий, як малий (Путіну вже перевалило за 60), не зауважив, як зайшов задалеко. Тепер, не особливо його сварячи, треба дати йому можливість відіграти назад.

Всі були переконані, що Путін сам усвідомив свою помилку й лише чекає слушної нагоди вийти з поганої гри з доброю міною... І тут шеф Кремля всіх ошелешив, він пішов не на деескалацію, а на ще більшу конфронтацію. Західні політики такого аж ніяк не очікували, тому оце їхнє в’яле белькотіння є, зокрема, наслідком шоку.

Але Путін не зауважив, як обіграв себе сам. Тут повернемося до тези про тактичну перемогу для Росії і стратегічну – для України. «Російське вторгнення – це, в якомусь плані, величезний успіх України. Це означає, що Путін не зміг впоратися з Україною більш м'якими засобами. Йому не хотілося наражатися на нові європейські санкції, і тому він думав обійтися спочатку підтримкою сепаратистів, потім надсиланням їм важкого озброєння. Всього цього не вийшло – Україні вдалося не тільки чинити опір, але і перемагати», – таку думку висловив доктор історичних наук, професор МДІМВ Андрій Зубов, котрий свого часу наразився на цькування начальства й російських політиків через свою антивоєнну й антипутінську позицію.

Отже, Путін, зрозумівши, що гра розвалюється, почав стрімко витягати з рукавів усі свої козирі у вигляді елітних гвардійських батальйонів. Гарячкуючи, російський лідер не особливо переймався тим, чи помічають його шулерство у Вашингтоні й Брюсселі. Насправді ж він заганяв себе в глухий політичний кут. Як сказали б його колеги з попередньої служби, спалив явки.

Адже після «новоазовського прориву» невдоволення діями Путіна почало наростати не лише в європейських столицях, але й у самій Росії. Заблукалі костромські десантники, таємно поховані під Псковом вояки, котрі загинули «на навчаннях» в Україні, переповнені пораненими військові шпиталі Ростова, таємні відрядження строковиків і цілковите заперечення російського командування причетності до українських подій. Все це не могло не спровокувати невдоволення в суспільстві.

Так, наразі антивоєнні марші протесту в російських містах залишаються доволі  малолюдними. І в цьому немає нічого дивного, адже больовий поріг російського суспільства піднявся досить високо. Ще замало «вантажів-200» і «вантажів-300», щоб виник той легендарний російський «бунт беззмістовний і безжальний».

Відома російська журналістка Анна Политковская, яка не побоялася свого часу виступити проти путінського режиму й отримати за це кулю в голову, писала про російську армію як про «закриту зону на кшталт тюрми». У своїй книзі «Путінська Росія» вона пише:

«18-літні перетворилися на армійський «людський матеріал». Так це у нас прийнято називати? Могла б вас влаштувати армія, де щотижня солдати масово дезертирують – іноді цілими взводами, а час від часу і поротно? Біжать геть, аби зберегти свої життя? Армія, де не на війні, а ТІЛЬКИ ВІД побоїв і за один 2002-й рік загинув цілий батальйон – понад 500 осіб? Де офіцери крадуть усе – від 10-рублівок у солдатів, надісланих батьками, до танкових колон у держави? Де старші офіцери ненавидять молодших офіцерів і теж б'ють їх, як хочуть і коли хочуть? А молодші офіцери спускають свою накопичену проти старших офіцерів ненависть на солдатів? Де офіцери дружно, разом ненавидять солдатських матерів за те, що ті часом – не дуже часто, більшість у нас боїться, але все-таки іноді, коли обставини загибелі вже зовсім кричущі, – обурюються тим, що їхніх синів вбили, і вимагають справедливої відплати?»

Тобто рахунок убитим у «новоросійській кампанії» має йти на тисячі, щойно тоді це зможе струсанути російське суспільство. А поки що урядовці дають собі раду з вдовами й батьками загиблих вояків: трохи підкупити, трохи прилякати – і повний порядок.

Очевидно, саме побоювання ймовірного бунту є головним стримуючим чинником для Путіна, аби не вдаватися до повномасштабного вторгнення. Рахунок убитих окупантів тоді піде на тисячу. Якщо ж НАТОвські країни на тлі російської агресії нарешті нададуть Україні необхідну зброю, то російські втрати вже дуже скоро облічуватимуться десятками тисяч.

Пастка для Путіна

Саме тому Кремль і далі гратиме у свою гру. Повноцінного вторгнення не варто очікувати. Його можливість у російському Генеральному штабі обговорювали ще 5 місяців тому. Про це з посиланням на інсайдерські джерела повідомив російський політолог і публіцист, провідний науковий співробітник Інституту системного аналізу РАН Андрій Піонтковський:

«28 квітня цього року на засіданні Ради Безпеки Росії вирішувалося питання про введення військ. Доволі жорстку позицію «проти» зайняв міністр оборони Шойгу, котрий артикулював думку Генштабу. Тобто його думка трималася не якихось ідеологічних чи міфологічних концептах, а на суто професійній основі. Так само, як 1979 року Генштаб СРСР на чолі з маршалом Огарковим був категорично проти введення військ в Афганістан… Напад на Україну створив би катастрофічну ситуацію для Росії. Війна просто неможлива у військово-технічному плані».

Якщо щось відтоді й змінилося, то точно не на користь Росії. А тому з одного боку Путін не оголосить повноцінної війни, він вдаватиме дурника, мовляв нічого не знаю, наших військ в Донбасі нема, з іншого – робитиме все для того, щоб бойові дії на сході України не припинялися.

Але, як було сказано, ця тактика вже відпрацювала свій ресурс. Хробаки сумнівів щодо доцільності військової підтримки бойовиків у Донбасі дедалі глибше підточують монолітність «єдиномислія» в Росії. В російській армії з'явилися «відмовники».

Водночас Європа, котра зовсім недавно хотіла «зрозуміти Росію» (навіть попри збитий малайзійський Боїнг), тепер сама ініціює запровадження ще жорсткіших санкцій проти неї. Американський президент Барак Обама вже серйозно замислюється над експортом до України високоточної зброї, хоча на початку серпня він рішуче відкидав таку можливість. Бо складно плекати намагання зрозуміти людину, якщо вона виявляється патологічним брехуном. 

Аналізуючи останні дії Путіна, важко позбутися відчуття дежавю. Хтось зовсім недавно вже таке чинив: замість того, щоб схаменутися, не загострювати ситуації, відіграти назад, він чинив щораз обурливіші речі, заганяючи себе в безвихідь. Пригадуєте, якісь 8-10 місяців тому? Звичайно: Віктор Янукович. Він мав усі шанси залишитися президентом й понині. Треба було лише вчасно зупинитися. Не зміг.

Почавши з порушення моральних і етичних норм, Янукович не втримався від того, щоб зневажити й норми українського законодавства.

От тепер і Путін, окрім усіх своїх бридких вчинків, ще й дав підстави покарати себе російському правосуддю.  Адже 25 червня 2014 року російська Рада Федерації на прохання самого ж шефа Кремля скасувала березневу постанову, яка дозволяє використання Збройних сил Росії в Україні. Відтак перебування озброєних військовиків РФ на українській території перетворюється на злочин навіть з точки зору російської Феміди.

Невже Путін йде протоптаною Януковичем стежкою? Все на те виглядає. Проблема лише в тому, що так легко російському лідерові втекти не вдасться. Та й немає куди.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук