Саме компетентність, а не танки й літаки, гарантують нам безпеку

У публічному просторі дуже багато говорять про зміну характеру війни. Україна врівноважує чисельну перевагу росіян, використовуючи величезну кількість дронів. Польща, а також Захід у ширшому сенсі, бореться з гібридною війною, зокрема з кібератаками й інформаційними атаками. Тим часом Ізраїль за останні два роки провів низку воєн із застосуванням величезної кількості літаків, танків і ракет. Сенатор-генерал Мірослав Ружанський переконує, що ефективною запорукою безпеки є не швидкий розвиток військових засобів, а розуміння незмінних принципів військового мистецтва.

– Чи, з вашого досвіду, як військовика, який розпочав службу у 80-х роках минулого століття, війна дуже змінилася?

– Зі самого початку я заперечу цю тезу і скажу, що ні. Нічого не змінилося, якщо підходити до війни не виключно з технічної, а то й технократичної точки зору, а розглядати її як наслідок певної ідеї. З цієї перспективи принципи військового мистецтва не змінюються протягом навіть не сотень, а тисяч років. Елементи ведення військових дій певним чином модифікуються, але ті самі принципи супроводжували походи Олександра Великого, діяли під час наполеонівських воєн чи світових воєн. Чи сильно відрізнялися перша і друга війни в Перській затоці в цьому плані від нинішньої війни в Україні?

Незалежно від того, чи про війну писали Сунь Цзи, Наполеон Бонапарт, Карл фон Клаузевіц, чи наші автори, такі як Мечислав Скібінський чи Стефан Моссор, попри семантичні відмінності канони залишаються незмінними. На кожному етапі йдеться про щось таке – здавалося б – очевидне, як несподіванка. Маневр залишається невід’ємним елементом ведення військових дій, так само як єдність командування, економія сил і зосередження.

Натомість дійсно змінюються засоби, що я чітко бачу також з того часу, як почав навчання в 1982 році. У всій історії воєн ми можемо вказати на віхи, що змінювали спосіб ведення воєн. Безсумнівно, це винахід пороху в Китаї або впровадження авіації, яка вперше була застосована в італійсько-турецькій війні 1911–1912 років. Тоді це мало символічне значення, але змінило спосіб ведення війни, так само як і танки, що з’явилися під час Першої світової війни. Не менш важливим був перший телекомунікаційний супутник Telstar-1, виведений на орбіту 1962 року Сполученими Штатами. Схоже значення зараз мають дрони, які, однак, дебютували не в Україні, адже насправді першою на їх використання в бойових діях зробила ставку у 2009–2017 роках адміністрація президента Барака Обами, який не хотів залучати солдатів. Звідси й виникла ідея боротися з тероризмом і, в ширшому сенсі, з ворогами Сполучених Штатів, використовуючи дрони. Триває дискусія щодо першого застосування дронів у війні. Я вважаю переломним моментом 2020 рік й азербайджансько-вірменську війну. Саме тоді Туреччина оснастила Азербайджан розвідувальними й бойовими дронами, які відіграли дуже важливу роль у боях і вплинули на поразку Вірменії та падіння Нагірного Карабаху.

На мою думку, війна в Україні також є такою віхою в розвитку техніки ведення війни, але не це привертає мою увагу. Мене турбує те, що експерти і, на жаль, колеги у військовій формі, які обіймають серйозні посади, забувають про цей первинний, фундаментальний елемент, який треба вивчити напам’ять, як Декалог, – про принципи військового мистецтва [як-от зосередження сил, маневреність, ефект несподіванки, єдність командування, бойовий дух, лідерство, простота, гнучкість чи економія сил, – примітка автора]. Лише тоді можна починати говорити про суперінструменти та їх застосування.

– Тоді як же впоратися з таким швидким темпом розвитку військових технологій?

– З огляду на мій військовий досвід, я наважуся сказати, що я трохи планувальник, адже брав участь у процесах планування. Цей аспект хочу особливо підкреслити. Кожен, хто займається зміцненням обороноздатності та захистом країни, не може думати лише про війни минулого – від Пунічних воєн через Другу світову війну до сучасних конфліктів. Він повинен забігати думками вперед і передбачати, що може статися, пам’ятаючи при цьому про основи, про які я говорив, тобто про принципи військового мистецтва. Лише так можна буде зрозуміти, як використовувати нові інструменти, які спочатку можуть бути навіть важкими для ідентифікації.

Таким інструментом, наприклад, були невеликі цивільні дрони, і українці засвоїли цей урок у прискореному режимі. Тому я вважаю, що принципи, яких мене колись навчали, а згодом я сам використовував, не втратили актуальності. Їх потрібно знати й застосовувати, а для цього також потрібна певна сміливість, щоб скористатися новими засобами. Це підхід до того, якою має бути наша армія – про що я вже роками закликаю разом з колегами з Фонду Stratpoints, – щоб вона могла виявляти загрози й боротися з ними ще за межами нашої країни. Питання про засоби виникає лише на наступному етапі.

– Повертаючись до Клаузевіца, війна, як і раніше, означає застосування сили для досягнення політичних цілей. Однак тут виникає запитання: що ми розуміємо під поняттям «застосування сили» в сучасному світі? Інакше кажучи, наскільки змінюються пропорції між застосуванням фізичної сили, кінетичною війною, спрямованою на знищення супротивника або примушення його до покори, та впливом на свідомість суспільства супротивника, щоб зрештою досягти тих самих цілей, тобто когнітивною війною?

– Карл фон Клаузевіц визначив війну як застосування сили з метою примусити ворога підкоритися нашій волі. Наразі ми спостерігаємо зміну уявлення про війну. Погляньмо на Росію. Чи становить вона загрозу для Польщі? Я відповідаю: так. Але чи перетне Росія кордон Польщі з території Білорусі чи з Калінінградської області? Я вважаю, що ні, бо Росії не потрібно окупувати нашу країну так, як вона хоче це зробити з Україною, адже вона може змінювати відносини між Польщею саме некінетичним способом.

Москва діє у спосіб, який нас і досі сильно дивує, використовуючи різноманітні месенджери й інтернет загалом. У цій дискусії ми також маємо пам’ятати про використання штучного інтелекту. Саме тут помітно зміну у ставленні до війни в Україні, яка вже роками є для нас найяскравішим прикладом збройного конфлікту.

Ще у 2023 році говорили, що ми спостерігаємо ренесанс танків та артилерії, що спричинило в Польщі рішення політичного характеру. Наслідком цього є ситуація, коли один тип танків – Abrams – ми закуповуємо у Сполучених Штатах, а інший тип – K2 – у Південній Кореї. У підсумку матимемо понад тисячу танків. Артилерію, а особливо системи HIMARS, ми закуповуємо в таких кількостях, яких навіть у Сполучених Штатах немає. Ці рішення ухвалювалися під впливом того, що ми бачили в Україні. Ще кілька років тому я попереджав: «Стоп!». Адже ця зброя – це не те саме, що класична артилерія, яку ми пам’ятаємо з кадрів Другої світової війни. Сьогодні сучасний інтелектуальний артилерійський снаряд Excalibur завдяки точності до двох метрів дає змогу значно зменшити кількість гармат.

Погляньмо також на ракетну установку HIMARS. У Польщі ми маємо подібну систему Langusta, тільки на відміну від американської системи, яку обслуговує троє осіб, нашу установку обслуговують шестеро солдатів. Це ще один приклад того, як рівень технологічного розвитку впливає на чисельність армії. У мене виникають певні сумніви, коли я чую в Польщі заяви про те, що ми станемо другою за силою армією в НАТО з другими за чисельністю сухопутними військами. До речі, дехто забуває, що Туреччина зі своїми збройними силами також входить до НАТО, але це вже зовсім інша історія.

Тому я б все ж дуже уважно стежив за тим, що відбувається в Україні, і за прискореним уроком, який проходять українці. Особливо важливими тут є безпілотні системи, і не лише дрони, що літають у повітрі. Українці ефективно використовують безпілотні морські системи, а сухопутні війська застосовують уже не лише інженерні роботи, а й наступальні системи. До цього варто додати елемент, який у майбутньому може домінувати у відносинах між державами, а також у конфліктах, – штучний інтелект. Колись нас зачаровували великі феєрверки, що влаштовувалися з різних нагод, як, наприклад, відкриття Олімпійських ігор. Виявляється, що тепер тисячі дронів можуть створювати в небі анімаційні шоу. Більше того, це недорогі апарати з чотирма гвинтами, подібні до тих, що можна купити в магазині. Щоб досягти фантастичного ефекту, іноді достатньо лише ноутбука.

А тепер уявімо, що ми передаємо ці можливості в руки мудрого військового, який використає їх відповідно до принципів військового мистецтва. Він здивує ворога, виконає маневр, який введе супротивника в оману. Він так зосередить рій дронів, що досягне поставленої військової мети, не обов’язково відправляючи в район бойових дій сотні танків чи використовуючи величезну кількість артилерії.

– Як я розумію, засоби ведення війни змінюються в непередбачуваний спосіб, що є основою для здивування супротивника. У цій сфері ключову роль може відіграти штучний інтелект. Ми також знаємо, що маємо готуватися до масового використання дронів. При цьому немає сумнівів, що потрібно поєднувати можливості збройних сил зі стійкістю суспільства. Наприклад, данці починають запроваджувати недорогі курси пілотування дронів для всіх громадян. Однак досі залишається без відповіді запитання, як досягти ситуації, в якій уявлення про армію та війну не будуть вузькопрофільними, а в цивільного населення не викликатимуть лише страху.

– Для цілей цієї розмови скористаймося загальноприйнятим визначенням національної безпеки як підготовки до захисту й оборони від військових і невійськових, зовнішніх і внутрішніх загроз із використанням усіх сил та засобів держави. Це означає, що для ефективної діяльності необхідний цілісний підхід до безпеки.

Тим часом погляньмо на польську армію – я трохи розбираюся в ній і можу сказати, що це дуже інертна структура, яка не піддається змінам. Наведу приклад використання снайперів. Про таку необхідність я вже говорив у 2005 чи 2006 році з Пшемиславом Войтовичем, снайпером, ветераном та автором книг. Тоді ми бачили необхідність мати снайперів, що на той час чітко демонстрували ізраїльтяни, канадці, американці чи британці. Тому ми вирішили піти на своєрідний «партизанський шлях». Ми оснащували солдатів спорядженням, яке купували цивільні особи. Наприклад, перші лазерні далекоміри купував мій друг, який зараз є мером одного з міст у Нижній Сілезії. Натомість мої начальники в армії тоді запитували, навіщо нам це. У результаті спеціальність «снайпер» у сухопутних військах та в спеціальних військах була офіційно закріплена лише у 2024 році, тобто через два десятиліття. Це гріх, болячка, яка й досі мене турбує.

Розгляньмо тепер це системно. Відповідно до статті 134 Конституції Республіки Польща президент є верховним головнокомандувачем збройних сил. Своєю чергою, згідно зі статтею 146, Рада Міністрів, тобто уряд, забезпечує зовнішню і внутрішню безпеку нашої батьківщини. Нарешті в нас є міністр оборони, який, згідно з догматом цивільного контролю над армією, є політиком, а не військовим. У результаті саме президент, прем’єр-міністр і міністр, а отже, не люди у формі, відповідають за безпеку.

Було б добре, якби ці особи захотіли придивитися до того, як формується безпекове середовище, хто і які інструменти використовує для цього, та донесли військовим, чого від них очікують. Я говорю тут не лише про статтю 5 Конституції, що стосується захисту недоторканності наших кордонів, неподільності території тощо. Йдеться про те, щоб політики чітко визначили, до чого армія, як інструмент, має бути підготовлена. Більше того, армія не функціонує у вакуумі. Армія має бути забезпечена ресурсами і провіантом, а солдати – мати впевненість у безпеці своїх родин. Збройні сили не повинні займатися такими завданнями, що служать нашій безпеці, як, наприклад, захист критичної інфраструктури, забезпечення мобільності, тобто прохідності доріг, автомагістралей тощо. Звісно, існують інженерні війська, але в масштабах країни цим має займатися хтось інший.

Тим часом існує документ під назвою «План оборонного реагування». Хай отримає нагороду той, хто його знає, нещодавно читав або хоча б знає, де він знаходиться – я маю на увазі також деяких військовиків на дуже високих посадах. Я знаю, що цей документ не оновлювався принаймні з тих часів, коли я ще служив у війську, з якого я пішов у 2016 році. Там описано обов’язки, що і хто в державі повинен робити у разі війни. Із цього плану випливають інші документи.

Наприклад, після початку повномасштабної війни Україна переконалася у важливості цивільних професій. Для нормального функціонування державі потрібні вчителі, пекарі, енергетики, дорожники та представники всіх інших професій. У нас теж існує така річ, як «Програма позавійськової оборонної підготовки», у якій військо визначає, чого воно потребує від суспільства – і це у формі певного внеску, що покладається на воєводів, які виділяють ці необхідні елементи забезпечення. Тепер перейду до сьогодення, тобто до Закону «Про захист населення та цивільну оборону». Тут виникає питання, чи має Міністерство внутрішніх справ та адміністрації гарантію, що сили, люди – передбачені для виконання завдань, що випливають із цього закону – будуть доступні. Пожежники чи рятувальники, так би мовити, автоматично мають стати тією цивільною обороною, про яку ми зараз так багато говоримо. Наша система мобілізації є просто архаїчною і може вирвати цих людей з лав цивільної оборони. У мирний час усе це працює, але війна змінює все. Отже, МВС має подати на затвердження Міністерства національної оборони список осіб, звільнених від мобілізаційних обов’язків для потреб цивільної оборони. Цей список потрапить до чиновника нижчого рівня, який розраховує, що за статистикою чисельність армії має досягнути 300 тисяч. Тим часом хтось хоче забрати в нього людей з мобілізаційними приписами. Незважаючи на демографічні проблеми, ми все ще є достатньо великим суспільством, щоб розподілити завдання в ситуації загрози. Однак щоб це зробити, ми маємо дивитися ширше, а не лише крізь призму уніформи, ракет і танків. Потрібно розуміти й усвідомлювати: якщо я працюю в енергетиці, то в разі загрози чи пошкодження лінії електропередачі або трансформаторної станції моїм завданням на благо безпеки держави буде її відновлення.

Тим часом я переконаний, майже напевно, що громадяни не знають, чого очікувати, а держава вживає заходів, які викликають занепокоєння. Прикладом цього є інформація про збір даних щодо молодих людей, які досягають призовного віку. Люди не знають, що це не призов до війська, а лише облік, але це все одно викликає занепокоєння. Такі дії не потрібні, адже адміністрація, хоча б завдяки номерам PESEL, точно знає, скільки років кожному. Військові реєстри можна було б доповнити, не викликаючи зайвих емоцій. До речі, з тієї ж причини, тобто у зв’язку з безпекою держави й потенційною мобілізацією, я шкодую, що ми відмовилися від обов’язку реєстрації за місцем проживання. Громадянин не мусить повідомляти, де мешкає, чим займається, чи перебуває в Польщі, чи у Франції. Європейська Унія є відкритою, кожен може виїхати, тому для безпеки держави так важливо формувати громадянську свідомість.

Я вважаю, що сьогодні головне – не розповідати, скільки у нас буде танків, скільки ми купимо ракетних пускових установок чи літаків, бо це частково є діями, спрямованими на нагнітання страху. Так діяв попередній уряд, і з жалем констатую, що нинішній робить те саме, тобто вказує на кризу, і ми всі говоримо про те, що будемо витрачати дедалі більше грошей на озброєння. Тим часом, як нещодавно переконував у пресі генерал-полковник у відставці Анджей Фалковський, відсотки не воюють, а заяви про те, що ми витрачатимемо 5% ВВП на безпеку, аж ніяк не означають, що ми будемо в безпеці.

– Як я розумію, урок, який маємо винести з війни в Україні, полягає у величезному значенні цивільного населення, без якого держава просто перестає функціонувати незалежно від того, що відбувається на фронті.

– Так, але це має випливати з плану. Інакше з’явиться простір для маніпуляцій і шахрайства, бо з’являться спритники, які в такий спосіб намагатимуться ухилитися від мобілізаційного обов’язку. Так само системно й обов’язково маємо навчати молодь. Предмет, пов’язаний з обороною, що вводиться в середніх школах, не може бути факультативним. Він або є, або його немає.

Прикладом таких неясностей та удаваної діяльності є модні зараз вихідні тренінги, під час яких відбуваються жахливі речі. Люди проходять там базову підготовку з надання першої допомоги, отримують манекен для масажу серця, іноді їм дають у руки навчальну гранату, яку вони навіть можуть кинути. Я чув, що на деяких курсах можна зробити постріл з карабіна. Найгірше, однак, те, що після такого короткого навчання учасники отримують сертифікати й повертаються додому з переконанням, що їх навчили й підготували. Це оманливе формування переконання у власній безпеці.

Я навіть стикався з такою ситуацією тут, у парламенті. Один з політиків почав оголошувати в Сенаті, що запрошує на такий вихідний тренінг. Я підійшов до нього й запитав, чи він усвідомлює, що робить. По-перше, згідно із законом, парламентарі звільнені від мобілізаційного обов’язку, тож такий тренінг на випадок війни і не знадобиться. По-друге, під час війни ми тим більше повинні сидіти тут, на місці, обговорювати й думати, що змінити, щоб держава ефективно функціонувала в цих умовах. Під час війни парламент не можна закривати. У разі потреби можна змінити місце розташування, але парламент повинен функціонувати, так само як і уряд. Більше того, у Польщі доступні курси з питань оборони, які, на мою думку, мають бути обов’язковими на рівні державних органів влади, воєводств чи в парламенті. Їхнє завдання – підвищувати рівень знань та обізнаності учасників. Ми розмовляємо в будівлі Сенату, давайте вийдемо в коридор і запитаємо, хто брав участь у такому курсі.

Варто відзначити високий рівень компетентності серед чиновників середньої ланки в різних установах, що є важливим з погляду виконання завдань. Система навчання працює до певного рівня, але там, де ухвалюють закони, цих знань уже бракує. Треба переконати виборців, щоб отримати мандат і стати сенаторкою чи сенатором. І тоді можна починати висловлюватися про безпеку, навіть не маючи відповідних компетенцій. Це так, ніби в момент отримання посвідчення від голови Державної виборчої комісії людина стає мудрішою і набуває права публічно висловлюватися на цю тему. У результаті нашу безпеку визначає не закупівля тих чи інших дронів, протидронових систем чи систем HIMARS. Вирішальною є компетентність.

– Війна в Україні показала, що ключем до зміцнення стійкості держави, а отже – до ефективної оборони, є суспільна свідомість. Чи не здається вам, що її все ж неможливо побудувати без усвідомлення та залучення політиків, осіб, які ухвалюють рішення? Без цього ми також вразливі до впливу наших супротивників, які, як ми вже встановили, не мусять використовувати танки і ракети, щоб досягати своїх цілей?

– Дійсно, без участі осіб, що ухвалюють рішення, не вдасться перетворити компетентність фахівців та чиновників на свідомість і можливості суспільства. Саме політики визначають навчальну програму в школах, які галузі економіки будуть розвиватися, як виглядатиме критична інфраструктура. Вони також вирішують, якими будуть наші збройні сили, внутрішні інституції, такі як поліція, державна пожежна служба, прикордонна служба, і як їх адаптувати до сучасних умов.

Наприклад, під час виборчої кампанії 2023 року я розмовляв з політиком, з яким працював ще в ті часи, коли служив у війську. Я запропонував на деякий час відкласти вбік провідних політичних лідерів, вийти з припущення, що уряд складається з 19 міністерств, і чітко оцінити, у яких сферах ми маємо фахівців у конкретних галузях, які є авторитетами не лише на національному рівні, а й на європейському чи глобальному. Якщо виявиться, що в нас є прогалини, то партії отримують гігантські кошти у вигляді субвенцій, які дозволять відправити людей на навчання (чи то до вищих навчальних закладів у Сполучених Штатах, чи до Варшавської академії військового мистецтва), щоб майбутні міністри, заступники міністрів та інші політики були не лише політиками, а й компетентними фахівцями. Завдяки цьому партія, після перемоги на виборах, матиме людей, які знають, чого хочуть.

У відповідь я почув, що це чудова ідея, але її абсолютно неможливо реалізувати, бо все вирішується після закриття виборчих урн. Лише тоді, коли з’являться рейтинги підтримки, результати будуть підтверджені – що, своєю чергою, позначиться на кількості місць у Сеймі й Сенаті – починається формування уряду, тобто складання коаліційних пазлів. Однак якби кожна партія вжила таких заходів і підготувала кадри для потреб міністерств, то мала б резерв компетентних людей, готових обійняти посади міністрів чи заступників міністрів. Ідея полягає в тому, щоб заздалегідь думати про підготовку кадрів, і не лише для Міністерства національної оборони.

Чи це знову занадто новаторське, як ідея про снайперів у війську у 2005 році? Я вважаю, що ми маємо думати наперед і черпати натхнення звідусіль, а не лише з війни в Україні. Коли в кінотеатрах з’являлися фільми про вибухи у хмарочосах, ніхто не думав, що таке буде в реальності. Юліус Верн писав про політ на Місяць у ракеті, оснащеній системою амортизації ударів. Мабуть, він був ідеалістом, а його уява випереджала часи, у яких він жив. Сьогодні ми говоримо про війну, у якій немає технічних критеріїв чи обмежень, що регулюють спосіб ведення бойових дій. Єдиним обмеженням є людська уява.

– Тим часом ми зосереджуємо увагу на бомбосховищах. Мабуть, це правильно, оскільки війна в Україні показує, з якою легкістю Росія ухвалює рішення про атаки на цивільні об’єкти й міста.

– Це ще один доказ того, як легко привернути увагу, користуючись необізнаністю громадян, які слухають дискусії політиків та експертів про те, скільки в нас є бомбосховищ і скільки їх потрібно побудувати. Мені цікаво, хто з тих, хто висловлюється публічно, прочитав визначення бомбосховища і вміє відрізнити його від укриття.

Щоб дізнатися, як будувати бомбосховища, найкраще поїхати до Фінляндії, подивитися, як це виглядає там, а також запитати, скільки часу знадобилося, щоб досягти нинішнього стану. Нещодавно я був у Гельсінкі, де зміг у цьому переконатися. У Фінляндії налічується близько 500 бомбосховищ, причому за фінським розумінням бомбосховище – це місце, де може сховатися до 5 тис. людей. У такому бомбосховищі, наприклад, є барвистий, добре обладнаний ігровий майданчик. Там є величезний фітнес-зал, ресторан, бар і майданчик, схожий на майданчик для гри в гандбол. Там можна займатися різними видами спорту, і не лише під час війни. Також у мирний час, коли йде дощ або погана погода, мама веде дитину на ігровий майданчик у бомбосховищі. Завдяки цьому з найменших років бомбосховище асоціюється не з темним, вологим місцем під землею, а з ігровим майданчиком – чимось барвистим і привітним, куди можна піти, коли на вулиці несприятливі умови. Таким чином протягом кількох десятків років фіни будували не лише бомбосховища, а й суспільну свідомість. Свідомість того, що в них є небезпечний сусід. Той самий, що й у нас, бо, на моє переконання, немає великого значення, чи це Росія, чи Білорусь, яка входить до союзної держави разом із Росією.

У Гельсінкі я розмовляв не лише з військовими, а й із представниками уряду, міністрами й парламентарями. Хтось представився капітаном запасу. Мій колега у фінському парламенті – капрал запасу. Чи не занизьке це звання в цьому контексті? Питання: чи це багато, чи мало, якщо говорити про звання? Я вважаю, що це не має значення. У нас спостерігається гонитва за зірками, кожен хоче бути генералом, хоча важливіше регулярно брати участь у навчаннях, як це роблять фіни.

– Чи маємо ми шанс досягти такого рівня усвідомлення? Адже війна в Україні має нас мобілізувати, змушувати думати та вживати реальних заходів.

– Такого рівня не досягти за рік чи два. Я розмовляв з офіцерами фінського командування оборони, яке є аналогом нашого Генерального штабу. Мене зачарувало їхнє планування. У них там усе ретельно розписано. Наприклад, так само як і ми, вони будуть вводити в експлуатацію літаки F-35. Вони чітко заявляють, що оперативної готовності ці літаки досягнуть у 2036 році. Я порівняв це з нашою риторикою щодо безпеки й уявив собі, що сталося б, якби хтось із політиків – чи то з влади, чи з опозиції – почав говорити, що наші F-35 досягнуть оперативної готовності у 2036 році. До речі, я припускаю, що саме так це й буде. Якщо дивитися реалістично, то, можливо, навіть у 2038 році. Тим часом ми чуємо, що перший літак прилетить уже у 2026 році. Що нам дасть один літак? Я згоден з тим, що F-35 – це справді суперлітак, але станом на сьогодні це не має значення. Ми чуємо заяви, що випливають з некомпетентності людей, які спочатку розповідають щось під час виборчої кампанії, а потім відповідають за нашу безпеку. Це, своєю чергою, позначається на суспільстві, на громадянах, які чують такі повідомлення і довіряють інформації, що надходить до них з телебачення чи інтернету.

– Так відбувається тому, що безпека стала ключовим елементом політичної гри, а згідно з логікою цієї гри сторони мусять відрізнятися одна від одної. В ідеальному світі, мабуть, вдалося б вилучити безпеку держави із цієї гри як надто важливу, навіть екзистенційну тему, навколо якої потрібен консенсус.

– Знову ж таки, я зведу це до питання компетентності, адже консенсус у сфері безпеки декларується політиками вже кілька років, а особливо – від початку повномасштабної війни в Україні у 2022 році. Прикладом такої згоди є Закон про оборону батьківщини. Однак уже через рік після його ухвалення, у рамках поправок до Закону про агентство військового майна, до Закону про оборону батьківщини було внесено 92 поправки. Уряд підготував законодавчий акт, який виявився настільки недосконалим, що його одразу довелося оновлювати. Це ще одне підтвердження того, що ми маємо готувати людей до посад, які вони обійматимуть, – в уряді, у Сеймі та Сенаті, – і тоді наша країна, безсумнівно, стане безпечнішою. Повторю: не кількість танків, ракетних установок і літаків гарантуватиме нам безпеку, а інтелект людей, які хоча б знатимуть, що таке незмінні принципи військового мистецтва. Вони не мусять носити уніформу, зате мусять мати уяву і знання, як робити висновки й дивитися вперед. Тоді, можливо, із цього справді щось вийде.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Kompetencje, nie czołgi i samoloty, dadzą nam bezpieczeństwo