Rule by Law в Україні: перші результати

Шок, спричинений ручним протягуванням пакету «законів» у ВР, вилився у гнів. Сутички з міліцією та «Беркутом», що почалися в Києві одразу після Віча 19 січня, з одного боку, є реакцією на прийняття «законів про диктатуру», а з іншого – результатом недієздатності опозиції. Радикалізація мирного протесту може призвести до ескалації насилля з обох боків, хаосу й непередбачуваних наслідків.

Приймаючи драконівські закони, влада мала щонайменше три завдання:

1. Підірвати соціальну підтримку Майдану.

2. Підготувати легальну основу для того, щоб «дати революції в морду», тобто зробити те, на що Кучма не наважився 2004 року.

3. Спираючись на репресивний апарат, передусім на судову павутину, забезпечити легалізацію фальсифікацій на виборах 2015 року. Вочевидь, Янукович-Путін роблять неправильні висновки з подій 2004-го і дивляться на українське суспільство крізь російські окуляри. Соціальна динаміка в Україні набагато складніша, ніж в Росії, але її не розуміє не лише влада. Гірше, що її не розуміє й опозиція. 

На початку висловлю кілька тез, а далі пропоную поміркувати, чому це сталося, чим може скінчитися і чи є з цього прийнятний вихід.

1. Події 16 січня 2014 року є свідченням ресурсного виснаження режиму і спробою опертися на інструментальне використання закону у боротьбі з опонентами. Це те, що політологи називають «rule by law». Ця практика є прямою протилежністю обмеженого законом правління («rule of law»).  Коментатори відразу зауважили, що прийнятий у ВР пакет законопроектів спрямований на вибіркове використання за принципом «своїм – все, ворогам – закон». Ця практика не нова й у нас – хоч і не в такому масштабі, її використовували в часи Кучми, а в Білорусі й Росії це основа для законодавчого обмеження загроз місцевим автократам.

2. Прийняття законопроекту №3879 та ще кількох законопроектів щодо додаткових заходів «захисту безпеки громадян» є спробою ввести надзвичайний стан без використання самого формулювання. Пряме введення надзвичайного стану Януковичем виглядало б аж надто різким кроком. Для виправдання йому потрібно було б знайти якусь вагому підставу, яку важко видумати. Майдан бо є загрозою владі, але ж не національній безпеці. Крім того, закон обмежує дію надзвичайного стану до 30 діб чи 60 діб в окремих місцевостях, а цього владі може забракнути, з огляду на ситуацію.

3. Прийняті 16 січня закони слід розуміти як ультиматум опозиції, Майдану та всім, хто його підтримує. Реакція ж суспільства була абсолютно протилежною. Це підтверджує, що проблему колективної дії активна частина суспільства подолала, як і бар’єр страху.    

4. Диктатура встановлюється не тоді, коли влада насаджує нелегітимні закони, а тоді, коли народ ті закони приймає або дозволяє владі їх застосувати. Те, що зробив Янукович-Путін, є логічним з точки зору стратегії виживання влади. Основне питання зараз стоїть так: чи вистачить у влади розуму, щоб не скотитися до насилля, а в суспільстві – зрілості це насилля не спровокувати?

Причини

Протягування у парламенті зручних для влади законів – це результат тривалої інволюції конституціоналізму в Україні. Іншими словами – це свідоме руйнування правил усіма політичними гравцями, що виявляється у систематичному порушенні принципу верховенства права, вибірковому використанні закону та порушенні самих законів і процедури їх ухвалення. Маніпуляції з регламентом завжди існували в українському парламенті, але межу було перейдено 8 грудня 2004 року, коли в обхід процедури «пакетом» прийняли рішення про повторне голосування другого туру президентських виборів і зміни до Конституції. Після цього була і сумнозвісна «ратифікація» Харківських угод, і повернення до Конституції 1996 року, і ще безліч інших порушень. Є якась зла іронія в тому, що врожай нелегітимних змін до Конституції, засіяний 2004 року, ми збираємо щоразу гірший.

Наслідки

Спроба закласти легальне підґрунтя для боротьби з Майданом та й з усім суспільством має принаймні чотири вади.

1. «Диктаторські закони» нелегітимні, і це всі розуміють. Коли подібні «закони» приймали у Білорусі чи Росії, їхні парламенти були «зачищені» ще до їх прийняття, а не після. Тому спрощену процедуру позбавлення мандата варто сприймати не як зброю у боротьбі з опозицією, а як інструмент для недопущення розколу власної фракції.      

2. Недільне Віче 19 січня показало, що народ сприйняв дії влади адекватно. На погрози відреагував ногами і знову заповнив Майдан. Проте прихована конкуренція трійки лідерів і між їхніми командами не дозволила їм визначитися з єдиним представником суспільства у відносинах з владою. Коли формальні лідери не можуть стати реальними, до справи беруться радикали. Сутички з міліцією, очолені «Правим сектором», навряд чи підштовхнули Януковича до переговорів, але в них уже постраждало більше ста осіб з обох сторін. Тим часом влада стягує сили до Києва, що може закінчитися новим кровопролиттям. Попри все у влади навряд чи вистачить ресурсів, щоб контролювати всю країну.     

3. Руйнуючи правосуддя і конституціоналізм, влада знищує місток для виходу з кризи компромісним шляхом. Після 16 січня ми маємо ситуацію, коли влада протиставила себе усьому суспільству. Замість розширити можливі варіанти виходу з кризи, влада обмежує їх, фактично, до двох – покори і боротьби. Якщо у кризі/конфлікті обидві сторони діють шляхом ультиматумів, конфлікт загострюється, а це веде до силового варіанту розв’язки.  

4. Силовий варіант – це хаос, тому що жодна зі сторін не має достатньо ресурсів, щоб його відвернути і забезпечити закон та порядок на підконтрольній території. Безлад, вчинений натовпом у неділю на вулиці Грушевського, свідчить, що опозиція не може ефективно контролювати людей. Влада чекає приводу для масованого використання сили, що може розкрутити спіраль насилля в межах усієї країни. Це шлях до громадянської війни і розпаду країни.

Чи можливий ненасильницький вихід?

У теперішній кризі є кілька гравців. Крім влади, яку підтримує Путін, та опозиції, яка спирається на Майдан, є ще ЄС і США. Кожен з цих гравців має свої інтереси.

Якщо у Януковича це збереження влади після 2015 року, у Путіна – повернення цілої чи частини України під свій контроль, в опозиції – прихід до влади, у Заходу – недопущення хаосу, який би створював загрози для країн ЄС, то в Майдану – це широко зрозуміле відновлення справедливості, що тактично збігається з інтересами опозиції.

Ієрархія завдань опозиції виглядає так:

1. Спираючись на мобілізовану частину суспільства, забезпечити своє політичне і фізичне виживання.

2. Змусити владу піти на поступки – ідеально позбутися Януковича і перейняти владу.

3. Демобілізувати суспільство, що мало б означати вирішення кризи.

Ієрархія завдань влади діаметрально протилежна – придушення Майдану, його наступна делегітимація, упокорення суспільства та збереження влади після 2015 року.

Поза увагою влади й опозиції залишається питання ціни очікуваної перемоги. Ціною може бути кров і втрата країни. У цьому разі очікувана перемога може обернутися поразкою для всіх.

Якщо Янукович не хоче крові, він мав би зробити кілька речей:

1. Відкликати свій підпис під  пакетом «опричних» законів, чого від нього вимагає США.  За бажання він міг би це «продати» як поступку у переговорах з опозицією.

2. Заявити про утримання від силових дій.

3. Щоби випустити пару – відправити у відставку уряд.

4. Піти на прямі переговори з представниками опозиції, щоб виторгувати для себе прийнятні умови вирішення кризи. 

У неділю Яценюк заявив про створення паралельних органів влади. Попри ненасильницьку риторику, це, фактично, революційний шлях дій, який влада не зможе проігнорувати. Проголосити можна будь-що, але чи є у тепер вже розділеної опозиції засоби, щоб організувати роботу паралельних рад, загонів самооборони, врешті повсякденне життя  людей. Я допускаю, що такі ради могли би бути створені у 3-5 областях Західної України і Києві. Скільки часу вони зможуть протриматися в умовах самофінансування? Майдан у Києві коштує 240 млн грн на місяць, і його утримує вся країна. А що буде у решті регіонів? 

Якщо опозиція не хоче крові, то вона мала б:

1. Визначити представника, який буде уповноважений вести переговори з владою.

2. Встановити контроль над радикалами і не допустити використання сили.

3. Залишити Януковичу можливість для виходу з ситуації – не вимагати відставки до 2015 року і, можливо, гарантувати особисту безпеку після зміни влади.

4. Гарантувати особисту безпеку членам фракції Партії регіонів, силовикам та олігархам у разі їхнього переходу на бік опозиції.

5. Моральна перевага зараз на боці Майдану, але не опозиції. Щоб її відновити, уся парламентська опозиція мала б зробити те, чого боялася у 2010, 2012 чи 2013 роках – самим скласти мандати і піти на Майдан. Це був би реальний вчинок, а не чергова порція гасел і закликів не залишати Майдан. Заява ж Кличка про те, що мандати складають «слабаки», виглядає надто боксерською. Тут Віталій або не розуміє ваги справжніх вчинків, або неправильно оцінює ситуацію.

Досі ЄС і США виявляли лише словесну підтримку українцям. Доки вони заявляли про ліберальні цінності, Путін діяв. Якби не масовий протест, то в ЄС і США багато хто зітхнув би з полегшенням за остаточне вирішення українського питання. Проте у разі сповзання України в обійми Путіна можливий хаос/розпад країни, що створює загрозу для безпеки ЄС. Недооцінювати цього у ЄС не можуть, тому, щоб не допустити повторення югославського сценарію в Україні, ЄС спільно зі США під загрозою накладання санкцій повинні добитися від Януковича і представників опозиції згоди на невикористання сили, вимагати повернення ситуації до подій 16 січня, у консультаціях з опозицією та владою і, можливо, за присутності представників Кремля виробити план виходу з кризи. Такий шлях вимагатиме поступок з усіх боків, і остаточний варіант може бути далеко не ідеальним. Але цей шлях дав би можливість уникнути крові та зберегти країну.